Минають роки, проте згадка про закінчення Великої Вітчизняної війни донині живе в серцях ветеранів - тих, хто виборював перемогу своїм життям. Тож, ми запитали бучанців, як вони зустріли цей день - 9 Травня, 66 років тому.
![]()
Анатолій Іванович Сидоренко, полковник у відставці:
- 66 років тому я був курсантом військового училища, що в місті Челябінську.
Надворі стояла гарна погода, як для суворого уральського клімату, а в серцях людей - радість. Усі вийшли на вулиці з піснями, оркестром і польовими квітами в руках. З фронту почали повертатися чоловіки. На площі міста влаштували справжній концерт, грав духовий оркестр, танцювали. А от із застіллям - складніше, бо харчів було дуже мало.
Ми, курсанти, напередодні 9 Травня вже знали про перемогу, тому заздалегідь підготувалися. Тож, цей день запам'ятав на все життя і розказую про нього своїм дітям та онукам. Адже немає в людини нічого ціннішого за свободу.
На 9 Травня уже є свої традиції. Наприклад, разом із родиною відвідуємо могилу загиблих воїнів на кладовищі, могилки батьків - згадуємо їх, пам'ятаємо. А потім - зустрічаюся зі своїми друзями.
![]()
Павло Матвійович Авраменко:
- Скажу наступне: була стрілянина вгору, веселощі до упаду. Це був день, коли можна було дозволити собі все - дисципліну «відмінили». Щоправда, за декілька днів весь народ знову повернувся до повсякденного життя і клопотів. Але свято Перемоги відзначали з розмахом і від усього серця.
А звістку про перемогу я зустрів у Німеччині, де не тільки воював, але й був у концтаборі.
Після закінчення війни я ще п'ять з половиною років служив на німецьких землях, які тоді відійшли до Польщі.
Потім повернувся в Україну, закінчив Київський педагогічний університет. Сам я за фахом економ-географ, багато років пропрацював вчителем у бучанській школі.
![]()
Альберт Миколайович Шапошніков:
- Коли закінчилася війна, я був юнгою. День Перемоги ми відзначили бурхливо. Матроси були на полігоні, але рано звідти повернулися. Ми запитали, що сталося, а вони кричать «Перемога!». Лунав салют з усіх землянок.
Я був учасником прориву блокади оточеного Севастополя. Також у повоєнні роки був командиром мотора «Желяз- няков», що сьогодні став справжнім пам'ятником історії. Війна застала «Железнякова» на Дунаї, у місті Рені. У день нападу фашистської Німеччини на нашу країну «Желєзня- ков» знаходився в підвищеній бойовій готовності в складі Дунайської військової флотилії. У 4 години 15 хвилин 22 червня він зробив перший гарматний залп по фашистам, які обстріляли корабель. У тому першому жорстокому бою, що тривав майже весь день, артилерією монітора була знищена одна з батарей і збитий ворожий літак.
Щодо Перемоги, то подвиг наших батьків і дідів не можливо оцінити. Вони віддали найдорожче - свої життя, щоб врятувати нас. І ми повинні про це завжди пам'ятати.
![]()
Микола Павлович Василенко:
- Звістку про перемогу я зустрів у місті Пшени (Польща). Я - льотчик. Маю два поранення, дві контузії.
Війна закінчилася 8 травня, а на наступний день нас десантом відправили до Праги. Зібрався гарнізон військово-повітряних сил і святкували. Радість була такою, що слів не вистачає описати. І дуже не хочеться згадувати ті воєнні роки - те пекло. Ось уже 61 рік живу в Бучі. 34 роки пропрацював на заводі ім. Анто- нова, зокрема був старшим техніком літака Антея.
Дуже добре сьогодні відзначили День Перемоги - були і увага, і святковий обід, спілкування з товаришами. Приємно бачити, що люди все-таки поважають ветеранів війни - це зігріває серце.
![]()
Ірма Іванівна Павлова:
- Дуже добре пам'ятаю День Перемоги, бо всі з нетерпінням на нього чекали. І коли сказали, що настав мир - ми були дійсно приголомшені. Я жила тоді в Пензанській області (Росія), працювала у лікарні. Якраз потрапила у мамине село, що знаходилося за 50 км від залізниці. І перед Днем Перемоги туди прийшов фронтовик. Пам'ятаю, як всі повибігали, щоб тільки на нього подивитися. Цей чоловік для нас став справжнім героєм.
У День Перемоги була ясна, сонячна погода, а всі ми - щасливими. І не важливо, що не було чого їсти. Головне, що додому мали повернутися люди - наші захисники.
