» » Красива людина у формі

Красива людина у формі


ЗАБАЙКАЛЬСЬКИЙ ШПИТАЛЬ



М. ЧЕРНІГІВ, 1945 (ПРАВОРУЧ І. КРУТЬКО)


ПОЧАТОК НАРОДНОЇ ВІЙНИ


22 червня 1941 року був ясний хороший сонячний день після мого випускного вечора в школі. І раптом о 12 годині дня нам по радіо оголосили про війну. Буквально через декілька днів батька викликали і відправили на фронт. Він своїм тягачем тягнув гармату від кордону аж до Полтавської області. Йшов відступ. Мені в пам’ять яскраво врізалися картини 1-2 липня, коли на захід по шляху Чернігів-Гомель йшли наші війська. Всі в новому обмундируванні, в обмотках (бо чобіт тоді не було), за плечима трилінійна гвинтівка Мосіна 1891-1930 року – йшли туди. А приблизно через місяць я знову їх бачив, але вже не в строю, пошарпаних, брудних, похнюплених. Деякі були навіть без гвинтівок – тікали назад тим самим шляхом Гомель-Чернігів, але вже на схід.

23 вересня прийшли німці. Люди ховалися в підвалах, а наша сім’я втекла в село, за 12 кілометрів від Чернігова. Викопали яму, накрили і звідти спостерігали за німцями, як вони їхали на гарних машинах. Перша моя зустріч з німцями відбулася, коли вони з мого дядька Афанасія знімали хромові чоботи. Батько знайшов нас, коли вирвався з оточення і полону. Йому довелося натерпітися під конвоєм та за колючим дротом. Прийшов з Полтавської області пішки, худий, виснажений, хворий, з сердечним приступом в свої 38 років. Мав зовсім нікчемний вигляд. Але щойно поправився, одразу поїхав в село до своєї тітки і почав підробляти ремонтом взуття. Привозив звідти картоплю, пшеницю, просо, і ми ожили.

Але з свого віконця ми бачили, як німці розстрілюють людей, вішають на площі, роблять облави базари, оточуючи і хапаючи молодих, яких кидали в уже підготовлені машини і везли на вокзал, у вагони. Наповняли десять вагонів, закривали, і «Нах Дойчланд». Мій батько був мудра людина, дарма що тільки три класи закінчив. От він і каже нам: «Братці, нам тут добре сидіти – хоч картоплю маємо. А наші прийдуть (а до Сталінграду було ще далеко) та й спитають, у першу чергу з мене, а потім з тебе, адже ти вже дорослий. Спитають: «А чим ти займався при німцях?» Треба щось робити».

Якось він зустрів у місті знайомого спеціаліста з сільського господарства. Той, як виявилося, працював в німецькій управі й займався підпільною роботою. В селі Ковпяги, в 40 кілометрах від Чернігова, розташовувалося МТС. То цей знайомий назначив батька директором цього МТС, сказавши: «Сергію, ти нам там знадобишся, бо є чутки, що там починає діяти загін. Будеш нашим зв’язковим». В МТС залишилася аж одна машина-полуторка, бо все пограбували. Згодом почали з’являтися нові «співробітники» – слюсарі, водії, сторожі – всі освічені люди, підпільники, яким не можна було залишатися в Чернігові.

ФОРМУВАННЯ ПАРТИЗАНСЬКОГО ЗАГОНУ


Ми знайшли шляхи, як зав’язати контакти з партизанським загоном. Як не дивно, але першим зв’язковим був саме я. Познайомився я Яшою, старшим від мене на десять років. Він жив у сусідньому селі Пакуль, а їхня хата стояла під лісом. До них заходили партизани з командиром Таранущенко, який носив німецьку жандармську форму. Таранущенко був політрук, лейтенант армії. Саме в цьому селі Пакуль в 1941 році він здобув поранення і опинився в окупованій німцями місцевості. Після одужання він знайшов ще трьох бійців, які мали зброю, і вони разом пішли жити в ліс – далі від поліцаїв і старост. Ці четверо викопали в лісі землянку і перезимували. Навесні вони почали щотижня навідуватися в різні села в пошуках їжі. Ніхто їм не відмовляв, і по району почала поширюватися чутка, що в лісах з’явилися партизани. І тут їх бачили, і там, кругом партизани!
Скоро ця група виросла до тринадцяти бійців, потім до вісімдесяти, і вони почали дошкуляти поліцейським і старостам, але обережно, щоб не нашкодити місцевому населенню. На них почали організовувати поліцейські рейди. Через Яшу я познайомився з партизанами, носив їм продукти і привів до них батька. Таранущенко попросив батька налагодити контакт з начальником поліції Донцем в Ковпягах, де він працював, адже там було до тридцяти поліцейських, які становили значну силу. Батькові вдалося переконати Донця не перешкоджати народним месникам і не вбивати їх в перестрілках. Аргумент був просто вбивчим – німці тут тимчасово, наші однаково прийдуть! Зрештою, Донець з частиною поліцейських приєдналися до партизанів в лісі, прихопивши всю зброю. Батько теж переправив багато бажаючих в ліс.

