Є неприємні спогади. Є минуле, яке з усіх сил намагаєшся забути, щоб втамувати нестерпний душевний біль. Але приходить усвідомлення, що забуте усіма може знову повторитися, бо ніхто так і не виніс уроків з історичного минулого.
Під час Другої Світової війни на територіях, окупованих фашистами, будувалися концтабори. Вони служили для того, щоб жорстоко карати людей «неарійської раси», у розумінні гітлерівців – звичайних рабів. У таборах утримували громадян як безкоштовну робочу силу, проводили над ними моторошні досліди, а слабких – спалювали в крематоріях. Одним із найбільших концентраційних таборів Третього рейху був Равенсбрюк.
Спогадами про своє перебування в ньому поділилася жителька Бучі – Ганна Ольшевська.
![Ганна Ольшевська]()
«Я народилася у місті Києві. Мені було 19 років, коли почалася війна. Так сталося, що разом із друзями працювала у підпіллі – ми розповсюджували листівки проти загарбників. Хотіли таким чином зробити свій внесок у перемогу над фашистами. Але здали свої ж товариші. У 1942 році мене забрали до Німеччини. Так розпочався найстрашніший період у житті: концтабір – «Равенсбрюк». Це слово звучало як вирок.
Навіть зараз страшно згадати, що там було: каторжна праця, страшний голод, антисанітарія. Таке й ворогу не побажаєш. Полонені, щоб вижити, трималися з останніх сил, адже зупинитися – означало померти.
Увесь час перебування у концтаборі нам докучав страшний голод, тому доводилося вдаватися до різних хитрощів. Тоді ув’язненим видавалося смугасте вбрання і дерев’яні колодки-шльопанці. На кагатах ми насипали у взуття сіль і так йшли понад три кілометри до табору. Адже ложку солі можна було виміняти на скибочку хліба. Можете собі тільки уявити, як боляче було пересуватися! Але знайшлися люди, які про це доповіли начальству і свій «промисел» довелося припинити.
О третій годині ранку вже починала гудіти сирена, а о четвертій годині – підйом. Ув'язнені шикувалися на вулиці для переклички. Повірка тривала 2-3 години. У дощові дні навесні і восени, а також у морозні дні взимку – повірки навмисне затягувалися. Після цього жінок відправляли на роботи, яка тривали по 12-14 годин. Приходили ешалони з різним мотлохом (подушки, посуд, навіть відра з помиями), награбованим на окупованих територіях. Ми все це розбирали, сортували. Якщо траплялася нагода, нишком могли щось взяти з теплого одягу. Але коли німець бачив, то забивав ледь не до смерті. У кого сил на роботу не залишалося, або хто нездужав – відправляли у крематорій і спалювали. Там ніхто не вважав нас за людей.
Ми постійно відчували голод. Вранці давали скибочку хліба ледь змащену жиром. В обід – стару брукву, яку не можна було розжувати. На вечерю – знову скибочку хліба – і на цьому все. При сильному фізичному навантаженні довго протягнути вдавалося не всім.
Жили ми в брудних і сирих бараках. На двох нарах спали по п’ятеро полонених», - зі сльозами на очах розповідає Ганна Миколаївна.
![]()
![]()
До речі, у Равенсбрюці утримувалися в'язні більше 40 національностей. На лівому рукаві полонених був табірний номер і Вінкель - знак у вигляді трикутника. Його колір залежав від категорії в’язнів. Червоний колір – для політичних в’язнів і учасників руху Опору; жовтий – для євреїв; зелений – для кримінальних злочинців; фіолетовий – для свідків Єгови; чорний – для циган, повій, злодіїв. У центрі трикутника стояла буква, що означала національність. Російський Вінкель був у вигляді червоного трикутника з буквою «R». Проте, радянські військовополонені, після прибуття в табір, відмовилися пришивати його до своєї роби. У результаті вони отримали червоний Вінкель з буквами «SU» - Радянський Союз, позиціонуючи себе таким чином, як особливу категорію радянських в'язнів.
Все страшне рано чи пізно мусить скінчитися. Навіть війна, голод і страждання.
Навесні 1945 року Радянські війська остаточно розгромили німців. А це означало довгоочікуване звільнення і право на життя для полонених концтаборів.
Ганна Ольшевська також памятає ту мить.
«У середині квітня 1945 року до табору почали приїжджати працівники Міжнародного Товариства Червоного Хреста. Вони почали потрохи забирати із собою жінок із Франції, Бельгії, Нідерландів. Тоді вже знищили крематорій, і сирена вночі перестала нестерпно гудіти. Ми почали розуміти, що війна закінчується.
30 квітня 1945 року прибули радянські війська і нас визволили. Не можу навіть словами передати, що ми тоді відчували – це була невимовна радість.
