Знайомтеся: Михайло Катричко. Народився на Харківщині. Професійний музикант, композитор, член багатьох творчих спілок, заслужений діяч мистецтв України, автор трьох пісенних збірок для дітей та юнацтва. Написав понад 250 пісень для сучасної естради, які виконують відомі співаки, народні артисти України: Р. Кириченко, В. Шпортько, М. Гнатюк, І. Попович, П. Мрежук, Г. Гаркуша, Ф. Мустафаєв, М. Коваль та ін. Почесний громадянин Ірпеня.
Музика для нього - це життя
![]()
Ім'я Михайла Катричка сьогодні відоме у багатьох країнах. Ми зустрілися з ним після важкої хвороби - у травні М. Катричко переніс інсульт. «Руки були як дерев'яні, тільки зараз трохи стали відходити... Коли був прикутий до ліжка, багато з тих, ко го я вважав своїми друзями, навіть не по дзвонили, не поцікавилися ... Після того, що пережив, я іншими очима подивився на цей світ і переглянув багато з того, що було раніше», - каже композитор і сідає за піаніно. Звучать перші акорди - і це вже інший М. Катричко: натхненний, окрилений, бо музика для нього - це все його життя. А починав свій шлях митець у широкий світ мистецтва тут, у нашому місті.
Михайло Катричко до м. Ірпеня при їхав у 1968 році: після армійської служби прийшов працювати художнім керівником на «Прогрес». Завдання стояло так: організувати художню самодіяльність практично з нуля: не було ні клубу, ні інструментів. М. Катричко почав з того, що організовував людей, а репетиції від бувалися у гуртожитку, у бані, у цехах.
Перший концерт, присвячений Дню 8 Березня, мав відбутися за 2 тижні після початку роботи музиканта. Голова профкому Микола Ілліч Шапоренко звернувся до Михайла Катричка з проханням поста вити номери художньої самодіяльності, аби зібрати якнайбільше людей, бо такі заходи народ уперто ігнорував, а якщо ходили, то тільки ті, кого, зобов'язували. Оскільки тоді Будинку культури не було, то «Прогрес» орендував зал у середній школі №3. Концерт відбувся «на ура» -тривав майже годину, люди щиро апло дували, а керівництво було вдячне за те, що композитор так майстерно упорався із цим завданням.
Йшов 1970 рік. Наближалося сторіччя з дня народження В. І. Леніна; на той час такі заходи передбачали серйозну під готовку для керівництва на всіх рівнях. Готувалася програма із художніми номе рами, репетиції проводилися безпосере дньо у цехах. І от іде концерт (до речі, це була імпровізована сцена в цеху коврової доріжки), на сцену вийшли Микола
![]()
Педюк та Петро Бондаренко і заспівали частушки:
На субботник вьішли дружно,
за работу принялись.
А начальство руки в брюки -
И командовать взялись.
У залі запанувала тиша, яка тривала хвилину дві, а потім зал вибухнув апло дисментами. Сміху було, люди все ніяк не могли заспокоїтися. На наступний день на планерці директор комбінату Йона Дехтяр зібрав керівників усіх цехів і каже: «Ну що зами, чули, що про вас співають, так що зашийте кишені!». На той час для комуністів це були незвичні жартівливі вірші, а могли і догану вліпити! Уперше до цієї дати був проведений конкурс між цехами, виділили гроші переможцям. Згодом такі конкурси стали доброю тра дицією. Незабаром був побудований Будинок культури і конкурси проводилися там.
Ось як згадує про цей час одна із учасниць художньої самодіяльності, голова профкому Світлана Борисівна Олександрова: «У той час ми всі жили не лише роботою, але й творчістю, ми хотіли співати. Мені дуже запам'ятались наші перші виступи, як нас тоді тепло вітали глядачі! Хочу зазначити: тоді ми не знали, як вийти на сцену, як себе поводити правильно у якості артистів, але Михайло Онисимович вселив у нас таку віру, що ми нічого не боялися. Михайло Катричко не лише готував художню програму, але і сам брав участь у багатьох виступах. Жартуючи, він міг переконати кожного у доцільності того чи іншого номера. І ми дійсно переконувалися у тому, що він не лише професіонал своєї справи, але і хороший артист. А у ті дні, коли відбувався концерт, наша перукарня перевиконува ла план, бо всі дівчата хотіли бути дуже красивими».