У Бучі я живу вже понад 50 років. Працювала терапевтом у Бучанській міській поліклініці, а зараз - на пенсії.
Анатолій Іванович Сидоренко, полковник у відставці:- 66 років тому я був курсантом військового училища, що в місті Челябінську.
Надворі стояла гарна погода, як для суворого уральського клімату, а в серцях людей - радість. Усі вийшли на вулиці з піснями, оркестром і польовими квітами в руках. З фронту почали повертатися чоловіки. На площі міста влаштували справжній концерт, грав духовий оркестр, танцювали. А от із застіллям - складніше, бо харчів було дуже мало.
Ми, курсанти, напередодні 9 Травня вже знали про перемогу, тому заздалегідь підготувалися. Тож, цей день запам'ятав на все життя і розказую про нього своїм дітям та онукам. Адже немає в людини нічого ціннішого за свободу.
На 9 Травня уже є свої традиції. Наприклад, разом із родиною відвідуємо могилу загиблих воїнів на кладовищі, могилки батьків - згадуємо їх, пам'ятаємо. А потім - зустрічаюся зі своїми друзями.
Павло Матвійович Авраменко:- Скажу наступне: була стрілянина вгору, веселощі до упаду. Це був день, коли можна було дозволити собі все - дисципліну «відмінили». Щоправда, за декілька днів весь народ знову повернувся до повсякденного життя і клопотів. Але свято Перемоги відзначали з розмахом і від усього серця.
А звістку про перемогу я зустрів у Німеччині, де не тільки воював, але й був у концтаборі.
Після закінчення війни я ще п'ять з половиною років служив на німецьких землях, які тоді відійшли до Польщі.
Потім повернувся в Україну, закінчив Київський педагогічний університет. Сам я за фахом економ-географ, багато років пропрацював вчителем у бучанській школі.
Альберт Миколайович Шапошніков:- Коли закінчилася війна, я був юнгою. День Перемоги ми відзначили бурхливо. Матроси були на полігоні, але рано звідти повернулися. Ми запитали, що сталося, а вони кричать «Перемога!». Лунав салют з усіх землянок.
Я був учасником прориву блокади оточеного Севастополя. Також у повоєнні роки був командиром мотора «Желяз- няков», що сьогодні став справжнім пам'ятником історії. Війна застала «Железнякова» на Дунаї, у місті Рені. У день нападу фашистської Німеччини на нашу країну «Желєзня- ков» знаходився в підвищеній бойовій готовності в складі Дунайської військової флотилії. У 4 години 15 хвилин 22 червня він зробив перший гарматний залп по фашистам, які обстріляли корабель. У тому першому жорстокому бою, що тривав майже весь день, артилерією монітора була знищена одна з батарей і збитий ворожий літак.
Щодо Перемоги, то подвиг наших батьків і дідів не можливо оцінити. Вони віддали найдорожче - свої життя, щоб врятувати нас. І ми повинні про це завжди пам'ятати.
Микола Павлович Василенко:- Звістку про перемогу я зустрів у місті Пшени (Польща). Я - льотчик. Маю два поранення, дві контузії.
Війна закінчилася 8 травня, а на наступний день нас десантом відправили до Праги. Зібрався гарнізон військово-повітряних сил і святкували. Радість була такою, що слів не вистачає описати. І дуже не хочеться згадувати ті воєнні роки - те пекло. Ось уже 61 рік живу в Бучі. 34 роки пропрацював на заводі ім. Анто- нова, зокрема був старшим техніком літака Антея.
Дуже добре сьогодні відзначили День Перемоги - були і увага, і святковий обід, спілкування з товаришами. Приємно бачити, що люди все-таки поважають ветеранів війни - це зігріває серце.
Ірма Іванівна Павлова:- Дуже добре пам'ятаю День Перемоги, бо всі з нетерпінням на нього чекали. І коли сказали, що настав мир - ми були дійсно приголомшені. Я жила тоді в Пензанській області (Росія), працювала у лікарні. Якраз потрапила у мамине село, що знаходилося за 50 км від залізниці. І перед Днем Перемоги туди прийшов фронтовик. Пам'ятаю, як всі повибігали, щоб тільки на нього подивитися. Цей чоловік для нас став справжнім героєм.
У День Перемоги була ясна, сонячна погода, а всі ми - щасливими. І не важливо, що не було чого їсти. Головне, що додому мали повернутися люди - наші захисники.
У Бучі я живу вже понад 50 років. Працювала терапевтом у Бучанській міській поліклініці, а зараз - на пенсії.
