Не так давно свій концерт у Бучі провела юна бандуристка Інна Лісняк. Вже з першими акордами мелодії молода дівчина закохала в себе жителів міста: зачарувала співом, майстерністю виконання і знайшла багато нових прихильників своєї творчості. Адже не часто зустрінеш жінку-бандуристку.
Як з’ясувалося, Інна – наша сусідка, жителька Гостомеля. Проте часто приїздить у Бучу, щоб відпочити, поспілкуватися з друзями. Тож, ми вирішили ближче познайомитися із привітною музикою.
Інна Лісняк народилася у Дніпропетровську. В сім’ї ніхто професійно не займався музикою, але дід по батьківській лінії мав добрий слух, грав на різних музичних інструментах. Непогано співає і мама.
Дитиною Інна відвідувала багато всіляких гуртків. Займалася у вокальній студії в одному з тодішніх будинків піонерів Дніпропетровська, де окрім співу дітей навчали грати на сопілці. «Якось у шафі побачила бандуру. Ось так все і почалось. Захотіла навчитися грати на ній. Музична школа знаходилася у тому ж приміщенні, де і будинок піонерів. Керівник гуртка з радістю відвела свою вихованку, тобто мене, до музичної школи. Минув перший рік навчання, найскладніший для дитини. Потрібно було примушувати себе сидіти на одному місці, вчити нотну грамоту і таке інше. Я вирішила для себе «кидати» музику, до того ж було чимало інших захоплень: малювання, виготовлення штучних квітів, танці і ще щось, вже не пригадую.
Тепер я дуже вдячна моїй вчительці – Раїсі Йосипівні Корчевській (світла пам’ять їй). Вона могла б зробити блискучу кар’єру оперної співачки, бо мала дивовижної краси колоратурне сопрано, але хворіла.
Вчителька переговорила з моєю мамою і зуміла мене переконати спробувати ще раз. Зацікавила мене тим, що почала давати більш складні твори, - і це мені сподобалося. Я була однією з останніх її учениць, які пов’язали свій життєвий шлях з професійним музичним мистецтвом», - розповідає дівчина.
Батьки Інни не підтримували у виборі спеціальності, але разом з тим не було якихось баталій. Тож, вона вступила до Дніпропропетровського музичного училища ім.М.Глінки на відділ народних інструментів, де навчалася по класу бандури у заслуженого працівника культури, доцента С.Овчарової.
«Після закінчення музичного училища батьки сподівалися, що на цьому кар’єра музиканта закінчиться. Але я вирішила продовжувати навчання. Взяла бандуру (готувалась багато і з великим ентузіазмом), спакувала валізи і вирушила в Донецьк. Тато до останнього не вірив, що я таки вступила до Донецької консерваторії. Аж доки не прислали повідомлення про зарахування мене на перший курс», - згадує Інна.
Три роки навчання в музичному училищі, потім ще п’ять в консерваторії – приблизно таке випробування для тих, хто обирає шлях професійного музиканта.
Своєрідна атмосфера мистецького закладу навіювала дівчину на якісь невидимі імпульси, жагу до творчості. Хто хоч раз бував у музичному закладі, той би побачив таку картину: в коридорі грає скрипаль, чи скрипалька, поруч сидить баяніст (баяністка), у куточку, відвернувшись до вікна, бандурист, або ж знову ж таки бандуристка, а ще є домристи, гітаристи, з сусідніх класів лунають звуки фортепіано, а з сусіднього поверху – «духів», з музичного сленгу – студентів духового відділу. Не входять до цього «коридорного» життя хіба що музикознавці й композитори – особлива «каста» музикантів. Постійні концерти, підготовки до академконцертів, заліків, екзаменів по спеціальності (тобто по бандурі), вокалу, диригуванню, вікторини з історії музики тощо. Можна сказати, що студенти-музиканти не тільки вчаться, але й живуть у тому оазисі, «храмі під назвою Музика». Паралельно з навчанням Інна викладала бандуру у музичній школі.
