Афганістан. 15 січня 1989 року. Військовий аеродром поблизу міста Ханабад. Після сигналу тривоги полк радянських винищувачів-бомбардувальників з повним боєкомплектом піднявся у повітря виконувати завдання. Раптово з боку гір душмани почали масовий обстріл злітно-посадкової смуги. Один із «СУ-24» під час розбігу підбили. Літак, який палав, скотився зі смуги.
Одним із перших, хто кинувся рятувати пілотів, був авіаційний технік Ігор Панасюк. На жаль, одному з льотчиків вже не можна було допомогти. Він загинув одразу. Другий, з сильними опіками, ще був живий. Саме тоді, коли його витягували з кабіни, і пролунав сильний вибух. Хвилею Ігоря відкинуло від винищувача. Від осколків він отримав поранення голови.
![Ігор Панасюк]()
За мужній вчинок молодого офіцера командування представило до нагороди – ордена Червоної Зірки. Подання підписав особисто командир авіаційної ескадрильї підполковник Філатов. І хоча документи про нагороду були відправлені до Москви, тоді Ігорю Валерійовичу не судилося цей орден отримати. Хтось там, «нагорі», чомусь вирішив, що буде достатньо й медалі «За бойові заслуги». Але про це Ігор Валерійович дізнається пізніше.
А після отримання важкого поранення він півроку проходив курс лікування: спочатку в шпиталях Ташкента, потім – Алма-Ати. Згодом йому надали відпустку додому, в Ірпінь. Тут він виріс, тут пройшли його юнацькі роки. Саме тоді він на все життя захворів авіацією.
1984 року вступив до Васильківського військового авіаційного технічного училища ім. 50-річчя ВЛКСМ України. Військову службу розпочав у 49-му бомбардувальному авіаційному полку на посаді техніка літака «СУ-24». Колеги відразу помітили неабиякі професіональні здібності Ігоря. Він досконало вивчив матеріальну частину літака-бомбардувальника. Пізніше йому довірили перевіряти бойову готовність ще п'яти. Хоча у кожного техніка був свій літак, Ігор Валерійович завжди знаходив час для надання їм необхідної консультації та технічної допомоги, бо саме від надійності бойової машини залежить життя пілота.
Траплялися випадки, коли за день здійснювалося до п'яти бойових вильотів. Потрібно було прикривати свої війська з повітря, знищувати каравани з моджахедами, які транспортували наркотики та зброю. Повітряні операції зі знешкодження бандитських формувань проходили майже на всій території Афганістану. Ті, хто називав себе захисниками ісламу, чинили опір нашим льотчикам. Особливу небезпеку для винищувачів варто було очікувати від так званих «стингерів».
Ігор Валерійович на все життя запам'ятав випадок, коли душмани спрямували ракету (її бойовий політ до трьох кілометрів) на наш винищувач. Небезпечний снаряд кілька кілометрів переслідував «СУ-24». Капітан Ігнатенко як командир екіпажу виявив справжню мужність і майстерність пілотажу, щоб не бути збитим. Завдяки його вмілим діям і екіпаж залишився живий, і бойову машину зберегли.
На жаль, ці хвилини переслідування, коли подих смерті відчувався щосекунди, позначилися на здоров'ї пілота. Перенесений стрес і нервове перенапруження вплинули на психологічний стан повітряного аса: він повністю посивів. З льотною роботою довелося назавжди розпрощатися…
– Що для військових техніків є найважчим? – цікавлюся в Ігоря Валерійовича.
Він, ні секунди не вагаючись, відповів: «Пригадуєте фільм режисера Леоніда Бикова «У бій ідуть одні «старики»? Саме це питання обговорювали техніки. Різні були припущення. Наприклад, копатися у двигуні при мінус 40 градусах. Правильно сказав найдосвідченіший технік: «ЧЕКАТИ повернення пілота». Я впевнений, що ці слова не втратили актуальності і сьогодні найвлучніше характеризують нас, нашу роботу, ту відповідальність, яку ми беремо на себе і за життя пілота, і за бойову техніку. По собі знаю: вічністю здається час, коли твій пілот у повітрі. Особливо, коли він на відповідальному завданні і працює у режимі радіомовчання. Саме на такі бойові вильоти під умовною назвою «вільне полювання» часто вирушали наші найдосвідченіші льотчики-снайпери. Найбільшою нагородою для нас, техніків, була їхня подяка за підготовлений літак».
Військова служба в Афганістані для багатьох виявилася школою життя. Не всі змогли пройти випробування війною… Там люди відразу перевірялися, як кажуть, на міцність. Про що думав він, Ігор Панасюк, коли з бойовими товаришами біг рятувати екіпаж у літаку, що горів? Адже це було небезпечно, і він міг загинути.
– Ми про себе не думали, тільки про те, як врятувати людей, —відверто каже мій співрозмовник.
За цей мужній вчинок Ігор Валерійович 20 років потому отримав нагороду, яку дійсно заслужив, – орден «За мужність» 3-го ступеня, який присвоюється указом Президента України. Це стало можливим завдяки безпосередньому сприянню та ініціативі голови Української спілки ветеранів Афганістану м. Ірпеня Анатолія Прохоренка.
