» » » Більше півстоліття очолює "Веснянку" Світлана Єрмоленко

Більше півстоліття очолює "Веснянку" Світлана Єрмоленко

«Душа в дитинство рветься, яку вирій-, Бо їй на світі тепло тільки там».
Ліна КОСТЕНКО


Світлана Миколаївна Єрмоленко очолює дитсадочок №2, що розташований у м. Ірпені, більше півстоліття. У цей охайний будиночок, що недалеко від залізниці, вона прийшла юною дівчинкою і залишилася у ньому на довгі роки. Він став для неї другою домівкою, з того часу як до Ірпеня Світлана Миколаївна приїхала за направленням у 1958 році. Вона згадує про ті роки так, як можна згадувати лише про найщасливіші моменти свого життя. Вона повертається думками у своє дитинство. І ці спогади - про своє село Уланівку, що на Вінниччині.

- Дуже люблю свою Вінниччину, - каже Світлана Миколаївна, - якщо десь почую говір, характерний для нашої місцевості, обов'язково запитаю, з якого села. Я - дитина війни, і добре пам'ятаю, як літаки бомбили наше село. Пам'ятаю, як німці у хаті нашій були, як палили сусіднє село Якубівку і було видно так, як удень. До цього часу пам'ятаю запах диму і пороху. Вже по гулу снарядів ми - ще діти - могли сказати, чи це німецький, чи це радянський літак. Ніби сьогодні бачу таку картину: як вже закінчилася війна, звідкись взявся німецький літак. Ніколи не забуду, як літак летить, а ми біжимо - кожен у свій двір - падаємо, і так я припадаю до споришу грудьми, щоб не убила бомба. Як потім збирали крихти хліба, як виживали після війни. Моя рідна тітка, яка повернулася з Німеччини, куди була вивезена на примусові роботи, згодом написала дуже гарну книгу «Я не фройляйн», де розповідає про наше село, згадує і про мене, як я була маленькою дівчинкою, а вона пригощала мене яблучками.

Взагалі люблю сільських людей, які працюють на землі, обробляють її, садять, щоб родила... Я живу цим. А іще дітьми. Про дітей можу розповідати багато, я їх всіх пам'ятаю. Коли зустрічаю в Ірпені когось із своїх вихованців, то обов'язково запитую: «Що найбільше запам'яталося з дитячого садочка?». Сама я ніколи не ходила у дитячий садочок, бо ж у нашому селі у ті роки ще такого садочка не було. Через багато років я можу сказати, що нічого випадкового не було у моєму житті. А те, що є - то від Бога».

Від Бога у неї особливий дар - любити і виховувати дітей - тільки вдумайтеся! - протягом півстоліття. Через її руки за ці роки пройшли тисячі вихованців, багато з них тепер приводить до неї своїх дітей, навіть внуків. А починала трудову біографію педагога Світлана Миколаївна з того, що освоювала паралельно ще професії будівельника, і бухгалтера, і до Києва доводилося їздити мало не щодня. «Коли я приїхала до Ірпеня, то не було жодного двоповерхового будинку, - продовжує Світлана Єрмоленко. Перша двоповерхівка стала будуватися у 50 -х роках минулого століття, навпроти Головпоштамту. На той час не було жодної заасфальтованої дороги, і коли я бігла на київську електричку, на навчання у педі нститут, дівчата запитували, чого у мене такі брудні босоніжки. А я гонорово відповідала: «Приїздіть до Ірпеня, тоді і побачите».

Зі слів старожилів, коли «Веснянка» стала працювати з жовтня 1945 року, то було всього 2 групи по 15 діток, а першими були вихованці 1939-1942 років. Згодом дітей прибавилося і Світлана Миколаївна для того, щоб відкрити ще дві групи, у тому числі і ясельну, добудувала два приміщення (більше 250 кв. м.). «Зараз я навіть не уявляю, - каже вона, - як я це могла витримати: була і за бухгалтера, і за виконроба. Стільки довелося переконувати, просити, а то й сваритися, У нас завжди було рясненько діток! Ось свято до 17 - річчя Жовтня, ось на Новий рік, - продовжує Світлана Миколаївна, - і ми довго переглядаємо альбоми зі старими фотографіями. До речі, Світлана Миколаївна написала історію свого садочка від часу створення до сьогодення. Літопис збирала по крихтах і свідченнях очевидців, розшукувала фото попередніх завідуючих та вихователів. Також веде і зберігає списки всіх своїх вихованців, знає про долю багатьох.

