Бережіть жінку

Яка вона жінка? Сильна, слабка, мудра, добра, вимоглива? Мабуть, у героїні нашої сьогоднішньої розповіді всі ці якості вдало поєдналися і склали цілісний характер гармонійної особистості. Ганна Яківна Туріченко – заслужений лікар України, яка майже 50 років життя віддала своєму покликанню, активно сприяла розвитку медичної галузі нашого регіону. Переживши роки голодомору, Великої Вітчизняної війни – вона не втратила ні оптимізму, ні щирості серця. Завжди усміхнена, жвава і молода (на років 20 виглядає молодшою за свій вік) Ганна Яківна випромінює позитив і буквально передає його іншим. Мабуть, тому що її справжнє покликання – лікувати людські душі.

Ганна Туріченко походить з роду довгожителів.
Її батько, Яків Федченко, прожив 96 років; мама – Марія Федченко – 98 років (пам’ятає 5 поколінь своїх родичів); численні батькові сестри – також померли, коли їм було далеко за 90 років.



Проте доля самої Ганни Туріченко складалася драматично. Хоча б уже тому, що дав їй Господь народитися у такий непростий час 1929 рік. Ще дитиною їй довелося пережити багато горя і нужди, боротися і перемагати смерть, яка тоді нависла над кожним українцем.

Зростала дівчинка у Чигиринському районі, що на Черкащині. До цих пір пам'ятає страшний голод. У 30-х роках минулого століття її батьки одні з перших вступили в колгосп. Проте активісти забрали все – зерно, борошно, худобу і навіть горщика з печі вигребли. Також ввели податки на фруктові дерева. Селяни змушені були знищувати яблуні, груші, бо не було чим заплатити за таке «багатство».
«Пам'ятаю, з якою любов’ю батько садив саджанців, щоб для сім'ї був справжній сад…», - з сумом згадує Ганна Яківна. «Працювали каторжно, а в результаті нічого не мали. Коли тато одружився, то жив разом зі своїм батьком і ще 11 братами і сестрами. Тож, він змушений був виїхати із села – заробити дерево, щоб побудувати хату. Але радянська влада відібрала в нього і дерево, і весь інвентар. Окреме житло будували ще декілька років».

У 1932 році почався голодомор. За словами жінки, родина вижила завдяки винахідливості мами, яка пекла оладки з картопляного лушпиння та товчених облузаних качанів. Вони були дуже гіркі та колючі, дерли в горлі – але все ж краще, ніж голодна смерть. Ще їли цвіт акації, бузини, пасльону та козельки.
«Дід помер від голоду у 1933 році. Мама хотіла його нагодувати, але він відмовився – наказав рятувати нас, дітей. А через три дні його не стало», - розповідає жінка.
Не встиг народ оговтатися від одного потрясіння, як настала ще одна страшна біда, ім'я якій – війна.

Пройшовши Першу світову війну, батько Ганни потрапив на фронт Великої Вітчизняної. Згодом німці захопили його у полон, але чоловік вирішив тікати. Була рання весна 1943-го року. Крига на річці, яку потрібно було «здолати» – повністю не зійшла. Радянському солдату не залишалося іншого виходу, як плисти під льодом на другий берег. Там селяни його обігріли, нагодували. Після закінчення війни Яків Антонович поїхав відновлювати господарство на Донбас. Прожив він 96 років.
А тим часом у тилу було не легше. Мама Ганни також багато настраждалася. Німці більше місяця стояли в селі, на їхньому подвір’ї. Поїли все, що тільки можна. Одного разу фашист почав вимагати у жінки яєць і молока. Вона пройшла півсела, але повернулася ні з чим.
Розлютившись, німець вдарив їй перекладом по хребту. «Мама сильно закричала, впала і довго була непритомною. Рік лежала в гіпсовому «кориті». А товариський суд села присудив їй 6 місяців примусової праці за те, що не ходила на польові роботи», - згадує Ганна Яківна.
Тож, худенькій 13-річній дівчинці, на рівні з дорослими, довелося самій сапати буряки, а рядкам – кінця-краю не видно. Заробила багато трудоднів.

Та на цьому поневіряння юнки не закінчилися. Старший брат Іван, щоб не потрапити на примусові роботи до Німеччини, пішов у партизани (зараз також заслужений лікар України, прекрасний стоматолог). А Ганна – була зв’язковою. Приносила їжу, дізнавалася потрібну інформацію, передавала дані. Німці дізналися про це і вистежили дівчину, коли та поверталася з лісу – почали сильно бити ногами, поки вона не знепритомніла. Мабуть, вижила завдяки тому, що один німець дав команду – досить! Швидше за все, він також мав дітей і пожалів малу. Ганну покинули лежати скривавленою і пішли геть. «Отримані травми і зараз даються взнаки», - каже жінка.
Та не вистачало часу і можливостей, щоб жаліти себе – потрібно було вести господарство, лікувати маму, яка крім поранень, мала ще й ревматизм, хворе серце.