ПАРТИЗАНСЬКІ ДІЇ


Загін чисельно зростав і в 1943 році нараховував уже кілька сотень бійців. Вже була Сталінградська битва і Курська дуга. Люди повірили, що німцям недовго залишилось тут бути. Ми з батьком пробули в загоні вісім місяців.
Перший бій, в якому я брав участь, відбувся біля села Жидиничі (зараз воно має іншу назву). Це село з’єднувалося з Черніговом вузькоколійкою, якою перевозили ліс. На місцевій лісозаготівлі та лісопилці працювали сотні робітників. Звідси пиломатеріали відправлялися в німецьку армію. Тут було близько двох сотень поліцейських, мадярів і німців. Ми закидали гранатами їхню казарму, а потім почали стріляти. Німці побігли по насипу, але командир загону передбачив в тому місці засідку. Проте командир групи пізно привів своїх бійців, і тому частина ворогів зуміла прорватися. Ми повернулися на базу з великими трофеями. А от командира групи за невиконання наказу рішенням загону присудили до розстрілу. Присуд був виконаний негайно. Суд у загоні вершився так: приводили полонених, в основному старост і поліцейських, яких по одному виводили перед людьми. Командир питав думки у тих, хто був з одного з ними села. Потім загальними зборами приймали рішення – стратити або поставити в строй. Серед поліцейських були просто назначені від громади люди, а були жорстокі прислужники окупантів.

Пригадуються бої за Коцюбинськ, за 16 кілометрів від Чернігова. Це була ризикована операція, адже підмога німцям могла прийти на машинах за десять хвилин. Там розташовувалася німецька комендатура, управа, жандармерія, прокуратура. Ми цей Коцюбинськ брали три рази. Мій батько отримав там поранення від розривної кулі.
Потім мене з бойового підрозділу перевели в підривники. На той час у нас уже був зв’язок з Москвою, до на літаком доставили офіцерів, ми відправляли поранених в Подольськ, під Москвою, в партизанський шпиталь. Ми мали вдосталь автоматів і боєприпасів, продуктів, маскхалатів, які шились з парашутів. Також нам прислали підривника, старшого лейтенанта, який підібрав собі групу для серйозних операцій – підривання великих мостів, залізничного полотна, доріг. Група складалася з таких, як я, підлітків, і мене поставили командиром відділення підривників. На озброєнні ми мали МЗД-5 (міна уповільненої дії), і ставили їх десятками.

А потім була операція в Чорнобилі. При цій назві мене внутрішньо колотить, і ось чому. Влітку 1943 року нашого командира відкликали в Москву, а на його місце прислали кадрового офіцера, майора, неприємну особу невеликого зросту. Він весь наш загін у складі 400 бійців кинув у бій проти сильно укріпленого крупного гарнізону німців і поліцейських. У тому бездарно проведеному бою полягли майже всі наші, у тому числі всі мої друзі, двоюрідна сестра Людочка, подруга Шурочка. Повернулися буквально одиниці. По милості Божій, я там не був, бо мав завдання ставити міни проти танків і машин на підступах до Чорнобиля. Так я залишився в живих.