Виступи у художніх колективах справді дуже гуртували, зближували, люди у вихі дні дні прибігали на репетицію, бо це дава ло сил і наснаги на весь тиждень. «Таким чином ми зіграли не одне весілля, молоді хлопці знаходили собі пару, дівчата вихо дили заміж», - говорить М. Катричко.
«Якось вже багато років потому довелося мені їхати по цеглу для свого друга на один із київських заводів, - продов жує пан Михайло, - На той час будіве льні матеріали були великим дефіцитом, тож я отримав відмову: «Цегли немає!». А я знав, що це замкнуте коло, отож іду до керівництва заводу і, уявіть моє зди вування, коли побачив, що це колишній начальник пічного цеху «Прогресу» В. Недужий. «Вікторе Захаровичу!». «Михайле, ти, друже!» - ми сердечно обня лися. І тоді директор розповів мені про те, що перше, що він зробив, коли очо лив підприємство, це запросив завклуба і проявив інтерес до художньої самодія льності, оскільки запам'ятав на все жит тя, що правильно організоване дозвілля своїх підлеглих - це запорука відмінних показників у роботі. «Завдяки художній самодіяльності у нас на заводі плинності кадрів немає, - сказав В. Недужий. - От цього я у тебе, Михайле, навчився!».
«Після «Прогресу», - продовжує мій співрозмовник, я прийшов працювати ху дожнім керівником на «Ірпіньмашторф». Там також ніхто не займався художньою самодіяльністю. Директор В'ячеслав Но вохацький сказав досить іронічно: «Ну, Михайло Онисимович, спробуй! У мене вже було три керівники, але нічого не зробили». Мене це зачепило. Я не шкодував ні себе, ні людей, коли ми готували концерт, здається, це було свято 8 Бере зня. Репетиції тривали по 7 - 8 годин. Розвісили афіші, що після урочистостей від будеться концерт. Цьому ніхто не вірив, а парторг Валентин Петренко все сміявся: «Яка самодіяльність! Жартуєте?!». Але концерт таки відбувся! Того дня прийшло дуже багато людей, яблуку ніде впасти. Ми виступали з великим ентузіазмом, зал ще довго нас не хотів відпускати. Тоді на сцену піднявся директор, подякував мені і сказав: «За 20 років свого існування цей зал таких аплодисментів ще не чув, як сьогодні!».
Згадує Раїса Андріївна Ємець, одна із учасниць хору: «Михайла Катри чка я знаю з початку 80-х років, коли він «піднімав» художню самодіяльність на заводі. Можливо, не всі вірили, що ми так згуртуємось у своїх духовних інтересах... Завдяки йому ми певною мірою скрасили буденне життя рядових заводчан, змогли підняти культуру людей, у першу чергу, свою. Взагалі, є про що згадати, бо наш хор тоді виступав дуже багато, а М. Катричко не шкодував своїх сил, свого особистого часу. Вважаю, що такі люди як Михайло Онисимович ї є справжніми патріотами своєї справи. Його щедрість, широта характеру відобразилась, як у дзеркалі, у його творчості, в його піснях, які знають і люблять співати». Така ж активна робота була на Ірпінській меблевій, на шкіргалантерейній фабриці, в установах, де відбувають покарання та ін.
Ірпінський вальс - гімн місту
Михайло Катричко захоплюється спогадами про тодішній Ірпінь: «Його не мож на не любити!». Згадує роки своєї молодості, коли він «не ходив, а літав». В Ірпені композитор пише свою першу пісню «Ірпінський вальс», присвячену місту, яке і полюбив всією душею. На той час в Ірпені вже працював Будинок компо зиторів України, але жоден із митців так і не спромігся присвятити місту пісню. «Ірпінський вальс», яку він написав на слова ірпінчанки Оксани Макарової, - це своєрідний гімн Ірпеня. Він одразу ж зазвучав на обласному радіо у виконанні Григорія Гаркуші. Наступну пісню компо зитора початківця записав Великий хор радіо та телебачення Української РСР. Звідси починається його дорога у «великий, чарівний світ музики». Це був 1978 рік. У ці роки композитор працює у дитячому санаторії «Ластівка», куди перейшов після тривалої роботи у Київському державному училищі ім. Глієра.