«Бажання вчитися і творити не полишало мене і після закінчення консерваторії. Тому вирішила спробувати вступати до столичних вузів (батьки вже «змирилися»). Після останнього державного іспиту, вечором того самого дня, потрапила до лікарні. Виявилося, що апендицит. Але вже через місяць сиділа у потязі «Донецьк-Київ» з кількома примірниками документів для різних вузів – ну дуже хотілося вчитися. У такому фізичному стані (після операції) готувалася до вступу в асистентуру - стажування Національної музичної академії ім.П.І.Чайковського та аспірантуру Київського національного університету культури і мистецтв. Вступила до аспірантури. І з властивим мені ентузіазмом поринула у світ мистецтвознавчих дискурсів», - каже бандуристка.
Паралельно з навчанням в аспірантурі дівчина намагалася не полишати бандуру. Вона отримала звання лауреата на III міжнародному конкурсі виконавців на українських народних інструментах ім.Г.Хоткевича, котрий вже традиційно проходить у Харкові. Під час навчання до смаку були складні твори світової музики, модернові твори, але з часом Інна Лісняк знайшла себе в українській пісні. Тих, хто цікавиться бандурною музикою, вже не здивують сучасні інтерпретації бандури: в роковій, джазовій музиці, у поєднанні з класичними, електронними інструментами. Багато різних експериментів, і це закономірно – живемо в такий час.
«Але в будь-якому жанрі, як на мене, головне – професіоналізм, котрий включає у себе і майстерність, і щирість виконання. Неабиякою школою професіоналізму і життєвого досвіду стали для мене закордонні подорожі, зокрема до Німеччини. Разом з моїм чоловіком – Дмитром Малеником, який також професійний музикант (баяніст), мали виступи в церквах, будинках для літніх та просто неба.
У ритмі presto проминули три роки навчання в аспірантурі. Аж доки озирнулась навкруги – доба постмодерну. Суспільство «споживацьке»: всі продають, все продається. Питання: як вижити й не розгубитися професійному музиканту, музикознавцю, у сучасній культурі мас-медіа особисто для мене актуально», - ділиться своїми переживаннями музика.
Вже декілька років Інна Лісняк працює в Інституті мистецтвознавства фольклору та етнології ім.М.Т.Рильського НАН України, займається науково-технічною діяльністю. А з 2006 року разом із сім’єю проживає у Гостомелі, займається вихованням двох дітей. Але не полишає творчість, адже музика в її серці і душі – залишиться назавжди.
Як з’ясувалося, Інна – наша сусідка, жителька Гостомеля. Проте часто приїздить у Бучу, щоб відпочити, поспілкуватися з друзями. Тож, ми вирішили ближче познайомитися із привітною музикою.
Інна Лісняк народилася у Дніпропетровську. В сім’ї ніхто професійно не займався музикою, але дід по батьківській лінії мав добрий слух, грав на різних музичних інструментах. Непогано співає і мама.
Дитиною Інна відвідувала багато всіляких гуртків. Займалася у вокальній студії в одному з тодішніх будинків піонерів Дніпропетровська, де окрім співу дітей навчали грати на сопілці. «Якось у шафі побачила бандуру. Ось так все і почалось. Захотіла навчитися грати на ній. Музична школа знаходилася у тому ж приміщенні, де і будинок піонерів. Керівник гуртка з радістю відвела свою вихованку, тобто мене, до музичної школи. Минув перший рік навчання, найскладніший для дитини. Потрібно було примушувати себе сидіти на одному місці, вчити нотну грамоту і таке інше. Я вирішила для себе «кидати» музику, до того ж було чимало інших захоплень: малювання, виготовлення штучних квітів, танці і ще щось, вже не пригадую.
Тепер я дуже вдячна моїй вчительці – Раїсі Йосипівні Корчевській (світла пам’ять їй). Вона могла б зробити блискучу кар’єру оперної співачки, бо мала дивовижної краси колоратурне сопрано, але хворіла.
Вчителька переговорила з моєю мамою і зуміла мене переконати спробувати ще раз. Зацікавила мене тим, що почала давати більш складні твори, - і це мені сподобалося. Я була однією з останніх її учениць, які пов’язали свій життєвий шлях з професійним музичним мистецтвом», - розповідає дівчина.
Батьки Інни не підтримували у виборі спеціальності, але разом з тим не було якихось баталій. Тож, вона вступила до Дніпропропетровського музичного училища ім.М.Глінки на відділ народних інструментів, де навчалася по класу бандури у заслуженого працівника культури, доцента С.Овчарової.
