Життя буває мінливим: то злети, то – падіння. Але вміти радіти кожному дню, цінувати отриманий досвід і з вдячністю сприймати прийдешнє – дано не кожному. Лише духовно багата, інтелектуальна людина здатна цінувати те, що має. Особливо в літньому віці, коли бурхливі роки минули і настала золота осінь життя.
Герой цієї публікації, незважаючи на перипетії долі, зумів зберегти в серці добро і порядність. Це надзвичайно достойна і благородна людина – для когось герой, для когось – світлий розум, для рідних – люблячий батько і дідусь.
![]()
Яків Григорович Харитон – учасник Великої Вітчизняної війни, який пішки пройшов шлях від Києва до Австрії. Брав участь у визволені столиці України. Нагороджений орденом «Червоної зірки», медалями «За відвагу», «За оборону Києва».
Кандидат технічних наук, він має близько 30 запатентованих винаходів у галузі теплоізоляційних матеріалів, керамічних виробів. Написав півсотні наукових праць.
А ще на початку жовтня Яків Григорович відсвяткував свій ювілейний 90-й рік народження.
Таку поважну людину ми не могли оминути увагою і попросили його поділитися спогадами із земляками.
АТЕСТАТ У «ЗОЛОТІЙ РАМЦІ»
Усі мої предки родом з Поділля. Зараз ця губернія поділена на Хмельницьку і Вінницьку область.
Мій батько походить з роду харківських козаків, але народився у селі Свічна Подільської губернії. Він служив кавалеристом у царській армії, брав участь у двох війнах. У якості нагороди має три Георгіївські хреста. Щоправда, за радянських часів їх не можна було носити. Але пам’ятаю, як у дитинстві я потайки витягував нагороди зі скриньки і роздивлявся їх.
Моя мама померла зовсім молодою, коли мені ще не було й 10 років. Тоді ми ще жили на хуторі Кушелівка, де була лише трирічна школа. Родина вирішила, що такої освіти для мене замало і мене відправили до старшої сестри, яка працювала на цукровому заводі в сусідньому населеному пункті. Там я закінчив уже 7-річну школу. Згодом, до нас перевівся працювати у колгосп батько (після кар’єри військового він став агрономом). Тато тоді часто змінював місце роботи і все через мене – хотів, щоб його син здобув гарну освіту. Минуло небагато часу - і ми знову переїхали, тепер до села Хрестинівка, де я закінчив українську 10-річну школу і отримав атестат у «золотій» рамці. Це аналог сучасної «золотої медалі». Такий документ давав право вступити до вищого навчального закладу без екзаменів.
Тож, недовго думаючи, батько посадив мене на поїзд, який прямував до Києва. Так розпочався новий відрізок у моєму житті.
ПЕРЕЇЗД ДО КИЄВА
Столиця зустріла мене привітно. У Київський політехнічний інститут (обрав саме цей заклад) поступив без проблем і навчання мені давалося досить легко. Якраз була епоха індустріалізації і технічні спеціальності вважалися престижними. Крім того, я любив цю справу, мені було цікаво. Спочатку жив у маленькій квартирці разом із своєю сестричкою та її чоловіком.
Вона працювала в тодішньому Центральному науково-дослідному інституті цукрової промисловості.
Через рік я добився, щоб мені дали місце в гуртожитку. Так я і жив, навчався на інженера, розважався. Але безтурботні роки тривали недовго. Коли закінчив три курси інституту, почалася Велика Вітчизняна війна. Студентів евакуювали в Ташкент. Тоді в мене була кохана – Людмила. Дівчина вмовляла поїхати з усіма. Проте я вважав справою честі взяти участь у визволенні Батьківщини від ворога і записався в добровольці. Пам’ятаю, як сказав їй: «Як я можу поїхати, якщо німці вже під Києвом?!»
У «ПОДАРУНОК» ВОРОГУ
Був 1941 рік. Почалася битва за визволення Києва. Точилися запеклі бої, ми обороняли рідну землю. Під час атаки розривна куля влучила у грудну клітку і лише дивом не заділа хребет. Залишився живий, але паралізувало ноги.
Усіх поранених віднесли до санітарної частини (на швидку руку пристосоване приміщення). Але вранці прийшли німці й весь наш ешалон залишили «у подарунок» ворогу. Трохи пізніше радянських вояків перевели до табору військовополонених у місті Яготині. Серед в’язнів виділявся один офіцер. Як з’ясувалося, за фахом він був лікарем. Завдяки цій людині залишився жити. Щодня капітан робив спеціальні масажі й поступово повернулася чутливість ніг. Через місяць я знову міг ходити. Згодом, цей же офіцер організував втечу з табору.