Ігор Панасюк має також медалі: «Захиснику Вітчизни», «За бойові заслуги» та «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу».
Володимир ЕННАНОВ
Фото автора
Одним із перших, хто кинувся рятувати пілотів, був авіаційний технік Ігор Панасюк. На жаль, одному з льотчиків вже не можна було допомогти. Він загинув одразу. Другий, з сильними опіками, ще був живий. Саме тоді, коли його витягували з кабіни, і пролунав сильний вибух. Хвилею Ігоря відкинуло від винищувача. Від осколків він отримав поранення голови.
За мужній вчинок молодого офіцера командування представило до нагороди – ордена Червоної Зірки. Подання підписав особисто командир авіаційної ескадрильї підполковник Філатов. І хоча документи про нагороду були відправлені до Москви, тоді Ігорю Валерійовичу не судилося цей орден отримати. Хтось там, «нагорі», чомусь вирішив, що буде достатньо й медалі «За бойові заслуги». Але про це Ігор Валерійович дізнається пізніше.А після отримання важкого поранення він півроку проходив курс лікування: спочатку в шпиталях Ташкента, потім – Алма-Ати. Згодом йому надали відпустку додому, в Ірпінь. Тут він виріс, тут пройшли його юнацькі роки. Саме тоді він на все життя захворів авіацією.
1984 року вступив до Васильківського військового авіаційного технічного училища ім. 50-річчя ВЛКСМ України. Військову службу розпочав у 49-му бомбардувальному авіаційному полку на посаді техніка літака «СУ-24». Колеги відразу помітили неабиякі професіональні здібності Ігоря. Він досконало вивчив матеріальну частину літака-бомбардувальника. Пізніше йому довірили перевіряти бойову готовність ще п'яти. Хоча у кожного техніка був свій літак, Ігор Валерійович завжди знаходив час для надання їм необхідної консультації та технічної допомоги, бо саме від надійності бойової машини залежить життя пілота.
Траплялися випадки, коли за день здійснювалося до п'яти бойових вильотів. Потрібно було прикривати свої війська з повітря, знищувати каравани з моджахедами, які транспортували наркотики та зброю. Повітряні операції зі знешкодження бандитських формувань проходили майже на всій території Афганістану. Ті, хто називав себе захисниками ісламу, чинили опір нашим льотчикам. Особливу небезпеку для винищувачів варто було очікувати від так званих «стингерів».
Ігор Валерійович на все життя запам'ятав випадок, коли душмани спрямували ракету (її бойовий політ до трьох кілометрів) на наш винищувач. Небезпечний снаряд кілька кілометрів переслідував «СУ-24». Капітан Ігнатенко як командир екіпажу виявив справжню мужність і майстерність пілотажу, щоб не бути збитим. Завдяки його вмілим діям і екіпаж залишився живий, і бойову машину зберегли.
На жаль, ці хвилини переслідування, коли подих смерті відчувався щосекунди, позначилися на здоров'ї пілота. Перенесений стрес і нервове перенапруження вплинули на психологічний стан повітряного аса: він повністю посивів. З льотною роботою довелося назавжди розпрощатися…
– Що для військових техніків є найважчим? – цікавлюся в Ігоря Валерійовича.
Він, ні секунди не вагаючись, відповів: «Пригадуєте фільм режисера Леоніда Бикова «У бій ідуть одні «старики»? Саме це питання обговорювали техніки. Різні були припущення. Наприклад, копатися у двигуні при мінус 40 градусах. Правильно сказав найдосвідченіший технік: «ЧЕКАТИ повернення пілота». Я впевнений, що ці слова не втратили актуальності і сьогодні найвлучніше характеризують нас, нашу роботу, ту відповідальність, яку ми беремо на себе і за життя пілота, і за бойову техніку. По собі знаю: вічністю здається час, коли твій пілот у повітрі. Особливо, коли він на відповідальному завданні і працює у режимі радіомовчання. Саме на такі бойові вильоти під умовною назвою «вільне полювання» часто вирушали наші найдосвідченіші льотчики-снайпери. Найбільшою нагородою для нас, техніків, була їхня подяка за підготовлений літак».
Військова служба в Афганістані для багатьох виявилася школою життя. Не всі змогли пройти випробування війною… Там люди відразу перевірялися, як кажуть, на міцність. Про що думав він, Ігор Панасюк, коли з бойовими товаришами біг рятувати екіпаж у літаку, що горів? Адже це було небезпечно, і він міг загинути.
– Ми про себе не думали, тільки про те, як врятувати людей, —відверто каже мій співрозмовник.
За цей мужній вчинок Ігор Валерійович 20 років потому отримав нагороду, яку дійсно заслужив, – орден «За мужність» 3-го ступеня, який присвоюється указом Президента України. Це стало можливим завдяки безпосередньому сприянню та ініціативі голови Української спілки ветеранів Афганістану м. Ірпеня Анатолія Прохоренка.
Ігор Панасюк має також медалі: «Захиснику Вітчизни», «За бойові заслуги» та «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу».
Володимир ЕННАНОВ
Фото автора