Ліна Василівна Тізанова, вихователь, яка і до цього часу працює в санаторії, згадує про той період як про найщасливіші роки: «Ми активно виїздили до Києва, інших міст, брали участь у різних концертах, конкурсах, звітах художньої самодіяльності, де посідали перші місця. У нас були чудові українські костюми. «Ластівка» тоді жила повнокровним життям! Михайло Катричко був керівником хору, і ми тоді розуміли, що перед нами не просто звичайний викладач музики, а талановита людина, творча особистість. Та найбільше, що імпонувало особисто мені це те, що він був простим у спіл куванні, мав приятельську вдачу. Його дуже любили наші юні вихованці ходили за ним ледве не поп'ятах, бо він має особливий дар спілкування з дітьми. Спогади про Михайла Онисимовича - це світлі спогади.».
Наступна сторінка в автобіографії митця розпочинається зі знайомства з видатною співачкою Раїсою Кириченко, яка виконала його пісню «Подорож до села». Її написала також ірпінчанка Людмила Покотило. Згодом Раїса Опанасівна записала інші пісні Михайла Катричка: «Моє село», «Королева балу». Творча співпраця об'єдна ла духовно цих двох людей і їхня дружба тривала протягом всього життя, до самої смерті співачки...
М. Катричко розповідає про співпрацю зі співаком Миколою Гнатюком, народним артистом України, солістом Національної опери Миколою Ковалем, Євгеном Мартиновим та багатьма іншими відоми ми артистами. Особливою гордістю для М. Катричка є його пісні для дітей. Пісенний доробок митця - три збірки для дітей та юнацтва. Всі вони рекомендовані Міністерством освіти і науки України для виконання в дитячих та учнівських колективах країни. Його пісні прості у виконанні, напевно тому їх так люблять співати діти.
Творчість Михайла Катричка - багатогранна і різноманітна. У творчому до робку композитора - шість авторських концертів, останній з яких відбувся при повному аншлазі у Жовтневому палаці на честь 60-річчя композитора. Творчість композитора співзвучна сьогоденню. Пісні із задоволенням співає вся Україна, вони звучать на радіо. У них є щось таке, що схвилює до глибини душі, зачепить за найсокровенніше.
Ніна Костенко
Музика для нього - це життя
Ім'я Михайла Катричка сьогодні відоме у багатьох країнах. Ми зустрілися з ним після важкої хвороби - у травні М. Катричко переніс інсульт. «Руки були як дерев'яні, тільки зараз трохи стали відходити... Коли був прикутий до ліжка, багато з тих, ко го я вважав своїми друзями, навіть не по дзвонили, не поцікавилися ... Після того, що пережив, я іншими очима подивився на цей світ і переглянув багато з того, що було раніше», - каже композитор і сідає за піаніно. Звучать перші акорди - і це вже інший М. Катричко: натхненний, окрилений, бо музика для нього - це все його життя. А починав свій шлях митець у широкий світ мистецтва тут, у нашому місті.Михайло Катричко до м. Ірпеня при їхав у 1968 році: після армійської служби прийшов працювати художнім керівником на «Прогрес». Завдання стояло так: організувати художню самодіяльність практично з нуля: не було ні клубу, ні інструментів. М. Катричко почав з того, що організовував людей, а репетиції від бувалися у гуртожитку, у бані, у цехах.
Перший концерт, присвячений Дню 8 Березня, мав відбутися за 2 тижні після початку роботи музиканта. Голова профкому Микола Ілліч Шапоренко звернувся до Михайла Катричка з проханням поста вити номери художньої самодіяльності, аби зібрати якнайбільше людей, бо такі заходи народ уперто ігнорував, а якщо ходили, то тільки ті, кого, зобов'язували. Оскільки тоді Будинку культури не було, то «Прогрес» орендував зал у середній школі №3. Концерт відбувся «на ура» -тривав майже годину, люди щиро апло дували, а керівництво було вдячне за те, що композитор так майстерно упорався із цим завданням.