З Берліна в Прагу


Ще у мене був місяць травень 1945 року. У штурмі Берліна я брав участь з першого по останній день – з 19-го квітня по 2-ге травня. Берлінський гарнізон капітулював, і я бачив з балкона другого поверху, як піді мною йшли натовпи полонених німців, вже без зброї, обірвані, завошивлені, зарослі, брудні. У мене було неймовірне почуття переможця. Таке почуття не кожному дано пережити: от би пальнути по ним фау-патроном, якби був такий під руками.
Тому що я бачив, які вони були у 1941-му році. Вони тоді були здоровими, красивими юнаками і йшли на прекрасних машинах і потужних танках, награючи на губних гармоніках і засукавши рукави. Тоді вони були переможцями, які робили з нами, що хотіли. Могли розстрілювати, а могли й так убивати. Живучи у окупованому Чернігові, я бачив з вікна, як німці взимку 1942-го року розстрілювали наших людей. Ми тоді жили на території радгоспу, у бараках, і бачили, як німці підганяли машини до гаража і заганяли туди сотні напівроздягнених людей. Потім виводили по десять, вели до силосних чанів і там розстрілювали. Ми не один день спостерігали цю картину через дірочку у фіранці і дуже боялися, щоб нас не помітили і не поставили туди докупи.

І от ми їх перемогли! Яке це було відчуття! А 2-го травня наша 3-тя танкова армія була направлена в Прагу, на допомогу повстанню. По дорозі нас радісно зустрічали місцеві люди, це почуття неможливо передати. Вся дорога була всіяна людьми, і всі були з квітами, якими нас закидали. Їхали ми повільно – 20-30 км на годину.
Я був молодий і нетерплячий, тому осідлав трофейний мотоцикл і вирішив обігнати колону. Заїхав далеко вперед, постояв почекав. Потім знову. А потім мені захотілося побачити чеське село, і я звернув з дороги. Із задоволенням проїхав п’ять кілометрів на прекрасному трофейному мотоциклі і спинився біля перших будинків село. Красиві садиби тонули в квітучих садах. Заглушив мотор і підійшов до людей. Як вони зраділи, почувши мою українську мову! В Чехії мене сприймали за словака, мова яких дуже подібна до нашої. Покликали в дім, стали пригощати вином, годувати. Коли я потім вийшов надвір, то зліва метрах в десяти від себе побачив колону німців. Я опинився сам на сам перед колоною німецьких солдатів. Раптом почулася команда «Хальт!» Колона зупинилася, і до мене підійшов марш-офіцер, який доповів, що колона йде здаватися в полон. Я сказав: «Гут!» і направив їх в той бік, де проходила наша колона. Вже потім я подумав, що треба було провести цю колону німців на своєму мотоциклі та ще й попасти за це в газети. Але тоді мені було лише 20 років, і про таке не думалось.

Бажання стати лікарем


Свого часу я думав поступати на юридичний факультет і стати юристом. Повернувшись з фронту восени 1954 року, я познайомився з однією людиною, теж колишнім фронтовиком. Його звали Андрій, і він був заступником прокурора місті, закінчивши короткі курси. У мене був цілий рік для підготовки до інституту, тому я вирішив повторно пройти десятий клас, а також походити з Андрієм в суд на процеси. Але судили тоді так, що язик зараз не повернеться назвати отаке судом. Одна жінка взяла на швейній фабриці пару котушок ниток. Їй присудили по одному року ув’язнення за кожну котушку. І так судили за все: за дошки, за колоски і т.д. Тоді я сказав Андрію: «Ти як хочеш, але це не для мене». А другий мій друг, Іван, працював в лікарні, так він майже силою примусив мене вступати в медінститут. Мене прийняли без екзаменів, тому що в шкільному атестаті всі оцінки були відмінні. Я захотів стати хірургом, щоб спасати людей. І я став хірургом.


П’ятнадцять років пропрацював в армійському шпиталі в Забайкаллі, на кордоні з Монголією, серед сопок Маньчжурії, де будувалися комплекси для міжконтинентальних ракет, націлених на Америку. Згодом я став проситися назад, в Україну, бо вже втомився за багато років від виду сопок. Дуже скучив за Батьківщиною. Та й праця хірурга в шпиталі була дуже непростою. Всі випадки були екстреними, і не було в кого повчитися і з ким порадитися. Я був єдиним хірургом на весь шпиталь, а за асистентів мені були окуліст і лікар-лор. Не було спокою ні вдень, ні вночі. Вважаю, що немає важчої і більш відповідальної лікарської спеціальності, як хірургія. Величезна відповідальність за життя людини.
Далі була служба начальником шпиталю ракетних військ в Житомирській області та начальником медслужби і стаціонару в навчальному центрі в місті Котовськ, де було три тисячі курсантів. Пішовши в 1975 році у відставку, переїхав в Бучу і став працювати у військоматі, а згодом очолив Раду ветеранів.


