Таємниці зони відчуження

Чорнобильська атомна електростанція уже давно перестала для нас бути свідченням наукового прогресу. Сьогодні – це страшна реальність, синонім смерті, яка радіоактивним впливом забрала з життя тисячі українців.

Спершу радянське керівництво намагалося приховати масштаби трагедії, але після повідомлень з Швеції, де були знайдені радіоактивні частинки, принесені зі східної частини СРСР та оцінки масштабів зараження, розпочалася евакуація близько 130 000 мешканців Київської області із забруднених районів. Радіоактивного ураження зазнали близько 600 000 осіб, насамперед ліквідатори катастрофи. Навколо ЧАЕС створена 30-кілометрова зона відчуження.

І хоча аварію на ЧАЕС ліквідували, ми ще довго житимемо з наслідками «мирного атома».
Із наближенням 25 роковин Чорнобильської катастрофи, ми не можемо не згадати про людей, які віддали своє життя і здоров’я, ведучи боротьбу з невидимим ворогом – радіацією. Серед них – уродженець Миколаєва, а з 1990 року житель Бучі - Павло Порфирович Погасій.

У 1986 році Павло Порфирович був співробітником одного з науково-дослідних інститутів, центральний офіс якого знаходився в Москві. Чоловік завідував сектором імпульсних технологій на основі електричного вибуху і добре знав, що таке атомна енергетика. Як спеціаліст високого класу міг руйнувати моноліти, дезактивувати пристрої тощо. У своєму підпорядкуванні мав дві наукові лабораторії.
Маючи здавалося б усе: і певний соціальний статус, і знання, і вже налагоджене життя, Павло Погасій не роздумуючи пристав на пропозицію керівництва поїхати у Чорнобиль – у самісінький центр катастрофи. У зоні відчуження він пробув майже місяць.

«Я прекрасно розумів, куди їду і що від того може бути. Але було формулювання: якщо не я, так хтось інший. Але я – спеціаліст і знав, як себе захистити, поводитися в зоні радіоактивного забруднення», - каже Павло Погасій.
І додає, що добре переносив радіацію, бо і до Чорнобиля зазнавав опромінювання. Ще будучи дітьми, під час Великої Вітчизняної війни, разом із товаришами полюбляв гратися з мінами, залишками снарядів (також в певній мірі містили радіоактивні елементи). А у 16 років юнак взагалі почав працювати – будував підводні човни (щоправда дизельні).
«Поклавши руку на серце скажу, що коли їхали в Чорнобиль, ніхто не думав про якісь пільги, вигоди для себе, заробітну плату. Це була робота, яку потрібно виконати. І крапка», - запевняє Павло Порфирович.
Перед поїздкою в Чорнобиль уся їхня наукова група пішла у відпустку, бо хто знав – думали, що може й в останню. А потім, з новими силами – на ліквідацію аварії.

У зоні відчуження кожен клапоть землі був під наглядом працівників держбезпеки – вони скрізь ходили, контролювали працівників, усіх, хто приїжджав і виїжджав із зони.
Напруженою була і сама обстановка, адже багато хто з ліквідаторів не вірив, що повернеться додому. Жили вони у самому Чорнобилі – в гуртожитку. До атомної електростанції працівників везли з пересадками, щоб зайвий раз не забруднювати автобуси. Переодягалися – і за працю. Ввечері – така ж процедура.
«Нас дуже добре годували. Було абсолютно все, особливо багато – зелені, соків, сметани. А трошки пристосувавшись, робітники і самогон навчилися роботи. Жили», - жартує ліквідатор.

На той час птахів і тварин не було видно починаючи з травня 1986 року. Здавалося, що все завмерло. Лише у вересні почали де-не-де з’являтися горобці.
Радіологи з Челябінська перевіряли радіоактивний фон у різних частинах Чорнобиля за допомогою польових мишей.
На жаль, потроху «процвітало» мародерство. Хоча вся техніка, автотранспорт були забруднені радіацією і підлягали захороненню, деякі «умільці» все одно умудрялися розбирати їх на запчастини і вивозити із зони.
Так поступово минали дні. Незважаючи на лихо, життя продовжувалося. Ліквідатори навіть почали сумно жартувати. Наприклад, тим, хто жив чи знаходився в Чорнобилі, до прізвища додавали слово «фон» (приставка до прізвища дворянина). До мешканців Прип’яті зверталися «Ваша светлость», а до працівників станції – «Ваше сиятельство».
На Чорнобилі було досить важко до грудня 1986 року – радіоактивний пил «коптився». Потім Павло Порфирович й пізніше приїжджав на станцію, але після накриття реактора ситуація трохи стала кращою. Починаючи з 1987 року, після накриття реактора саркофагом, напруження в Чорнобилі трошки почало спадати і люди знову повірили в майбутнє.