Йшов 1970 рік. Наближалося сторіччя з дня народження В. І. Леніна; на той час такі заходи передбачали серйозну під готовку для керівництва на всіх рівнях. Готувалася програма із художніми номе рами, репетиції проводилися безпосере дньо у цехах. І от іде концерт (до речі, це була імпровізована сцена в цеху коврової доріжки), на сцену вийшли Микола
Педюк та Петро Бондаренко і заспівали частушки:
На субботник вьішли дружно,
за работу принялись.
А начальство руки в брюки -
И командовать взялись.
У залі запанувала тиша, яка тривала хвилину дві, а потім зал вибухнув апло дисментами. Сміху було, люди все ніяк не могли заспокоїтися. На наступний день на планерці директор комбінату Йона Дехтяр зібрав керівників усіх цехів і каже: «Ну що зами, чули, що про вас співають, так що зашийте кишені!». На той час для комуністів це були незвичні жартівливі вірші, а могли і догану вліпити! Уперше до цієї дати був проведений конкурс між цехами, виділили гроші переможцям. Згодом такі конкурси стали доброю тра дицією. Незабаром був побудований Будинок культури і конкурси проводилися там.
Ось як згадує про цей час одна із учасниць художньої самодіяльності, голова профкому Світлана Борисівна Олександрова: «У той час ми всі жили не лише роботою, але й творчістю, ми хотіли співати. Мені дуже запам'ятались наші перші виступи, як нас тоді тепло вітали глядачі! Хочу зазначити: тоді ми не знали, як вийти на сцену, як себе поводити правильно у якості артистів, але Михайло Онисимович вселив у нас таку віру, що ми нічого не боялися. Михайло Катричко не лише готував художню програму, але і сам брав участь у багатьох виступах. Жартуючи, він міг переконати кожного у доцільності того чи іншого номера. І ми дійсно переконувалися у тому, що він не лише професіонал своєї справи, але і хороший артист. А у ті дні, коли відбувався концерт, наша перукарня перевиконува ла план, бо всі дівчата хотіли бути дуже красивими».
Виступи у художніх колективах справді дуже гуртували, зближували, люди у вихі дні дні прибігали на репетицію, бо це дава ло сил і наснаги на весь тиждень. «Таким чином ми зіграли не одне весілля, молоді хлопці знаходили собі пару, дівчата вихо дили заміж», - говорить М. Катричко.
«Якось вже багато років потому довелося мені їхати по цеглу для свого друга на один із київських заводів, - продов жує пан Михайло, - На той час будіве льні матеріали були великим дефіцитом, тож я отримав відмову: «Цегли немає!». А я знав, що це замкнуте коло, отож іду до керівництва заводу і, уявіть моє зди вування, коли побачив, що це колишній начальник пічного цеху «Прогресу» В. Недужий. «Вікторе Захаровичу!». «Михайле, ти, друже!» - ми сердечно обня лися. І тоді директор розповів мені про те, що перше, що він зробив, коли очо лив підприємство, це запросив завклуба і проявив інтерес до художньої самодія льності, оскільки запам'ятав на все жит тя, що правильно організоване дозвілля своїх підлеглих - це запорука відмінних показників у роботі. «Завдяки художній самодіяльності у нас на заводі плинності кадрів немає, - сказав В. Недужий. - От цього я у тебе, Михайле, навчився!».
«Після «Прогресу», - продовжує мій співрозмовник, я прийшов працювати ху дожнім керівником на «Ірпіньмашторф». Там також ніхто не займався художньою самодіяльністю. Директор В'ячеслав Но вохацький сказав досить іронічно: «Ну, Михайло Онисимович, спробуй! У мене вже було три керівники, але нічого не зробили». Мене це зачепило. Я не шкодував ні себе, ні людей, коли ми готували концерт, здається, це було свято 8 Бере зня. Репетиції тривали по 7 - 8 годин. Розвісили афіші, що після урочистостей від будеться концерт. Цьому ніхто не вірив, а парторг Валентин Петренко все сміявся: «Яка самодіяльність! Жартуєте?!». Але концерт таки відбувся! Того дня прийшло дуже багато людей, яблуку ніде впасти. Ми виступали з великим ентузіазмом, зал ще довго нас не хотів відпускати. Тоді на сцену піднявся директор, подякував мені і сказав: «За 20 років свого існування цей зал таких аплодисментів ще не чув, як сьогодні!».
