Художник Анатолій Фурлет: «…Все-таки справжня Україна в селі, в простій людській філософії»
Член національної Спілки художників України Анатолій Фурлет вже майже 13 років мешкає у Бучі. Мало хто знає, що роботи цього видатного митця виставлялися у галереях багатьох країн світу –США, Нідерландах, Болгарії, Єгипті, Польщі, Німеччині та зберігаються у приватних колекціях Європи, Америки, України. Анатолій Фурлет – великий трудоголік, постійно знаходиться в пошуку нових образів та ідей і успішно втілює їх у життя. Працюючи вчителем у бучанській художній школі, митець не припиняє творити, постійно працюючи над цікавими та унікальними проектами. У його планах – закінчити проект «Буковина», який буде присвячений простим людям у селах на його батьківщині та розпочати новий – «Замки України». Окрім цього, зараз художник захопився графікою і планує зробити виставку графічних робіт. Цікаве та багатогранне життя цього художника приваблює насамперед простотою та невибагливістю, а його унікальні роботи – глибоким філософським змістом, мудрістю, незвичними асоціаціями.
![]()
- Читала, що ви відкрили в собі хист художника вже після школи. Невже у школі взагалі не малювали?
- Чому ж, малював. Якось у п’ятому класі я намалював на парті профіль Миколи Гоголя. Так гарно навів – вийшло досить красиво. Наступного дня приходжу до школи – вже чергові відтирають мого Гоголя. Сів я за парту, думаю: такий гарний портрет був, треба знову намалювати. Намалював, навів добре, а потім думаю: завтра ж знову змиють, візьму я його видряпаю… Ви не можете собі уявити, що було наступного дня. Батька викликали до школи – знов по всій школі лише за Фурлета мова. Раніше мене вже директриса погрожувала відправити в інтернат для некерованих дітей, але батько зі мною серйозно поговорив, – і обійшлося… а тут знов халепа.
- Невже ви були такою проблемною дитиною?
- Як вам сказати… Проблеми у батьків та вчителів були зі мною постійно. Якось вчителька нам каже: збирайте металобрухт, якщо здамо 2 тонни, поїдемо в Чернівці (від нас це 50 км). Я думаю: нічого собі – Чернівці, тут Хотин не всі бачили, хоча він від нас 3 км, - треба шукати метал… Пішли ми з товаришем на пошуки. До нього зайшли – походили-походили – нема, зайшли до мене. Теж нема нічого підходящого. Коли дивимося, - у тітки на вулиці нова плита стоїть, чавунна… Ввечері приходить тітка до батька: «Слухай, у мене хтось плиту вкрав – прийшла додому, хотіла їсти готувати – а тут одна стіна стоїть». Кличе нас батько. «Де плита?» – питає. «Я взяв», - кажу. «Навіщо ти таке зробив?». - «Так у Чернівці ж маємо їхати…» Зараз смішно згадувати, а тоді не до сміху було...
Взагалі, я дивуюся, які все-таки терпеливі у мене батьки були... Низький їм уклін і вибачення... Найбільше вони раділи, коли я щось читав чи малював.
- А коли почали серйозно малювати?
- У десятому класі. У Хотині тоді якраз художня школа відкрилася - між іншим, перша художня школа в області. Я випадково на стовпі побачив об’яву… Помалював два роки – пішов на роботу. Працював у таксопарку, на маслозаводі. Потім - армія. Після армії влаштувався в технікум художником, дали мені велику майстерню, всі мене любили… Аж тут батьки кажуть: іди вступай в університет. Я й пішов. Великої надії на вступ не мав, бо там аж шість іспитів вступних: малюнок, живопис, креслення, українська мова, фізика, математика… Але батьки наполягають – спробую!