ПРАЦЯ У ТИЛУ
Тож, ми втекли від німців і знову – до війська. Був у третій танковій армії, брав участь у боях на Дніпрі. А потім веліли працювати у тилу.
Так, тимчасово влаштувався працювати на цукровий завод. За збігом обставин, його директор навчався разом із моєю сестрою.
Робота була тяжкою – потрібно було виготовляти вапняне «молоко», щоб очищувати цукровий сироп. Хворів, але діватися було нікуди. В умовах війни про біль думаєш менше за все.
Зараз із впевненістю можу сказати, що вижив завдяки сердечним українським жінкам. Вони і переночувати залишали, і годували, і рани перев’язували. Наші матері, сестри, дружини – також були справжніми героями в тилу, які сповна пізнали війну. Ніколи не забуду, як прихистила мене одна родина – дали їжу, господар допоміг поголитися і помитися, переоділи в усе чисте і дозволили залишитися скільки захочу. Ось такі були люди в селі Черняховка, що неподалік Яготина. Але гостинністю не зловживав, потрібно було йти далі. Хотів перейти лінію фронту.
ХИТРИЙ ВИНАХІД
Але спокій швидко минув, знову прийшли німці. Загарбники хотіли вивезти із заводу все обладнання. Не вистачило душевних сил допустити таке свавілля фашистів.
На той час нашою підпільною групою командував літній чоловік на прізвище Волков. Він сказав: «Ти ж – майже інженер! Порадь, що робити!» І подумав: тоді всі вагони були на буксах, і, якщо створити якусь перепону, – потяг зупинявся. От ми потайки під букси і накидали піску. Німцям нічого не залишалося, як полишити свою нечесну справу. Завод знову відновили. Я ще трохи попрацював там, а потім знову пішов до армії.
Тож, я воював «у два прийоми» - в 1941 році, а потім вже – з 1943 року. Увесь воєнний час був кулеметником.
ОСТАННЯ БИТВА
![]()
Останній бій з моєю участю відбувся 6 березня 1945 року в Угорщині, південніше озера Балатон. Там точилися запеклі бої. Німці хотіли весь третій український фронт скинути в Дунай. Ми відбивалися, а потій вийшов наказ перейти на другу лінію оборони. Ми розібрали свій крупнокаліберний кулемет і виконали отриманий наказ.
Потім стежини війни привели до Австрії.
Дивлюся нині телевізор і стає сумно – в армії дідівщина, хлопці б’ються. Хіба ж то армія? Ми в нашій армії були всі, як брати, одна сім’я: з одного котла їли, однією шинелю вкривалися. Життя готові були віддати один за одного, не те, щоб образити! Не правильно виховують сучасну молодь…
ВЕЛИКА ПЕРЕМОГА
Коли закінчилася війна, ми перебували в одному з австрійських сіл, у долині з якої видно найвищу вершину Європи – гору Монблан. Почувши радісну звістку, почали святкувати! Встановили палатки. Неподалік був німецький цегельний завод. Звідти ми підвели електрику до кожного палатки. Розвели багаття і до ранку співали пісні. Все це відбувалося неподалік австрійського міста Гратц.
Тож, можна сказати, що від Києва до Австрії пройшов пішки, не одну тисячу кілометрів.
Після закінчення війни нашу дивізію розформували. Тоді якраз вийшла постанова Уряду: хто до війни закінчив три курси вищого навчального закладу – демобілізуються і можуть продовжити навчання. Радянському Союзу були потрібні молоді кадри, спеціалісти.
![]()
ПОЧАТОК КАР’ЄРИ
Так я повернувся до Києва і поновив свої заняття в КПІ. Там зустрів кохання всього життя – її звали Раїса. Згодом ця красива дівчина стала моєю дружиною.
Закінчили інститут у 1947 році і домовилися з Раєчкою, що йдемо отримувати направлення на роботу разом. Потрапили на Валевський фарфоровий завод. Там я працював начальником виробництва, а дружина завідувала лабораторією. Через три місяці мене призначили головним інженером заводу. Пропрацювали на ньому 5 років. Після цього перевели в місто Буди, що під Харковом. Там був найбільший в Європі фаянсовий завод, де я також працював головним інженером.