Згадує Раїса Андріївна Ємець, одна із учасниць хору: «Михайла Катри чка я знаю з початку 80-х років, коли він «піднімав» художню самодіяльність на заводі. Можливо, не всі вірили, що ми так згуртуємось у своїх духовних інтересах... Завдяки йому ми певною мірою скрасили буденне життя рядових заводчан, змогли підняти культуру людей, у першу чергу, свою. Взагалі, є про що згадати, бо наш хор тоді виступав дуже багато, а М. Катричко не шкодував своїх сил, свого особистого часу. Вважаю, що такі люди як Михайло Онисимович ї є справжніми патріотами своєї справи. Його щедрість, широта характеру відобразилась, як у дзеркалі, у його творчості, в його піснях, які знають і люблять співати». Така ж активна робота була на Ірпінській меблевій, на шкіргалантерейній фабриці, в установах, де відбувають покарання та ін.
Ірпінський вальс - гімн місту
Михайло Катричко захоплюється спогадами про тодішній Ірпінь: «Його не мож на не любити!». Згадує роки своєї молодості, коли він «не ходив, а літав». В Ірпені композитор пише свою першу пісню «Ірпінський вальс», присвячену місту, яке і полюбив всією душею. На той час в Ірпені вже працював Будинок компо зиторів України, але жоден із митців так і не спромігся присвятити місту пісню. «Ірпінський вальс», яку він написав на слова ірпінчанки Оксани Макарової, - це своєрідний гімн Ірпеня. Він одразу ж зазвучав на обласному радіо у виконанні Григорія Гаркуші. Наступну пісню компо зитора початківця записав Великий хор радіо та телебачення Української РСР. Звідси починається його дорога у «великий, чарівний світ музики». Це був 1978 рік. У ці роки композитор працює у дитячому санаторії «Ластівка», куди перейшов після тривалої роботи у Київському державному училищі ім. Глієра.
Ліна Василівна Тізанова, вихователь, яка і до цього часу працює в санаторії, згадує про той період як про найщасливіші роки: «Ми активно виїздили до Києва, інших міст, брали участь у різних концертах, конкурсах, звітах художньої самодіяльності, де посідали перші місця. У нас були чудові українські костюми. «Ластівка» тоді жила повнокровним життям! Михайло Катричко був керівником хору, і ми тоді розуміли, що перед нами не просто звичайний викладач музики, а талановита людина, творча особистість. Та найбільше, що імпонувало особисто мені це те, що він був простим у спіл куванні, мав приятельську вдачу. Його дуже любили наші юні вихованці ходили за ним ледве не поп'ятах, бо він має особливий дар спілкування з дітьми. Спогади про Михайла Онисимовича - це світлі спогади.».
Наступна сторінка в автобіографії митця розпочинається зі знайомства з видатною співачкою Раїсою Кириченко, яка виконала його пісню «Подорож до села». Її написала також ірпінчанка Людмила Покотило. Згодом Раїса Опанасівна записала інші пісні Михайла Катричка: «Моє село», «Королева балу». Творча співпраця об'єдна ла духовно цих двох людей і їхня дружба тривала протягом всього життя, до самої смерті співачки...
М. Катричко розповідає про співпрацю зі співаком Миколою Гнатюком, народним артистом України, солістом Національної опери Миколою Ковалем, Євгеном Мартиновим та багатьма іншими відоми ми артистами. Особливою гордістю для М. Катричка є його пісні для дітей. Пісенний доробок митця - три збірки для дітей та юнацтва. Всі вони рекомендовані Міністерством освіти і науки України для виконання в дитячих та учнівських колективах країни. Його пісні прості у виконанні, напевно тому їх так люблять співати діти.
Творчість Михайла Катричка - багатогранна і різноманітна. У творчому до робку композитора - шість авторських концертів, останній з яких відбувся при повному аншлазі у Жовтневому палаці на честь 60-річчя композитора. Творчість композитора співзвучна сьогоденню. Пісні із задоволенням співає вся Україна, вони звучать на радіо. У них є щось таке, що схвилює до глибини душі, зачепить за найсокровенніше.
Ніна Костенко