Малюнок і живопис я склав на «відмінно». Далі креслення. Потрібно з двох деталей накреслити третю і зробити спряження. Я все накреслив, а спряження зробити вже часу нема. Я лінію від руки провів, знизу хрестик поставив і здав роботу. Думаю, яка вже різниця, математика попереду, навряд чи здам.. Наступний іспит був з української мови. Прийшов я в аудиторію, сиджу
Дівчина, що сиділа поряд, питає: чому не списуєш? Не маю звідки, кажу. Тоді вона відсовує спідницю - а там купу різних шпаргалок нав’язано! Списуй, каже. Я списав. Поставили четвірку. Ну, все, а тепер почнеться життя – попереду фізика з математикою. Приходжу на фізику – взяв білет, там три запитання, по яких я не знаю нічого зовсім. Я сів і почав писати те, що знав, – перший закон Ньютона, ще щось та й думаю: чого вже сидіти… і поніс екзаменатору. Викладач так дивиться на мене: «А що це ти написав? Ну, сідай!» - і почав зі мною говорити… І після нашої розмови вирішив поставити мені «3». Ну, три – це ще можна дихати, подумав я, але попереду математика… Прийшов я на іспит, сів, сиджу, розглядаю стелю. Підходить до мене викладач: «А ви чому не пишете?» - «Не знаю, що писати». – «А чому не списуєте?» - «Не маю звідки». І сиджу далі. Бачу, дівчину зі шпаргалкою вигнав. Ах ти ж думаю, гад такий, хотів ще з мене посміятися. Потім він мене підкликав, каже: давай пиши, що знаєш. Я там щось написав, він каже, добре, ставлю вам «3», але щоб ви знали, що це «2». Я кажу, знаю.
![]()
- Куди пішли по закінченні вишу?
- Раніше треба було 3 роки після навчання відробляти. За розподілом я потрапив у художню школу на Хмельниччині. Це був 1983 рік. Два роки пропрацював там вчителем, а потім став директором цієї школи і був ним аж до 2000 року.
- Коли до вас прийшло розуміння того, що ви художник?
- Я завжди думав, що буду графіком, мріяв про це. Закінчивши виш, я приїхав у село і вирішив видати книгу зі своїми ілюстраціями. Взяв козацькі пісні, балади, зробив до них графічні малюнки і пішов по видавництвах. У «Дніпрі» та «Веселці», звісно, і своїх таких, як я, вистачало, - «відфутболили» мене. Приїхав я додому й думаю: ну який з мене художник? А тим часом батько сіно надворі носить, дощ іде, всі бігають - знаєте, як у селі… Хочеться ж батькові допомогти. А він каже: ти на нас не дивись, ти собі малюй, бо нам хоч п’ять робітників дай, ми все одно всю роботу не поробимо! Я кажу: ні, не буду я ніяким художником, мене тут погнали звідусіль, яке там «малюй»… Але потім, як пішов на роботу, почав потроху малювати для себе – якусь графіку робив, живопис, і так пішло-поїхало.
- І ви постійно вчилися?
- Є багато художників, які знайшли свій стиль і все життя клонують себе. Це нудно і не цікаво. Зараз я знову повернувся до графіки, коли буде десь 50 графічних робіт, хочу зробити виставку. Для художника це нормально – бути у постійному пошуку. Я люблю читати твори відомого українського художника, скульптора Олександра Архипенка, людини, яка фактично зробила революцію у скульптурі, так як Сезан у живописі у Франції. Його завжди звинувачували – мовляв, малює і комуністам, і буржуям. А він постійно був у пошуку – то якусь стилізацію робив, а то якісь реалістичні роботи… Він казав: «Мені байдуже, що ви думаєте». Він мав задум і повинен був його втілити.
- Звідки берете натхнення?
- Пісні якісь слухаю, легенди, перекази. Один з розділів книги Олександра Архипенка називається – «Медитативне мистецтво», у ньому автор каже, що треба прислухатися до себе, треба знайти свою певну групу символів. Його теорія першопричини мистецтва (як все це відбувається) настільки універсальна, що підійде до будь-якого напрямку в мистецтві. Саме завдяки ним ти можеш бути впізнаваним. Він казав: якщо ти постійно працюєш, то рано чи пізно знайдеш свій стиль.
