Життя часто нагадує криве дзеркало – дивишся на одне, а тобі показують спотворену копію.
У наш час уже нікого нічим не здивуєш. Але є речі, ситуації, які змушують стиснутися серце і замислитися – хто ми є на цій планеті: розумні мислячі люди чи бездумні істоти?
Дуже сумно, коли нівелюються родинні стосунки. Батьки кидають своїх дітей, а діти – батьків.Чому втрачається цей невидимий духовний зв’язок, чому стає байдуже до кровних родичів?..
На жаль, і в нашому місті чимало людей, які не хочуть піклуватися про своїх рідних.
Останній випадок. Донька відмовляється забирати маму з лікарні. Бабуся 1922 року народження, ветеран, партизанка, має заслуги перед країною. Жінка пояснює свій бездушний вчинок тим, що сама хвора і не може доглядати маму. Але те, в якій формі вона це робить наштовхує на думку про нещирість слів. Хіба може совісна людина кричати на все відділення лікарні: «Робіть з нею, що хочете, вона мені не потрібна. Забирайте в інтернат!». І ці слова були сказані у присутності мами, яка сидить на лікарняному ліжку і обливається слізьми. Ось і вся дяка від улюбленої дитини.
Сусідки по палаті кажуть: «донечка» постійно кричить на учасницю Великої Вітчизняної війни, завжди чимось докоряє. Їжу бабусі не приносить, а коли стару чимось пригощають – свариться на небайдужих людей. Неадекватно ставиться до матері і навіть не хоче надати пакет документів для вирішення її подальшої долі.
А передісторія така. Свого часу жінка забрала бабусю до себе з Хмельницької області, де продала її будинок. Сама донька є власницею трикімнатної квартири в Бучі, в якій і проживала (та досі зареєстрована) старенька. Але тепер рідна людина стала невгодною.
Соціальні працівники запропонували безвідповідальній жінці безоплатну допомогу по догляду за старою матір’ю. Спочатку вона ніби погодилася, а потім передумала.
Куди зараз діватися бабусі – не відомо. Хоча вона має повне юридичне право проживати в цьому помешканні.
Відправити в інтернат досить проблемно через поганий стан здоров’я, похилий вік і «при живій дитині». Як варіант – вселити назад літню жінку через рішення судово-виконавчої служби, за допомогою міліції. Але яке життя на неї там чекає? Мабуть, пекло, де ні любові, ні поваги, ні догляду…
Тим часом, жінка «відігрівається» любов’ю сторонніх людей – медсестер, лікарів, нових подруг, які ставляться до неї куди сердечніше, ніж рідня.
Не тішить й інша ситуація. Чоловік – інвалід, чорнобилець склав заповіт і передав своє майно племінниці. Але «спадкоємці» не хочуть доглядати за хворим і немічним. Взялися за цю справу інші родичі. Проте також не так безкорисно, як може здатися на перший погляд. По-суті, ця людина змушена доживати віку на самоті: зі своїми невеселими думками, холодними ночами і без підтримки. А «просто так» – ніхто нічого робити не хоче. Сьогодні людяність, порядність і мораль – не в моді.
Третя історія також, на жаль, досить «типова». Немолода жінка лежить у лікарні. Її двоє дітей живуть і працюють у Києві. Доглядати стареньку немає кому. Але вона й сама просить не турбувати «чад», які заняті «на роботі». Натомість хоче, щоб нею опікувалися соціальні служби.
Ось такий суспільний парадокс.
Таких прикладів можна наводити ще багато. Жаль, що ми перетворюємося на бездушну націю.
Звісно, життя зараз непросте і вік жорстокий, але хоча б залишки совісті повинні бути. Не в дрімучому лісі живемо...
У наш час уже нікого нічим не здивуєш. Але є речі, ситуації, які змушують стиснутися серце і замислитися – хто ми є на цій планеті: розумні мислячі люди чи бездумні істоти?
Дуже сумно, коли нівелюються родинні стосунки. Батьки кидають своїх дітей, а діти – батьків.Чому втрачається цей невидимий духовний зв’язок, чому стає байдуже до кровних родичів?..
На жаль, і в нашому місті чимало людей, які не хочуть піклуватися про своїх рідних.
Останній випадок. Донька відмовляється забирати маму з лікарні. Бабуся 1922 року народження, ветеран, партизанка, має заслуги перед країною. Жінка пояснює свій бездушний вчинок тим, що сама хвора і не може доглядати маму. Але те, в якій формі вона це робить наштовхує на думку про нещирість слів. Хіба може совісна людина кричати на все відділення лікарні: «Робіть з нею, що хочете, вона мені не потрібна. Забирайте в інтернат!». І ці слова були сказані у присутності мами, яка сидить на лікарняному ліжку і обливається слізьми. Ось і вся дяка від улюбленої дитини.
Сусідки по палаті кажуть: «донечка» постійно кричить на учасницю Великої Вітчизняної війни, завжди чимось докоряє. Їжу бабусі не приносить, а коли стару чимось пригощають – свариться на небайдужих людей. Неадекватно ставиться до матері і навіть не хоче надати пакет документів для вирішення її подальшої долі.
А передісторія така. Свого часу жінка забрала бабусю до себе з Хмельницької області, де продала її будинок. Сама донька є власницею трикімнатної квартири в Бучі, в якій і проживала (та досі зареєстрована) старенька. Але тепер рідна людина стала невгодною.
Соціальні працівники запропонували безвідповідальній жінці безоплатну допомогу по догляду за старою матір’ю. Спочатку вона ніби погодилася, а потім передумала.
Куди зараз діватися бабусі – не відомо. Хоча вона має повне юридичне право проживати в цьому помешканні.
Відправити в інтернат досить проблемно через поганий стан здоров’я, похилий вік і «при живій дитині». Як варіант – вселити назад літню жінку через рішення судово-виконавчої служби, за допомогою міліції. Але яке життя на неї там чекає? Мабуть, пекло, де ні любові, ні поваги, ні догляду…
Тим часом, жінка «відігрівається» любов’ю сторонніх людей – медсестер, лікарів, нових подруг, які ставляться до неї куди сердечніше, ніж рідня.
Не тішить й інша ситуація. Чоловік – інвалід, чорнобилець склав заповіт і передав своє майно племінниці. Але «спадкоємці» не хочуть доглядати за хворим і немічним. Взялися за цю справу інші родичі. Проте також не так безкорисно, як може здатися на перший погляд. По-суті, ця людина змушена доживати віку на самоті: зі своїми невеселими думками, холодними ночами і без підтримки. А «просто так» – ніхто нічого робити не хоче. Сьогодні людяність, порядність і мораль – не в моді.
Третя історія також, на жаль, досить «типова». Немолода жінка лежить у лікарні. Її двоє дітей живуть і працюють у Києві. Доглядати стареньку немає кому. Але вона й сама просить не турбувати «чад», які заняті «на роботі». Натомість хоче, щоб нею опікувалися соціальні служби.
Ось такий суспільний парадокс.
Таких прикладів можна наводити ще багато. Жаль, що ми перетворюємося на бездушну націю.
Звісно, життя зараз непросте і вік жорстокий, але хоча б залишки совісті повинні бути. Не в дрімучому лісі живемо...