![]()
ЖИТТЯ У БУЧІ
Десь у 50-х роках переїхали жити до Бучі. Власне, тоді це ще було село Яблунька. За продуктами доводилося їхати до Ворзеля або Києва. З того часу з’явилося багато магазинів, ринок в Бучі, виросли багатоповерхівки.
Я працював головним інженером на Склозаводі. Але запропонували перейти до Київського науково-дослідного інституту і я погодився. Працював завідуючим відділом, займався науковою діяльністю. Захистив кандидатську дисертацію, став кандидатом технічних наук, старшим науковим співробітником. За моєї участі були розроблені кращі в світі теплоізоляційні матеріали на основі базальтових волокон. І навіть є авторське свідоцтво на папір, який не згорає.
Дружина весь час працювала завідуючою лабораторією на Склозаводі, поки не вийшла на пенсію.
ПРО ЗАХОПЛЕННЯ
Дуже люблю мисливство. Маю гарну бельгійську рушницю. Навіть нагороди колись отримував, як влучний стрілок. А ще захоплююся сільським господарством, це – справа для душі. Щоправда, роки і хвороби не дозволяють більше порпатися в землі.
КОХАННЯ УСЬОГО ЖИТТЯ
Ми з дружиною Раєчкою завжди були разом, не розлучалися ні на хвилину. У юності – допомагали один одному в навчанні, разом працювали. Жили дружно, кохали один одного і поважали. Якось ми з нею відпочивали у санаторії. Пам’ятаю, я тоді їй сказав: «Дорога моя Раєчка! Я тебе кохав усе наше спільне життя. А зараз я тебе кохаю ще більше! Може, я раніше тебе любив, як жінку, а зараз ще – як найкращого друга». Вона подивилася на мене і додала: «І як однодумця!»
Рая була для мене усім, моїм щастям. П'ятнадцять років тому дружини не стало. Її втрата стала для мене величезним ударом.
ПІСЛЯМОВА
Попри все, Яків Харитон – справжній оптиміст, що свідчить про величезну силу волі та щире серце. Жартома каже: «Я не задоволений тільки своїми ногами, а на решту – не скаржуся! Життя вдалося!»
Адже найбільший скарб Якова Григоровича – його родина, продовжувачі роду. Він має трьох дітей, четверо онуків та правнучку. Заради цього і варто жити і насолоджуватися кожним днем буття.
Герой цієї публікації, незважаючи на перипетії долі, зумів зберегти в серці добро і порядність. Це надзвичайно достойна і благородна людина – для когось герой, для когось – світлий розум, для рідних – люблячий батько і дідусь.
Яків Григорович Харитон – учасник Великої Вітчизняної війни, який пішки пройшов шлях від Києва до Австрії. Брав участь у визволені столиці України. Нагороджений орденом «Червоної зірки», медалями «За відвагу», «За оборону Києва». Кандидат технічних наук, він має близько 30 запатентованих винаходів у галузі теплоізоляційних матеріалів, керамічних виробів. Написав півсотні наукових праць.
А ще на початку жовтня Яків Григорович відсвяткував свій ювілейний 90-й рік народження.
Таку поважну людину ми не могли оминути увагою і попросили його поділитися спогадами із земляками.
АТЕСТАТ У «ЗОЛОТІЙ РАМЦІ»
Усі мої предки родом з Поділля. Зараз ця губернія поділена на Хмельницьку і Вінницьку область.
Мій батько походить з роду харківських козаків, але народився у селі Свічна Подільської губернії. Він служив кавалеристом у царській армії, брав участь у двох війнах. У якості нагороди має три Георгіївські хреста. Щоправда, за радянських часів їх не можна було носити. Але пам’ятаю, як у дитинстві я потайки витягував нагороди зі скриньки і роздивлявся їх.
Моя мама померла зовсім молодою, коли мені ще не було й 10 років. Тоді ми ще жили на хуторі Кушелівка, де була лише трирічна школа. Родина вирішила, що такої освіти для мене замало і мене відправили до старшої сестри, яка працювала на цукровому заводі в сусідньому населеному пункті. Там я закінчив уже 7-річну школу. Згодом, до нас перевівся працювати у колгосп батько (після кар’єри військового він став агрономом). Тато тоді часто змінював місце роботи і все через мене – хотів, щоб його син здобув гарну освіту. Минуло небагато часу - і ми знову переїхали, тепер до села Хрестинівка, де я закінчив українську 10-річну школу і отримав атестат у «золотій» рамці. Це аналог сучасної «золотої медалі». Такий документ давав право вступити до вищого навчального закладу без екзаменів.
