Крутька Івана Сергійовича знає багато людей в Бучі. Про нього писали місцеві, обласні, центральні газети. Тому ми вирішили поспілкуватися з ним у родинному колі, щоб спробувати скласти так би мовити «інсайдерське» враження, подивитися на цю цілісну людину зсередини. Адже за зовнішніми подіями в житті завжди має стояти особистість людини, її мотиви, вибір та цінності.Спочатку розмова про пройдений ним життєвий шлях довго не може розпочатися. Надто сильно він задіяний у вирі сьогоднішніх подій і вражень. Цікаво розповідає про справи в Раді ветеранів, про бурхливі дискусії на березневому пленумі організації. Ось забігають онуки, щоб потертися коло свого кремезного дідуся, заспівати його улюблену пісню про Перемогу, зіграти на скрипці та похвалитися величезним вітальним плакатом, виготовленим ними власноруч. Потім він раптом починає натхненно і з сміхом (а як інакше?) ділитися про недавно перечитану книгу Шолома Алейхема, під враженням енергетики якого досі перебуває. Книжок в домі багато, стоять у шафі в два ряди. Далі з сумом в голосі розповідає про поневіряння в ГУЛАГу покійної тещі, в’язня сумління Марії Данилівни Махновець, і дає помацати жорстку «зековську» ковдру, яку та привезла з собою з таборів, де провела понад десять років. На доказ краси солов’їної української мови для контрасту чітко продекламував вірші Гейне німецькою мовою з точним берлінським акцентом.
ЗВІДКИ СИЛА, ПОЗИТИВНЕ СТАВЛЕННЯ ДО ЖИТТЯ І ОСОБИСТИЙ МАГНЕТИЗМ
Сила, звісно, від предків-козаків. Від батька я отримав добре серце і добру душу. Бувало, він міг буквально скинути з себе сорочку і віддати нужденному. Я вже не такий. Можу віддати сорочку, коли у мене залишається ще одна в запасі. А матір дала мені ніжність. Мама дуже любила нас з молодшим братом. Коли був студентом, частенько повертався пізно від друзів, а мама спала, похилена над столом, на якому під рушником на мене чекали бутерброди. Вона все своє життя присвятила сім’ї. Мені вже дев’яносто, але, згадуючи про маму, завжди плачу. А магнетизм – так це від Господа, Який нагородив мене якостями характеру. Хоча повинен визнати – ще багато мушу працювати над собою, тому що я нестриманий, швидко спалахую. Є вади характеру, які мені дуже шкодять.
Мій дід по матері, Іващенко Федір Андрійович, в молодості служив у гвардії, був волосним писарем, заможним господарем, який володів вітряком. Коли прийшла радянська влада, його в тридцяті роки схопили і разом з дружиною та чотирма дітьми відправили прямо на Соловки. Повернулися вони тільки в 1940-му році, перед війною, і зупинилися у мого батька. Але жити там боялися і переїхали в Джанкой, в Крим, який тоді був порожній і заселявся людьми. Повернулися додому, в Чернігів, вони змогли тільки після закінчення війни. Дідуся всі любили, а бабуся була надзвичайно богомільна. Бабуся Марія Гаврилівна змалечку заклала в мене поняття про Бога, совість і гріх.
КОЗАЦЬКІ ПРЕДКИ
Хоча ми жителі Чернігівщини, проте наше родинне коріння сягає Запоріжжя. Тільки недавно, на схилі років, я дізнався про значення прізвища Крутько. В середині 1600-х роках Запорізька Січ була у розквіті. Посеред Дніпра, на порогах, були великі камені – коло сотні каменів різного розміру. Але троє з них були найбільшими і найнебезпечнішими. Там сильно закручувалась вода, розбивалися човни і гинули люди. Ці три камені мали назви, і один з них називався «Крутько». І мені подумалося, що там, напевно, був такий собі козак з лихою вдачею, хоробрий, незвичайний, який відрізнявся від основної маси інших козаків. Отже, його назвали Крутько. Коли Мазепа з козаками пішов у Ясси, він попросив пристановища у султана. Там, близько 1710 року, стали розвивати Задунайську Січ. Але українці хотіли назад, в Україну, і поодинці тікали додому. Цариця Катерина в 1770 році офіційно дозволила всім бажаючим повернутися в Україну, але не на Січ, яка вже була зруйнована, а розселятися по селам. Козаки з дивним прізвищем Крутько поселилися в селі Іржавець.
 батьки |  |
 22 ЧЕРВНЯ 1941 РОКУ - ВИПУСК 10-ГО КЛАСУ |  |
В Іржавці було тисяча дворів, по 7-8 чоловік в домі. Про Іржавець написав Шевченко. У козаків була іконка, яку вони берегли всі сто років життя за Дунаєм. Разом з родиною Крутьків ця іконка поселилася в Іржавці. На той час у селі була ветха дерев’яна церковка. В цю церкву козаки й віддали свою ікону, де вона була виставлена. Пройшло кілька тижнів, аж ось одним ранком священик виявив зникнення задунайської козацької іконки. Знайшли її на смітнику. Священик зібрав своїх служників, людей, звершив службу і з почтом повернув її назад в церкву. Кілька тижнів по тому все повторилося знову. Потім ще раз. Знову служба, знову люди просять у Бога пробачення. Люди розійшлися, а священика осінило – це ж перст Божий. Господь бажає для Себе нову церкву, бо ця вже розвалюється. І селяни полізли в свої кишені, зібрали кошти і близько 1780 року всім миром збудували нову прекрасну церкву з дзвіницею. Дзвони було чути за тридцять верст, я добре пам’ятаю цю церкву. На початку 1930-х років вона ще стояла, а 1935 року її зірвали у повітря.