«Після закінчення музичного училища батьки сподівалися, що на цьому кар’єра музиканта закінчиться. Але я вирішила продовжувати навчання. Взяла бандуру (готувалась багато і з великим ентузіазмом), спакувала валізи і вирушила в Донецьк. Тато до останнього не вірив, що я таки вступила до Донецької консерваторії. Аж доки не прислали повідомлення про зарахування мене на перший курс», - згадує Інна.
Три роки навчання в музичному училищі, потім ще п’ять в консерваторії – приблизно таке випробування для тих, хто обирає шлях професійного музиканта.
Своєрідна атмосфера мистецького закладу навіювала дівчину на якісь невидимі імпульси, жагу до творчості. Хто хоч раз бував у музичному закладі, той би побачив таку картину: в коридорі грає скрипаль, чи скрипалька, поруч сидить баяніст (баяністка), у куточку, відвернувшись до вікна, бандурист, або ж знову ж таки бандуристка, а ще є домристи, гітаристи, з сусідніх класів лунають звуки фортепіано, а з сусіднього поверху – «духів», з музичного сленгу – студентів духового відділу. Не входять до цього «коридорного» життя хіба що музикознавці й композитори – особлива «каста» музикантів. Постійні концерти, підготовки до академконцертів, заліків, екзаменів по спеціальності (тобто по бандурі), вокалу, диригуванню, вікторини з історії музики тощо. Можна сказати, що студенти-музиканти не тільки вчаться, але й живуть у тому оазисі, «храмі під назвою Музика». Паралельно з навчанням Інна викладала бандуру у музичній школі.
«Бажання вчитися і творити не полишало мене і після закінчення консерваторії. Тому вирішила спробувати вступати до столичних вузів (батьки вже «змирилися»). Після останнього державного іспиту, вечором того самого дня, потрапила до лікарні. Виявилося, що апендицит. Але вже через місяць сиділа у потязі «Донецьк-Київ» з кількома примірниками документів для різних вузів – ну дуже хотілося вчитися. У такому фізичному стані (після операції) готувалася до вступу в асистентуру - стажування Національної музичної академії ім.П.І.Чайковського та аспірантуру Київського національного університету культури і мистецтв. Вступила до аспірантури. І з властивим мені ентузіазмом поринула у світ мистецтвознавчих дискурсів», - каже бандуристка.
Паралельно з навчанням в аспірантурі дівчина намагалася не полишати бандуру. Вона отримала звання лауреата на III міжнародному конкурсі виконавців на українських народних інструментах ім.Г.Хоткевича, котрий вже традиційно проходить у Харкові. Під час навчання до смаку були складні твори світової музики, модернові твори, але з часом Інна Лісняк знайшла себе в українській пісні. Тих, хто цікавиться бандурною музикою, вже не здивують сучасні інтерпретації бандури: в роковій, джазовій музиці, у поєднанні з класичними, електронними інструментами. Багато різних експериментів, і це закономірно – живемо в такий час.
«Але в будь-якому жанрі, як на мене, головне – професіоналізм, котрий включає у себе і майстерність, і щирість виконання. Неабиякою школою професіоналізму і життєвого досвіду стали для мене закордонні подорожі, зокрема до Німеччини. Разом з моїм чоловіком – Дмитром Малеником, який також професійний музикант (баяніст), мали виступи в церквах, будинках для літніх та просто неба.
У ритмі presto проминули три роки навчання в аспірантурі. Аж доки озирнулась навкруги – доба постмодерну. Суспільство «споживацьке»: всі продають, все продається. Питання: як вижити й не розгубитися професійному музиканту, музикознавцю, у сучасній культурі мас-медіа особисто для мене актуально», - ділиться своїми переживаннями музика.
Вже декілька років Інна Лісняк працює в Інституті мистецтвознавства фольклору та етнології ім.М.Т.Рильського НАН України, займається науково-технічною діяльністю. А з 2006 року разом із сім’єю проживає у Гостомелі, займається вихованням двох дітей. Але не полишає творчість, адже музика в її серці і душі – залишиться назавжди.