Не кожен, хто знає алфавіт, письменник. Так само й у образотворчому мистецтві – ти вивчив академічний курс, а далі все те ж саме, скільки можна малювати натуру? Але треба багато працювати, твого стилю тобі ніхто не підкаже, це треба «напахати». Ще Архипенко казав, що коли ти починаєш розуміти, що це твій стиль, то поступово включаєшся в якийсь такий ніби енергетичний канал – тобі йде інформація, і ти «просто» робиш. І тут уже не стоїть питання «як це зробити», а виникає острах «коли це все встигнути зробити»? Але ясно, що воно має підживлюватись на чомусь, ти маєш себе подразнювати музикою, поезією, легендами, просто спілкуванням з гарною людиною.
- А як же бути з музою, творчими муками, постійним пошуком – чи це вам не потрібно?
- Я не настільки обдарована людина, щоб говорити про музу чи творчі муки... Я просто працюю, і образи приходять до мене під час роботи. Якщо в тебе є бажання малювати – сиди й малюй. Не хочеш так, пробуй інакше, але малюй - і з цього щось обов’язково вийде.
- Колись у «соцмережі» мене виправили, що Фурлет не бучанський, а буковинський художник. Це так?
- Народився на Буковині, довгий час працював на Хмельниччині, а зараз живу і працюю в Бучі. Вирішуйте самі, чий я.
![]()
- Яким чином у Бучі опинилися?
- Також випадково. У школі на Хмельниччині, де я працював директором, у якийсь момент перестали виплачувати зарплату. А у мене родина, двоє дітей… Я вирішив поїхати до Києва - тут проходили мої виставки, була якась робота. Квартиру винаймав у Бучі. Через два роки забрав сюди родину. Згодом запропонував директору школи № 4 зробити «школу в школі», тобто в звичайній школі художню. Він мене підтримав, так працюю і досі.
- Які художники вплинули на вашу творчість?
- Коли я ще був студентом, мені дуже подобався Врубель. Ясно, що й Сєров подобався, бо така школа була, Ван Гог дуже подобався. А от Густава Клімта ніхто нам не показував, бо це було буржуазне мистецтво. Уже пізніше я побачив роботи цього художника і був під сильним враженням від Клімта - це відчувається в моїх роботах. Також дуже мені подобався Ель Греко. А ще в моїй школі дуже розумні та талановиті діти – у них я теж постійно вчуся і вони впливають на моє бачення світу. Вони у мене чомусь вчаться, а я у них…
- Як ви ставитеся до художників, які в першу чергу хочуть шокувати публіку? Зараз таких чимало. Відірвані голови, кишки навиворіт…
- Це все робиться не так для того, щоб шокувати або здивувати, а щоб розтлівати наш народ, щоб люди думали, що так і треба. Таке мистецтво не наше, воно чужорідне, не прийнятне для нас. Його мета – знищити нашу націю. А наша мета - не допустити цього. Ще одним потужним засобом розтління нації є телебачення. Я свій телевізор уже давно віддав у село і не шкодую. Усім раджу так зробити!
- Хто з сучасних художників вам подобається?
- Я не був особисто знайомий з відомим українським художником Віктором Гонтарєвим, який свого часу викладав у Харківському художньому інституті, але мене вразила одна подія, з ним пов’язана. У Спілці художників роблять проект «Україна – від Трипілля до сьогодення», Гонтарєв до участі в цьому конкурсі підготував кілька студентів. Вони виставили свої творчі роботи в стилі графічного іконопису, взявши тематику 1920-х років, часів Громадянської війни… Те, що Гонтарєв зробив, важко переоцінити – він створив цілу школу людей з нормальним мисленням. Він казав, що мистецтво має бути за духом національним, а за виконанням європейським. Тоді це буде мистецтво справжнє, тоді воно житиме.
- Як у будь-якого митця, у вас, напевно, є творчі плани - поділитеся?