«Я лікувала її народними методами, які підказували люди. Зокрема, діставала з дна болота бодягу – натирала, парила в грубі й робила компреси. Бачачи страждання рідної людини, я поставила собі за мету неодмінно стати лікарем», - розповідає Ганна Яківна.
У 1948 році вона з першого разу вступила у Дніпропетровський медичний інститут. Каже, якщо б її запитали про найщасливіший день у житті, то вона б назвала цю дату – 25 серпня 1948 року. Саме тоді почали здійснюватися її мрії.

У 1954 році жінка вийшла заміж і переїхала жити в Олександрію. Спочатку працювала лікарем-терапевтом, а згодом – психіатром у профільній лікарні. Двадцять років поспіль її обирали народним засідателем (присяжним) і вона брала участь у розгляді кримінальних справ по злочинах, здійснених неповнолітніми. Зокрема, проводила судово-психіатричну експертизу. Саме тому довелося опанувати ще одну освіту і закінчити університет права.
А в 1979 році пані Ганна переїхала жити до Бучі. Своїми руками допомагала будувати Київську обласну психоневрологічну лікарню №2, що в Кичеєво.
Закінчила курси психотерапевта і лікувала за допомогою гіпнозу у ворзельському санаторії «Зірка». Туди після серцевих хвороб направляли з київської клініки пацієнтів на реабілітацію. Завдання лікаря – допомогти їм вийти з тяжкого психологічного стану, з оптимізмом подивитися на життя. Має дуже багато вдячних пацієнтів. Також пройшла курси лікаря мануальної терапії.

У 1982 році Ганна Яківна отримала в Бучі квартиру й трудилася на благо рідного краю, бо любить місто, пишається тим, що тут живе. Але в родину знову прийшла біда – молодший син отримав на виробництві дуже тяжку черепно-мозкову травму. Його вдалося врятувати, але чоловік залишився інвалідом. Дружина від нього відмовилася. Непросто склалася доля і в старшого сина (він прекрасний будівельник). Тому сьогодні в однокімнатній квартирі (18 кв. м) живуть усі разом – лікар-пенсіонер, двоє синів, онучка, яка ось-ось має народити дитину.

У свої 82 роки жінка змушена ночувати на кухні. «Тут моя спальня, їдальня і робочий кабінет. Мабуть, це і вся винагорода за багаторічну тяжку працю медиком. Ми дуже потребуємо покращення житлових умов, і я вперше у своєму житті змушена просити. Тож, якщо мені влада допоможе – буду дуже вдячна. Я люблю своїх дітей, вони у мене хороші, і вірю, що нам вдасться пережити всі ці труднощі», - каже Ганна Туріченко.
Сьогодні вона змушена жити на одну пенсію у розмірі 1060 грн (після підвищення на 1 грн) і ледь зводить кінці з кінцями. Це при тому, що має 48 років трудового стажу на дуже складній роботі, нагороджена багатьма почесними грамотами, медалями, лікар вищої категорії, ветеран праці.

Попри все, жінка не втрачає оптимізму і любові до життя, бо вірить, що світ не без добрих людей.
Окрім захоплення медициною, Ганна Яківна має схильність до написання віршів, прозових творів. Мабуть, цей талант передався від батька. Вона згадує, як кожен вечір у родині читали художню літературу. Батько взагалі майже всі твори Тараса Шевченка знав на пам'ять, а Кобзар – був його настільною книгою. Вечері почитав – а вранці вже міг розказати напам'ять.

Також жінка шість років займалася у гуртку народних танців і це захоплення пронесла через усе життя: влітку їздить танцювати у Гідропарк, де влаштовуються такі вечори. Адже жінка, скільки б років їй не було – завжди повинна залишатися красивою, витонченою, жити тим, що любить. Бережіть жінку, і вона сторицею віддячить вам тим же – зігріє своєю турботою і теплом. Адже це її споконвічне покликання – бути берегинею роду людського.
Людмила Гладська 
газета: "Бучанські новини" №10 від 18 березня 2011р.
  0
 QR-код адреса статьи
Коментарів: 0
Додати коментар
Інформація
Коментувати новини на сайті можна тільки протягом 370 з дня публікації.