Додому Павло Погасій повернувся з променевим дерматитом (були уражені руки, ноги, тіло) та «букетом» хвороб, зокрема онкозахворюванням. Медики тоді побоялися поставити діагноз (їм заборонялося це робити), тому лікування призначили невірне. Проте, чоловік вистояв, все пережив, а найголовніше – не втратив здатність з оптимізмом дивитися на життя. Зараз Павло Порфирович наближається до свого 75-річного ювілею.

Тож, ми поцікавилися у нього, що він думає з приводу теперішньої ситуації на АЕС та й взагалі про соціальний захист наших ліквідаторів.
- Павле Порфировичу, є думка, що Чорнобиль зараз – цілком безпечний. Навіть екскурсії туди влаштовують...
- Небезпека вибуху на ЧАЕС існує досі. Усі ті накриття, які планується звести – не дуже дієві. Значну користь приніс перший саркофаг – він уберіг атмосферу від коптіння.
Справа в тому, що на момент аварії в реакторі було 200 тонн палива, збагаченого ураном 235. Його ще використовують для створення атомних бомб. І от якщо 9 кг цього урану, поступово, через осідання пилу, збереться докупи – станеться черговий вибух.

- Що робити в такій ситуації?
- Свого часу я брав участь у нараді урядової комісії, коли постало це питання.
Зараз людей у самісіньке пекло не пошлеш, адже щоб отримати смертельну дозу радіації – достатньо півхвилини. Та навіть якщо такі добровольці знайдуться, то за 30 секунд вони нічого не встигнуть зробити. Потрібно використовувати роботів. До речі, під час вибуху на ЧАЕС роботи там також працювали. Але радіація була настільки високою, що вся техніка виходила з ладу. Крім того, надійність цих пристроїв повинна бути космічно, бо техніка, що вийшла з ладу, автоматично стає паливом для реактора.
Як на мене, то єдиний вихід із цієї ситуації – «розтащити» реактор.

- Скажіть, які життєві питання для ліквідаторів зараз найбільш актуальні?
- Сьогодні більшість активно судиться за пенсії, інші пільги, які заслужили. Ми, вихідці з Радянського Союзу, - технічно обізнані, але юридично безграмотні. Ще не звикли захищати свої права, а рано чи пізно цьому потрібно навчитися. Адже, життя нині таке - непросте.

- За вашої ініціативи у Бучі також планується створити організацію чорнобильців. Які завдання стоятимуть перед нею?
- Насамперед, ми вважаємо, що політика стосовно постраждалих ведеться неправильно. Законом усі категорії зрівняли - і вийшло, що постраждалих сьогодні в Україні понад 2,5 млн чоловік.
Проте, варто вирішити питання: хто такі ліквідатори? Наприклад, вибухнув реактор і виникла аварія. Та коли вона закінчилася? Якщо дивитися з одного боку, то вона ліквідується через 300 років – саме тоді розпадеться плутоній. З іншого боку, аварія на ЧАЕС закінчилася, коли станцію накрили саркофагом.
Думаю, що буде вірно вважати ліквідаторами тих, хто працював до накриття. За часом – це 1986-1987 роки. Після цього – почалося усунення наслідків аварії. То вже зовсім інші роботи і люди там піддавалися меншій небезпеці.

Тож, ми вирішили виокремити ліквідаторів і захищати свої права.
Зараз активно працюємо над оформленням документів стосовно заснування громадської організації союзу інвалідів Чорнобиля «Ліквідатор 1986 року». Дуже сподіваємося на те, що з її утворенням вдасться владнати багато наболілих питань ліквідаторів. Адже разом – ми сила.
Людмила Гладська 
газета: "Бучанські новини" №15 від 22 квітня 2011 року
  0
Коментарів: 0
Додати коментар
Інформація
Коментувати новини на сайті можна тільки протягом 370 з дня публікації.