- Ну, є якісь задумки, ідеї… Торік я вирішив зробити проект «Буковина». Написав проект і почав збирати етнографічний матеріал – хотів поспілкуватися з простими людьми: хто вірші пише, хто оповідання, хто малює, хто гончарством займається, люди без освіти, які мешкають у віддалених селах Буковини. Так я вирішив взяти село - пофотографувати, написати якийсь текст про його мешканців, а на третій сторінці зробити картину – присвяту цьому селу. Я вже зібрав інформацію в 30-ти селах, залишилося ще 6, планую завершити влітку. Наприклад, є таке невеличке село Млинки, у ньому 30 млинів! Як, чому, навіщо в одному селі стільки млинів? Деякі з них функціонують і нині.
Вийде книжка - то вийде, а ні - то так і буде, я на це особливо уваги не звертаю, просто для себе знаходжу цікаві гарні матеріали. Уявіть собі, я знайшов дуже цікаву церкву, збудовану ще за монгольських часів, у формі писанки, з дуже товстими стінами – фортифікаційного типу. У тому селі проходив татарський шлях. Це мені розказав учитель історії - ото справжній подвижник! Він зібрав родовід всього села бог знає до якого століття. Десь відкопав румунський архів, і зараз воно в нього все під ліжком… Цей чоловік мені показав такі унікальні матеріали, старовинні фотографії - будь-який музей позаздрив би! Мене цікавили старовинні фотографії, будинки – старовинні й сучасні, ворота, тинки, унікальні природні ландшафти, цікаві людські типажі…
Багато різних умільців. Є дядько в одному селі, який за два дні за допомогою невеличкої сокирки робить бочку. Я як побачив – був здивований, таке враження, що він її на якомусь токарному станку зробив, а то все руками. Такі в селах мудрі розумні люди, я так походив-походив та й думаю, що ти, чоловіче, робиш, чим ти займаєшся, чого ти бігаєш, метушишся? А в селі так спокійно, люди такі мудрі, так розважливо розповідають. Думаєш, що все-таки справжня Україна в селі, в простій людській філософії.
По закінченню цього проекту збираюся написати замки України, вже давно хворію цією ідеєю - уже кілька замків об’їздив, пофотографував, зробив ескізи.
- Як ви усе встигаєте?
- В тому то й справа, що не встигаю… А хочеться зробити багато, поки ще замки стоять, поки ще сили є їздити і працювати…
- Успіхів вам!
- Дякую.
Член національної Спілки художників України Анатолій Фурлет вже майже 13 років мешкає у Бучі. Мало хто знає, що роботи цього видатного митця виставлялися у галереях багатьох країн світу –США, Нідерландах, Болгарії, Єгипті, Польщі, Німеччині та зберігаються у приватних колекціях Європи, Америки, України. Анатолій Фурлет – великий трудоголік, постійно знаходиться в пошуку нових образів та ідей і успішно втілює їх у життя. Працюючи вчителем у бучанській художній школі, митець не припиняє творити, постійно працюючи над цікавими та унікальними проектами. У його планах – закінчити проект «Буковина», який буде присвячений простим людям у селах на його батьківщині та розпочати новий – «Замки України». Окрім цього, зараз художник захопився графікою і планує зробити виставку графічних робіт. Цікаве та багатогранне життя цього художника приваблює насамперед простотою та невибагливістю, а його унікальні роботи – глибоким філософським змістом, мудрістю, незвичними асоціаціями.
- Читала, що ви відкрили в собі хист художника вже після школи. Невже у школі взагалі не малювали?
- Чому ж, малював. Якось у п’ятому класі я намалював на парті профіль Миколи Гоголя. Так гарно навів – вийшло досить красиво. Наступного дня приходжу до школи – вже чергові відтирають мого Гоголя. Сів я за парту, думаю: такий гарний портрет був, треба знову намалювати. Намалював, навів добре, а потім думаю: завтра ж знову змиють, візьму я його видряпаю… Ви не можете собі уявити, що було наступного дня. Батька викликали до школи – знов по всій школі лише за Фурлета мова. Раніше мене вже директриса погрожувала відправити в інтернат для некерованих дітей, але батько зі мною серйозно поговорив, – і обійшлося… а тут знов халепа.
- Невже ви були такою проблемною дитиною?