Олена Григорівна (дружина):
– Гарна людина Іван Сергійович, можу сказати про нього тільки все саме добре. Дякуємо, що він у нас є. За що береться, все доводить до кінця, такий у нього характер – твердий, постійний. Дітки сприймають його, як командира, і дуже люблять: ось намалювали йому картину. День народження відзначили просто, в колі родини. Обов’язково був торт. Влаштували для дідуся домашній концерт.

У КОЛІ СІМ'Ї: ДРУЖИНА ОЛЕНА ГРИГОРІВНА, ОНУКИ



завідуюча соціальною службою Ганна Назаренко,
Іван Сергійович, заступник мера Лариса Матюшенко

Урочисте привітання ювіляру в Бучанській міській раді


Онуки співали дідусеві про Перемогу:
«В цей день цвітуть салюти і чути дзвін пісень. Не дай нам Бог забути про цей травневий день. Страшні чотири роки ми йшли до цього дня. Всі муки і тривоги ми випили до дна. Ми йшли до перемоги, а з нами йшла весна. Де була б ти сьогодні, Європа, якби не вони! Сплять мільйони в окопах. Це моєї країни сини…»

Організація ветеранів Бучі працює в координації і при постійній увазі з боку Організації ветеранів України, міського голови А.П. Федорука, заступника мера Л.А. Матюшенко, завідуючої соціальною службою Г.В. Назаренко, голови «Червоного Хреста» Й.Б. Краснодемського. Ефективно працює Рада ветеранів у складі 25 членів, поміж яких великим авторитетом користуються такі досвідчені та чуйні співробітниці, як заступник Лілія Афанасівна Скачкова та бухгалтер Ніна Йосипівна Сапсай. Рада ветеранів відгукується на виклики життя майже дев’яти тисяч ветеранів Бучі. Серед них 140 ветеранів війни, афганців, учасників бойових дій; близько 30-40 інвалідів ВВВ; майже 3800 дітей війни, а також ветерани праці. Це активна і впливова організація, поза увагою якої не залишається жодна проблема. Очолювана Крутьком Іваном Сергійовичем Рада ветеранів зберігає баланс мудрості і турботи. Вона знаходиться в бойовій формі і придатна до служби на благо територіальної громади Бучі. Голова Ради ветеранів – це не посада, це прапор!



Опубліковано в газеті "Бучанські новини" №№ 22, 23 у червні 2014 року
Фото з сімейного архіву



ВОЇН-ГЕРОЙ
Гриміли скрізь бої гучні.
Припавши порохом і пилом,
Війська відходили з Ічні,
Чернігів став ворожим тилом.

І скаженіли наче пси
Фашистські нелюди-солдати.
Тож партизани йшли в ліси,
Щоб відсіч ворогові дати.

А серед них – юнак Іван.
Тоді, в свої шістнадцять років,
Не раз ходив в ворожий стан
І завдавав їм втрат й мороки.

Йому б навчатися, рости,
Ходити з друзями на танці
А цей юнак зривав мости
Та мерз упроголодь в землянці.

Дісталась доля не проста.
З лісів чернігівських – на Прагу…
Він пам’ятає всі міста
Від України – до рейхстагу!

Навіки в пам’яті зберіг
Ті фронтові важкі дороги
І наближав Іван, як міг
Той довгий шлях до Перемоги!

Минули вже буремні дні.
В майбутнє кликали надії,
І незабаром, по війні,
Іван здійснив юнацькі мрії.

Пішов хірургом в майбуття
І рік за роком, по хвилині
Безцінний досвід і життя
Віддав військовій медицині.

І нині, в дев’яносто літ,
Ідуть до нього ветерани,
А він іде назустріч всім –
Хірург, що зцілить душу й рани.

Порядний, щедрий, не хвалько.
Пройшов крізь пекло і руїни
Іван Сергійович Крутько.
Слава герою України!
Назад 1 2 Дальше
4 -2

Микола ДЕМ’ЯНОВ 
газета: "Бучанські новини", 2014 рік
Іван Крутько
Коментарів: 0
Додати коментар
Інформація
Коментувати новини на сайті можна тільки протягом 370 з дня публікації.