Тож, недовго думаючи, батько посадив мене на поїзд, який прямував до Києва. Так розпочався новий відрізок у моєму житті.
ПЕРЕЇЗД ДО КИЄВА
Столиця зустріла мене привітно. У Київський політехнічний інститут (обрав саме цей заклад) поступив без проблем і навчання мені давалося досить легко. Якраз була епоха індустріалізації і технічні спеціальності вважалися престижними. Крім того, я любив цю справу, мені було цікаво. Спочатку жив у маленькій квартирці разом із своєю сестричкою та її чоловіком.
Вона працювала в тодішньому Центральному науково-дослідному інституті цукрової промисловості.
Через рік я добився, щоб мені дали місце в гуртожитку. Так я і жив, навчався на інженера, розважався. Але безтурботні роки тривали недовго. Коли закінчив три курси інституту, почалася Велика Вітчизняна війна. Студентів евакуювали в Ташкент. Тоді в мене була кохана – Людмила. Дівчина вмовляла поїхати з усіма. Проте я вважав справою честі взяти участь у визволенні Батьківщини від ворога і записався в добровольці. Пам’ятаю, як сказав їй: «Як я можу поїхати, якщо німці вже під Києвом?!»
У «ПОДАРУНОК» ВОРОГУ
Був 1941 рік. Почалася битва за визволення Києва. Точилися запеклі бої, ми обороняли рідну землю. Під час атаки розривна куля влучила у грудну клітку і лише дивом не заділа хребет. Залишився живий, але паралізувало ноги.
Усіх поранених віднесли до санітарної частини (на швидку руку пристосоване приміщення). Але вранці прийшли німці й весь наш ешалон залишили «у подарунок» ворогу. Трохи пізніше радянських вояків перевели до табору військовополонених у місті Яготині. Серед в’язнів виділявся один офіцер. Як з’ясувалося, за фахом він був лікарем. Завдяки цій людині залишився жити. Щодня капітан робив спеціальні масажі й поступово повернулася чутливість ніг. Через місяць я знову міг ходити. Згодом, цей же офіцер організував втечу з табору.
ПРАЦЯ У ТИЛУ
Тож, ми втекли від німців і знову – до війська. Був у третій танковій армії, брав участь у боях на Дніпрі. А потім веліли працювати у тилу.
Так, тимчасово влаштувався працювати на цукровий завод. За збігом обставин, його директор навчався разом із моєю сестрою.
Робота була тяжкою – потрібно було виготовляти вапняне «молоко», щоб очищувати цукровий сироп. Хворів, але діватися було нікуди. В умовах війни про біль думаєш менше за все.
Зараз із впевненістю можу сказати, що вижив завдяки сердечним українським жінкам. Вони і переночувати залишали, і годували, і рани перев’язували. Наші матері, сестри, дружини – також були справжніми героями в тилу, які сповна пізнали війну. Ніколи не забуду, як прихистила мене одна родина – дали їжу, господар допоміг поголитися і помитися, переоділи в усе чисте і дозволили залишитися скільки захочу. Ось такі були люди в селі Черняховка, що неподалік Яготина. Але гостинністю не зловживав, потрібно було йти далі. Хотів перейти лінію фронту.
ХИТРИЙ ВИНАХІД
Але спокій швидко минув, знову прийшли німці. Загарбники хотіли вивезти із заводу все обладнання. Не вистачило душевних сил допустити таке свавілля фашистів.
На той час нашою підпільною групою командував літній чоловік на прізвище Волков. Він сказав: «Ти ж – майже інженер! Порадь, що робити!» І подумав: тоді всі вагони були на буксах, і, якщо створити якусь перепону, – потяг зупинявся. От ми потайки під букси і накидали піску. Німцям нічого не залишалося, як полишити свою нечесну справу. Завод знову відновили. Я ще трохи попрацював там, а потім знову пішов до армії.
Тож, я воював «у два прийоми» - в 1941 році, а потім вже – з 1943 року. Увесь воєнний час був кулеметником.