- Як вам сказати… Проблеми у батьків та вчителів були зі мною постійно. Якось вчителька нам каже: збирайте металобрухт, якщо здамо 2 тонни, поїдемо в Чернівці (від нас це 50 км). Я думаю: нічого собі – Чернівці, тут Хотин не всі бачили, хоча він від нас 3 км, - треба шукати метал… Пішли ми з товаришем на пошуки. До нього зайшли – походили-походили – нема, зайшли до мене. Теж нема нічого підходящого. Коли дивимося, - у тітки на вулиці нова плита стоїть, чавунна… Ввечері приходить тітка до батька: «Слухай, у мене хтось плиту вкрав – прийшла додому, хотіла їсти готувати – а тут одна стіна стоїть». Кличе нас батько. «Де плита?» – питає. «Я взяв», - кажу. «Навіщо ти таке зробив?». - «Так у Чернівці ж маємо їхати…» Зараз смішно згадувати, а тоді не до сміху було...
Взагалі, я дивуюся, які все-таки терпеливі у мене батьки були... Низький їм уклін і вибачення... Найбільше вони раділи, коли я щось читав чи малював.
- А коли почали серйозно малювати?
- У десятому класі. У Хотині тоді якраз художня школа відкрилася - між іншим, перша художня школа в області. Я випадково на стовпі побачив об’яву… Помалював два роки – пішов на роботу. Працював у таксопарку, на маслозаводі. Потім - армія. Після армії влаштувався в технікум художником, дали мені велику майстерню, всі мене любили… Аж тут батьки кажуть: іди вступай в університет. Я й пішов. Великої надії на вступ не мав, бо там аж шість іспитів вступних: малюнок, живопис, креслення, українська мова, фізика, математика… Але батьки наполягають – спробую!
Малюнок і живопис я склав на «відмінно». Далі креслення. Потрібно з двох деталей накреслити третю і зробити спряження. Я все накреслив, а спряження зробити вже часу нема. Я лінію від руки провів, знизу хрестик поставив і здав роботу. Думаю, яка вже різниця, математика попереду, навряд чи здам.. Наступний іспит був з української мови. Прийшов я в аудиторію, сиджу
Дівчина, що сиділа поряд, питає: чому не списуєш? Не маю звідки, кажу. Тоді вона відсовує спідницю - а там купу різних шпаргалок нав’язано! Списуй, каже. Я списав. Поставили четвірку. Ну, все, а тепер почнеться життя – попереду фізика з математикою. Приходжу на фізику – взяв білет, там три запитання, по яких я не знаю нічого зовсім. Я сів і почав писати те, що знав, – перший закон Ньютона, ще щось та й думаю: чого вже сидіти… і поніс екзаменатору. Викладач так дивиться на мене: «А що це ти написав? Ну, сідай!» - і почав зі мною говорити… І після нашої розмови вирішив поставити мені «3». Ну, три – це ще можна дихати, подумав я, але попереду математика… Прийшов я на іспит, сів, сиджу, розглядаю стелю. Підходить до мене викладач: «А ви чому не пишете?» - «Не знаю, що писати». – «А чому не списуєте?» - «Не маю звідки». І сиджу далі. Бачу, дівчину зі шпаргалкою вигнав. Ах ти ж думаю, гад такий, хотів ще з мене посміятися. Потім він мене підкликав, каже: давай пиши, що знаєш. Я там щось написав, він каже, добре, ставлю вам «3», але щоб ви знали, що це «2». Я кажу, знаю.
- Куди пішли по закінченні вишу?
- Раніше треба було 3 роки після навчання відробляти. За розподілом я потрапив у художню школу на Хмельниччині. Це був 1983 рік. Два роки пропрацював там вчителем, а потім став директором цієї школи і був ним аж до 2000 року.
- Коли до вас прийшло розуміння того, що ви художник?