Я повернулася додому, до Києва – з підірваними здоров’ям і страшними спогадами. Але все одно воля і рідна домівка змушували радіти й продовжувати жити далі. Згодом я з рідними переїхала до Клавдієво, де тітка подарувала мамі будинок. Працювала там на пошті. Скажу, що на тих, хто був у Німеччині, співгромадяни дивилися скоса, часто робили доноси. Але з часом до такого звикаєш і вже не звертаєш увагу на розмови за спиною.
У повоєнні роки в Бучі почали з’являтися перші кооперативи й зводитися в будинки. Селище мені дуже сподобалося, і я вирішила в ньому остаточно «осісти». Тут і провела більшу частину свого свідомого життя і, звісно, не шкодую.
Про все що зі мною сталося, я пам’ятаю, ніби це було лише вчора. Таке лихо ніколи не зникає із життя, адже це час принижень, страждань і страху.
Не доведи Боже, щоб щось подібне ще коли-небудь повторилося. Ми – учасники і діти війни, добре знаємо ціну мирного часу. Колись ми відстояли право жити нашим нащадкам і бути вільними. Тому сьогодні понад усе хочеться, щоб цей дар не знищили, а змогли зберегли для майбутніх поколінь».
![]()
![]()
У червні 1940 року в Равенсбрюці було засновано підприємство «Суспільство для текстильного і шкіряного виробництва m. b. H. ». На території концтабору побудували «промисловий двір» з виробничими цехами для традиційних жіночих робіт. У червні 1942 року електроконцерн «Siemens & Halske» звів 20 промислових бараків для примусової праці ув'язнених. У березні 1943 року почалося посилене використання праці в’язнів у військовій промисловості. Загалом, у концтаборі Равенсбрюк було понад 70 відділень, у яких використовувалася примусова праця жінок. «Підтабори» розташовувалися на території від Балтійського моря до Баварії.
Під час Другої Світової війни на територіях, окупованих фашистами, будувалися концтабори. Вони служили для того, щоб жорстоко карати людей «неарійської раси», у розумінні гітлерівців – звичайних рабів. У таборах утримували громадян як безкоштовну робочу силу, проводили над ними моторошні досліди, а слабких – спалювали в крематоріях. Одним із найбільших концентраційних таборів Третього рейху був Равенсбрюк.
Спогадами про своє перебування в ньому поділилася жителька Бучі – Ганна Ольшевська.
«Я народилася у місті Києві. Мені було 19 років, коли почалася війна. Так сталося, що разом із друзями працювала у підпіллі – ми розповсюджували листівки проти загарбників. Хотіли таким чином зробити свій внесок у перемогу над фашистами. Але здали свої ж товариші. У 1942 році мене забрали до Німеччини. Так розпочався найстрашніший період у житті: концтабір – «Равенсбрюк». Це слово звучало як вирок.Навіть зараз страшно згадати, що там було: каторжна праця, страшний голод, антисанітарія. Таке й ворогу не побажаєш. Полонені, щоб вижити, трималися з останніх сил, адже зупинитися – означало померти.
Увесь час перебування у концтаборі нам докучав страшний голод, тому доводилося вдаватися до різних хитрощів. Тоді ув’язненим видавалося смугасте вбрання і дерев’яні колодки-шльопанці. На кагатах ми насипали у взуття сіль і так йшли понад три кілометри до табору. Адже ложку солі можна було виміняти на скибочку хліба. Можете собі тільки уявити, як боляче було пересуватися! Але знайшлися люди, які про це доповіли начальству і свій «промисел» довелося припинити.
О третій годині ранку вже починала гудіти сирена, а о четвертій годині – підйом. Ув'язнені шикувалися на вулиці для переклички. Повірка тривала 2-3 години. У дощові дні навесні і восени, а також у морозні дні взимку – повірки навмисне затягувалися. Після цього жінок відправляли на роботи, яка тривали по 12-14 годин. Приходили ешалони з різним мотлохом (подушки, посуд, навіть відра з помиями), награбованим на окупованих територіях. Ми все це розбирали, сортували. Якщо траплялася нагода, нишком могли щось взяти з теплого одягу. Але коли німець бачив, то забивав ледь не до смерті. У кого сил на роботу не залишалося, або хто нездужав – відправляли у крематорій і спалювали. Там ніхто не вважав нас за людей.
Ми постійно відчували голод. Вранці давали скибочку хліба ледь змащену жиром. В обід – стару брукву, яку не можна було розжувати. На вечерю – знову скибочку хліба – і на цьому все. При сильному фізичному навантаженні довго протягнути вдавалося не всім.
Жили ми в брудних і сирих бараках. На двох нарах спали по п’ятеро полонених», - зі сльозами на очах розповідає Ганна Миколаївна.