ОСТАННЯ БИТВА
Останній бій з моєю участю відбувся 6 березня 1945 року в Угорщині, південніше озера Балатон. Там точилися запеклі бої. Німці хотіли весь третій український фронт скинути в Дунай. Ми відбивалися, а потій вийшов наказ перейти на другу лінію оборони. Ми розібрали свій крупнокаліберний кулемет і виконали отриманий наказ.Потім стежини війни привели до Австрії.
Дивлюся нині телевізор і стає сумно – в армії дідівщина, хлопці б’ються. Хіба ж то армія? Ми в нашій армії були всі, як брати, одна сім’я: з одного котла їли, однією шинелю вкривалися. Життя готові були віддати один за одного, не те, щоб образити! Не правильно виховують сучасну молодь…
ВЕЛИКА ПЕРЕМОГА
Коли закінчилася війна, ми перебували в одному з австрійських сіл, у долині з якої видно найвищу вершину Європи – гору Монблан. Почувши радісну звістку, почали святкувати! Встановили палатки. Неподалік був німецький цегельний завод. Звідти ми підвели електрику до кожного палатки. Розвели багаття і до ранку співали пісні. Все це відбувалося неподалік австрійського міста Гратц.
Тож, можна сказати, що від Києва до Австрії пройшов пішки, не одну тисячу кілометрів.
Після закінчення війни нашу дивізію розформували. Тоді якраз вийшла постанова Уряду: хто до війни закінчив три курси вищого навчального закладу – демобілізуються і можуть продовжити навчання. Радянському Союзу були потрібні молоді кадри, спеціалісти.
ПОЧАТОК КАР’ЄРИ
Так я повернувся до Києва і поновив свої заняття в КПІ. Там зустрів кохання всього життя – її звали Раїса. Згодом ця красива дівчина стала моєю дружиною.
Закінчили інститут у 1947 році і домовилися з Раєчкою, що йдемо отримувати направлення на роботу разом. Потрапили на Валевський фарфоровий завод. Там я працював начальником виробництва, а дружина завідувала лабораторією. Через три місяці мене призначили головним інженером заводу. Пропрацювали на ньому 5 років. Після цього перевели в місто Буди, що під Харковом. Там був найбільший в Європі фаянсовий завод, де я також працював головним інженером.
ЖИТТЯ У БУЧІ
Десь у 50-х роках переїхали жити до Бучі. Власне, тоді це ще було село Яблунька. За продуктами доводилося їхати до Ворзеля або Києва. З того часу з’явилося багато магазинів, ринок в Бучі, виросли багатоповерхівки.
Я працював головним інженером на Склозаводі. Але запропонували перейти до Київського науково-дослідного інституту і я погодився. Працював завідуючим відділом, займався науковою діяльністю. Захистив кандидатську дисертацію, став кандидатом технічних наук, старшим науковим співробітником. За моєї участі були розроблені кращі в світі теплоізоляційні матеріали на основі базальтових волокон. І навіть є авторське свідоцтво на папір, який не згорає.
Дружина весь час працювала завідуючою лабораторією на Склозаводі, поки не вийшла на пенсію.
ПРО ЗАХОПЛЕННЯ
Дуже люблю мисливство. Маю гарну бельгійську рушницю. Навіть нагороди колись отримував, як влучний стрілок. А ще захоплююся сільським господарством, це – справа для душі. Щоправда, роки і хвороби не дозволяють більше порпатися в землі.
КОХАННЯ УСЬОГО ЖИТТЯ
Ми з дружиною Раєчкою завжди були разом, не розлучалися ні на хвилину. У юності – допомагали один одному в навчанні, разом працювали. Жили дружно, кохали один одного і поважали. Якось ми з нею відпочивали у санаторії. Пам’ятаю, я тоді їй сказав: «Дорога моя Раєчка! Я тебе кохав усе наше спільне життя. А зараз я тебе кохаю ще більше! Може, я раніше тебе любив, як жінку, а зараз ще – як найкращого друга». Вона подивилася на мене і додала: «І як однодумця!»
Рая була для мене усім, моїм щастям. П'ятнадцять років тому дружини не стало. Її втрата стала для мене величезним ударом.
ПІСЛЯМОВА
Попри все, Яків Харитон – справжній оптиміст, що свідчить про величезну силу волі та щире серце. Жартома каже: «Я не задоволений тільки своїми ногами, а на решту – не скаржуся! Життя вдалося!»
Адже найбільший скарб Якова Григоровича – його родина, продовжувачі роду. Він має трьох дітей, четверо онуків та правнучку. Заради цього і варто жити і насолоджуватися кожним днем буття.