- Я завжди думав, що буду графіком, мріяв про це. Закінчивши виш, я приїхав у село і вирішив видати книгу зі своїми ілюстраціями. Взяв козацькі пісні, балади, зробив до них графічні малюнки і пішов по видавництвах. У «Дніпрі» та «Веселці», звісно, і своїх таких, як я, вистачало, - «відфутболили» мене. Приїхав я додому й думаю: ну який з мене художник? А тим часом батько сіно надворі носить, дощ іде, всі бігають - знаєте, як у селі… Хочеться ж батькові допомогти. А він каже: ти на нас не дивись, ти собі малюй, бо нам хоч п’ять робітників дай, ми все одно всю роботу не поробимо! Я кажу: ні, не буду я ніяким художником, мене тут погнали звідусіль, яке там «малюй»… Але потім, як пішов на роботу, почав потроху малювати для себе – якусь графіку робив, живопис, і так пішло-поїхало.
- І ви постійно вчилися?
- Є багато художників, які знайшли свій стиль і все життя клонують себе. Це нудно і не цікаво. Зараз я знову повернувся до графіки, коли буде десь 50 графічних робіт, хочу зробити виставку. Для художника це нормально – бути у постійному пошуку. Я люблю читати твори відомого українського художника, скульптора Олександра Архипенка, людини, яка фактично зробила революцію у скульптурі, так як Сезан у живописі у Франції. Його завжди звинувачували – мовляв, малює і комуністам, і буржуям. А він постійно був у пошуку – то якусь стилізацію робив, а то якісь реалістичні роботи… Він казав: «Мені байдуже, що ви думаєте». Він мав задум і повинен був його втілити.
- Звідки берете натхнення?
- Пісні якісь слухаю, легенди, перекази. Один з розділів книги Олександра Архипенка називається – «Медитативне мистецтво», у ньому автор каже, що треба прислухатися до себе, треба знайти свою певну групу символів. Його теорія першопричини мистецтва (як все це відбувається) настільки універсальна, що підійде до будь-якого напрямку в мистецтві. Саме завдяки ним ти можеш бути впізнаваним. Він казав: якщо ти постійно працюєш, то рано чи пізно знайдеш свій стиль.
Не кожен, хто знає алфавіт, письменник. Так само й у образотворчому мистецтві – ти вивчив академічний курс, а далі все те ж саме, скільки можна малювати натуру? Але треба багато працювати, твого стилю тобі ніхто не підкаже, це треба «напахати». Ще Архипенко казав, що коли ти починаєш розуміти, що це твій стиль, то поступово включаєшся в якийсь такий ніби енергетичний канал – тобі йде інформація, і ти «просто» робиш. І тут уже не стоїть питання «як це зробити», а виникає острах «коли це все встигнути зробити»? Але ясно, що воно має підживлюватись на чомусь, ти маєш себе подразнювати музикою, поезією, легендами, просто спілкуванням з гарною людиною.
- А як же бути з музою, творчими муками, постійним пошуком – чи це вам не потрібно?
- Я не настільки обдарована людина, щоб говорити про музу чи творчі муки... Я просто працюю, і образи приходять до мене під час роботи. Якщо в тебе є бажання малювати – сиди й малюй. Не хочеш так, пробуй інакше, але малюй - і з цього щось обов’язково вийде.
- Колись у «соцмережі» мене виправили, що Фурлет не бучанський, а буковинський художник. Це так?
- Народився на Буковині, довгий час працював на Хмельниччині, а зараз живу і працюю в Бучі. Вирішуйте самі, чий я.
- Яким чином у Бучі опинилися?
- Також випадково. У школі на Хмельниччині, де я працював директором, у якийсь момент перестали виплачувати зарплату. А у мене родина, двоє дітей… Я вирішив поїхати до Києва - тут проходили мої виставки, була якась робота. Квартиру винаймав у Бучі. Через два роки забрав сюди родину. Згодом запропонував директору школи № 4 зробити «школу в школі», тобто в звичайній школі художню. Він мене підтримав, так працюю і досі.
- Які художники вплинули на вашу творчість?