До речі, у Равенсбрюці утримувалися в'язні більше 40 національностей. На лівому рукаві полонених був табірний номер і Вінкель - знак у вигляді трикутника. Його колір залежав від категорії в’язнів. Червоний колір – для політичних в’язнів і учасників руху Опору; жовтий – для євреїв; зелений – для кримінальних злочинців; фіолетовий – для свідків Єгови; чорний – для циган, повій, злодіїв. У центрі трикутника стояла буква, що означала національність. Російський Вінкель був у вигляді червоного трикутника з буквою «R». Проте, радянські військовополонені, після прибуття в табір, відмовилися пришивати його до своєї роби. У результаті вони отримали червоний Вінкель з буквами «SU» - Радянський Союз, позиціонуючи себе таким чином, як особливу категорію радянських в'язнів.
Все страшне рано чи пізно мусить скінчитися. Навіть війна, голод і страждання.
Навесні 1945 року Радянські війська остаточно розгромили німців. А це означало довгоочікуване звільнення і право на життя для полонених концтаборів.
Ганна Ольшевська також памятає ту мить.
«У середині квітня 1945 року до табору почали приїжджати працівники Міжнародного Товариства Червоного Хреста. Вони почали потрохи забирати із собою жінок із Франції, Бельгії, Нідерландів. Тоді вже знищили крематорій, і сирена вночі перестала нестерпно гудіти. Ми почали розуміти, що війна закінчується.
30 квітня 1945 року прибули радянські війська і нас визволили. Не можу навіть словами передати, що ми тоді відчували – це була невимовна радість.
Я повернулася додому, до Києва – з підірваними здоров’ям і страшними спогадами. Але все одно воля і рідна домівка змушували радіти й продовжувати жити далі. Згодом я з рідними переїхала до Клавдієво, де тітка подарувала мамі будинок. Працювала там на пошті. Скажу, що на тих, хто був у Німеччині, співгромадяни дивилися скоса, часто робили доноси. Але з часом до такого звикаєш і вже не звертаєш увагу на розмови за спиною.
У повоєнні роки в Бучі почали з’являтися перші кооперативи й зводитися в будинки. Селище мені дуже сподобалося, і я вирішила в ньому остаточно «осісти». Тут і провела більшу частину свого свідомого життя і, звісно, не шкодую.
Про все що зі мною сталося, я пам’ятаю, ніби це було лише вчора. Таке лихо ніколи не зникає із життя, адже це час принижень, страждань і страху.
Не доведи Боже, щоб щось подібне ще коли-небудь повторилося. Ми – учасники і діти війни, добре знаємо ціну мирного часу. Колись ми відстояли право жити нашим нащадкам і бути вільними. Тому сьогодні понад усе хочеться, щоб цей дар не знищили, а змогли зберегли для майбутніх поколінь».
Довідка
Равенсбрюк - концентраційний табір Третього рейху, що розташовувався на північному сході Німеччини (90 км на північ від Берліну). Існував з травня 1939 до квітня 1945 року і був визначений, як табір для ув’язнення жінок. За весь час існування Равенсбрюку кількість його в’язнів склала понад 130 тисяч людей.
Будівництво табору розпочалося у листопаді 1938 року під керівництвом рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера.
Табір складався з головного та допоміжного відділення і розміщувався на площі 170 га. У головному таборі були тільки жінки, він був розрахований на 6000 місць. У квітні 1941 року був організований табір (на 350 ув’язнених) для чоловіків.
Равенсбрюк був оточений ровом і бетонною стіною, обплутаною колючим дротом (за стіною пропускався електричний струм).
Равенсбрюк - концентраційний табір Третього рейху, що розташовувався на північному сході Німеччини (90 км на північ від Берліну). Існував з травня 1939 до квітня 1945 року і був визначений, як табір для ув’язнення жінок. За весь час існування Равенсбрюку кількість його в’язнів склала понад 130 тисяч людей.
Будівництво табору розпочалося у листопаді 1938 року під керівництвом рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера.
Табір складався з головного та допоміжного відділення і розміщувався на площі 170 га. У головному таборі були тільки жінки, він був розрахований на 6000 місць. У квітні 1941 року був організований табір (на 350 ув’язнених) для чоловіків.
Равенсбрюк був оточений ровом і бетонною стіною, обплутаною колючим дротом (за стіною пропускався електричний струм).
У червні 1940 року в Равенсбрюці було засновано підприємство «Суспільство для текстильного і шкіряного виробництва m. b. H. ». На території концтабору побудували «промисловий двір» з виробничими цехами для традиційних жіночих робіт. У червні 1942 року електроконцерн «Siemens & Halske» звів 20 промислових бараків для примусової праці ув'язнених. У березні 1943 року почалося посилене використання праці в’язнів у військовій промисловості. Загалом, у концтаборі Равенсбрюк було понад 70 відділень, у яких використовувалася примусова праця жінок. «Підтабори» розташовувалися на території від Балтійського моря до Баварії.