ПРАВИЛА ПАРТИЗАНСЬКОГО ЖИТТЯ
За нами полювали і всюди підсилали шпигунів. Ніколи не забуду одну гарну молоду жінку – це було в серпні 1943 року. Вона була красиво вдягнена в шкіряну курточку, високі чоботи, мала чудове каштанове волосся. Просто красуня. А один з партизанів, як виявилося, далекий родич цієї дівчини з Чернігова, сказав, що вона, начебто, на боці німців. Партизани розібралися з її особою, і дійсно виявилося, що вона живе з німецьким офіцером, закінчила німецьку школу розвідників, вже встигнула побувати в кількох партизанських загонах, які в результаті постраждали. А зараз вона прийшла із завданням до нас. Як в загоні вирішувалися такі справи? Весь загін вишикувався, попереду командир і комісар, виставили цю дівчину перед всіма і розказали про неї. Вона вислухала без заперечень і розкаялася перед людьми. Потім стала просити дати їй зброю і направити її назад в місто, пообіцявши служити народу. Командир звернувся до партизанів: «Яка ваша думка, товариші?» У відповідь пролунало: «Смерть!» Так само перед строєм, повернувшись обличчям до всіх, вона стояла, чекаючи на виконання вироку. Ніколи не забуду цієї смерті: стоїть перед всіма вродлива жінка, потім лунає автоматна черга, і людини вже немає! Мені довелося бачити з десяток таких судів і розстрілів.
Коли Чернігів був звільнений від окупантів, я звернувся в воєнкомат з проханням послати мене в армію. Нас негайно переправили на човнах через Десну, бо мосту не було, завантажили в «телячі» вагони і відправили на фронт. Перший мій бій був в районі Святошина.
ЖИТТЯ І СМЕРТЬ
У серпні 1943 року у мене була перестрілка з поліцейським. Він стріляв у мене, і я стріляв у нього. Потім мені вдалося скрутити його, зв’язати і покласти на землю. Я тримав у руках автомат і міг вільно розстріляти його на місці, але у мене не піднялася рука вбити його. Коли він лежав переді мною на землі розпластаний, я опинився перед важким рішенням – адже це був ворог. Але я його не вбив, а натомість привів у загін.
Було у мене також зіткнення з німцем, правда, дещо комічне. Це вже було в лютому 1945 року. Ми воювали на території Німеччини, і суцільного фронту, як такого, не було. Проводилися локальні бої груп проти груп. Наступ розвивався по магістралям, дорогам. На кілька днів настало затишшя, і замполіт Попов вирішив проїхатися в штаб полку, який знаходився в п’яти кілометрах від лінії фронту. Я був при ньому особистим охоронцем і перекладачем. Отже, ми сіли на «Додж» і поїхали. Вже вечоріло, вийшов місяць, і ми вирішили поїхати коротшим шляхом. Дорога накатана, як дзеркало, і в ній відбивається круглий місяць. Проїжджали безлюдні одноповерхові містечка, барикади. Ніде ні душі. На виїзді з одного містечка під’їжджаємо до шлагбаума. Поруч якісь будиночки і сарай. Стоїть вартовий. Я вийшов з джипа і пішов до нього, щоб розпитати про дорогу. Аж бачу, що це німець, озброєний автоматом і дерев’яною гранатою. Я кинувся на нього, скрутив шию, оглушив і потягнув у машину.
Стали розвертатися, щоб гнали чим дужче від того містечка, але попали в кювет. Спільними зусиллями – німець теж стався у пригоді – виштовхали «доджика» і своєю старою дорогою помчали назад в штаб полку. Попов попросив мене запитати німця, чому він там стояв. Той каже: – Я вартовий. – Чому ж ти тоді не піднімав тривоги, коли побачив чужу машину і російських солдатів? – Мені наказали піднімати тривогу, коли будуть йти танки. Отака німецька пунктуальність, це ж треба.
Крутько Іван Сергійович народився 5 червня 1924 року в селі Іржавець Чернігівської області в селянській родині. 1935 року сім’я переїхала на постійне проживання до міста Чернігів, де 1941 року Іван закінчив середню школу. Почалася Велика вітчизняна війна. Від дня окупації Чернігова німцями був членом підпільної організації. З березня 1943 року став членом партизанського загону на Чернігівщині, був бійцем-підривником, мінував дороги. З осені 1943 року пішов на передову. До самого Дня Перемоги воював в складі 1-го Українського фронту стрілком протитанкової зброї, пізніше телефоністом-зв’язківцем. Брав участь у визволенні міста Києва, Київської області, України, в штурмі Берліна. День Перемоги зустрів у Празі. В 1946-1952 роках Іван Сергійович вчився в Київському, а потім Харківському медінституті на кафедрі військової медицини. З 1952 по 1975 роки служив військовим хірургом в ракетних частинах. Після звільнення в запас з 1975 по 2007 рік працював в Ірпінській центральній міській лікарні, головою призовної комісії воєнкомату. По теперішній час очолює Бучанську громадську організацію ветеранів війни та праці. Має два ордени – Великої вітчизняної війни та Богдана Хмельницького, а також медалі – «За відвагу», «За бойові заслуги», «Партизан ВВВ», «За взяття Берліну», «За звільнення Праги» та 25 інших. В 2012 році нагороджений Почесною Грамотою та Медаллю Кабінету Міністрів України. Почесний ветеран України, має посвідчення №900 з 12 мільйонів ветеранів. Одружений, має дітей та 5 онуків.
Продовження на сторінці 2 >>