- Коли я ще був студентом, мені дуже подобався Врубель. Ясно, що й Сєров подобався, бо така школа була, Ван Гог дуже подобався. А от Густава Клімта ніхто нам не показував, бо це було буржуазне мистецтво. Уже пізніше я побачив роботи цього художника і був під сильним враженням від Клімта - це відчувається в моїх роботах. Також дуже мені подобався Ель Греко. А ще в моїй школі дуже розумні та талановиті діти – у них я теж постійно вчуся і вони впливають на моє бачення світу. Вони у мене чомусь вчаться, а я у них…
- Як ви ставитеся до художників, які в першу чергу хочуть шокувати публіку? Зараз таких чимало. Відірвані голови, кишки навиворіт…
- Це все робиться не так для того, щоб шокувати або здивувати, а щоб розтлівати наш народ, щоб люди думали, що так і треба. Таке мистецтво не наше, воно чужорідне, не прийнятне для нас. Його мета – знищити нашу націю. А наша мета - не допустити цього. Ще одним потужним засобом розтління нації є телебачення. Я свій телевізор уже давно віддав у село і не шкодую. Усім раджу так зробити!
- Хто з сучасних художників вам подобається?
- Я не був особисто знайомий з відомим українським художником Віктором Гонтарєвим, який свого часу викладав у Харківському художньому інституті, але мене вразила одна подія, з ним пов’язана. У Спілці художників роблять проект «Україна – від Трипілля до сьогодення», Гонтарєв до участі в цьому конкурсі підготував кілька студентів. Вони виставили свої творчі роботи в стилі графічного іконопису, взявши тематику 1920-х років, часів Громадянської війни… Те, що Гонтарєв зробив, важко переоцінити – він створив цілу школу людей з нормальним мисленням. Він казав, що мистецтво має бути за духом національним, а за виконанням європейським. Тоді це буде мистецтво справжнє, тоді воно житиме.
- Як у будь-якого митця, у вас, напевно, є творчі плани - поділитеся?
- Ну, є якісь задумки, ідеї… Торік я вирішив зробити проект «Буковина». Написав проект і почав збирати етнографічний матеріал – хотів поспілкуватися з простими людьми: хто вірші пише, хто оповідання, хто малює, хто гончарством займається, люди без освіти, які мешкають у віддалених селах Буковини. Так я вирішив взяти село - пофотографувати, написати якийсь текст про його мешканців, а на третій сторінці зробити картину – присвяту цьому селу. Я вже зібрав інформацію в 30-ти селах, залишилося ще 6, планую завершити влітку. Наприклад, є таке невеличке село Млинки, у ньому 30 млинів! Як, чому, навіщо в одному селі стільки млинів? Деякі з них функціонують і нині.
Вийде книжка - то вийде, а ні - то так і буде, я на це особливо уваги не звертаю, просто для себе знаходжу цікаві гарні матеріали. Уявіть собі, я знайшов дуже цікаву церкву, збудовану ще за монгольських часів, у формі писанки, з дуже товстими стінами – фортифікаційного типу. У тому селі проходив татарський шлях. Це мені розказав учитель історії - ото справжній подвижник! Він зібрав родовід всього села бог знає до якого століття. Десь відкопав румунський архів, і зараз воно в нього все під ліжком… Цей чоловік мені показав такі унікальні матеріали, старовинні фотографії - будь-який музей позаздрив би! Мене цікавили старовинні фотографії, будинки – старовинні й сучасні, ворота, тинки, унікальні природні ландшафти, цікаві людські типажі…
Багато різних умільців. Є дядько в одному селі, який за два дні за допомогою невеличкої сокирки робить бочку. Я як побачив – був здивований, таке враження, що він її на якомусь токарному станку зробив, а то все руками. Такі в селах мудрі розумні люди, я так походив-походив та й думаю, що ти, чоловіче, робиш, чим ти займаєшся, чого ти бігаєш, метушишся? А в селі так спокійно, люди такі мудрі, так розважливо розповідають. Думаєш, що все-таки справжня Україна в селі, в простій людській філософії.
По закінченню цього проекту збираюся написати замки України, вже давно хворію цією ідеєю - уже кілька замків об’їздив, пофотографував, зробив ескізи.
- Як ви усе встигаєте?
- В тому то й справа, що не встигаю… А хочеться зробити багато, поки ще замки стоять, поки ще сили є їздити і працювати…
- Успіхів вам!
- Дякую.