Садочок за роки свого існування пережив не лише світлі дні, коли щаслива дітвора переступала поріг дбайливо прибраної вітальні, але пережив чорний період, коли «Веснянку» хотіли закрити і переобладнати під готель. Світлана Миколаївна згадує, як доводилося садочок відстоювати перед чиновниками. Це було 10 років тому, ще при В. Скаржинському. Він був достатньо прагматичний керівник, зважений у своїх рішеннях, але тоді його довелося переконувати у тому, що цей дошкільний заклад не можна закривати. Ми пікетували міську раду з транспорантами «Геть руки від дитсадка!». Діти разом із батьками також були під стінами міськради. Пам'ятаю, як перший заступник міського голови Микола Головкевич носив дітям воду. Приїздило телебачення, про це писали в центральних газетах. У мене зберігається та історична плівка, на якій розглядалося питання про закриття нашого дитячого садочка та школи на Машторфі; як тоді обурювалися люди, як і хто голосував. Прибічники закриття школи доводили, мовляв, це вже стара хата і її треба зруйнувати.

... На жаль, так і не змогли тоді ані батьки, ані депутати відстояти школу: її таки закрили, а діти змушені були ходити із Машторфу у школу №12 - а це неблизько, якщо врахувати, що тоді не було ані асфальтованих доріг, ані маршруток. І донині,- з сумом говорить Світлана Миколаївна, - школи там так і не побудували. А садочок ми тоді відстояли! Він також збудований давно, йому вже років та й років, проте, як кажуть у народі, «Хату тримає глина та Килина», так і ми кожного року його ремонтуємо, фарбуємо, білимо. Він у нас як писанка! Нині нам багато допомагають батьки, хочу подякувати депутатам нинішнього складу ради, особливо В. Бархоленку, А. Калинці, П. Шваю, П. Марущаку, С. Куцебаценку та О. Коломієць, які завжди допомагають нам, чим можуть: і меблі закупили, і гроші на ремонти виділяють. Колектив у нашому садочку - дружний, живемо як одна сім'я, нині працює 20 осіб.

ДНЗ №2 іще називають розсадником завідуючих. Свого часу у ньому працювали багато фахівців: В.М. Літвінова, Л.Л. Осіпова, М.Д. Нельзіна, Т. Я. Господарчук, Г. М. Ткаченко, А. В. Дука, О. М. Пантелеймонова, В. І. Ільєнко та ін. У ДНЗ поважають дитину як особистість, дають можливість реалізуватися, бо широке розуміння любові до дитини - це свобода.

За багато років, що я працюю з людьми, - говорить Світлана Єрмоленко, - я можу сказати, що розуміюся на людях, а тому, коли до мене приходять, то можу відразу сказати, яка це людина - чи дбайлива, чи лінива. Може тому у мене працює багато людей з сіл - з Житомирщини, з Черкащини, з Вінниччини. Ці люди вболівають за свою роботу.

...Недавно я спіймала себе на думці, що протягом свого життя я ніколи не переймалася тим, яке б це собі модне плаття пошити чи щось оригінальне на вечерю приготувати, я увесь час бігла до своєї «Веснянки». Нині я маю багато нагород, грамот, подяк, навіть іменний годинник від колишнього міського голови Мирослави Свистович. А ще я - Почесний громадянин м. Ірпінь, двічі ветеран праці, відмінник освіти, маю вищу категорію. Головним своїм завданням вбачаю виховання дітей. А сьогодні ой як це важко! Діти ростуть дуже жорстокими. Хотілося б, щоб частіше батьки водили своїх дітей до церкви. Тоді вони стають іншими - добрішими і більше розумітимуть життя... А ще прошу у Бога здоров'я, аби бути потрібною людям.

Те, чим протягом літа займалися всі працівники садочка, - позаду: ремонтні роботи, в основному, завершені.

Прийшов вересень: на чисто прибраних доріжках залопотіли дитячі ніжки, у красивих світлицях, застелених новенькими доріжками, задзвеніли дзвіночками дитячі голоси. Цей будинок ніколи не буде пустувати, поки до нього приходитимуть діти. Бо як сказала місцевий поет Валентина Каменчук: «У цьому дитячому садочку є душа».
газета: "Ірпінський вісник" №36 від 4 вересня 2009 р.
Ніна Костенко
  1
 QR-код адреса статьи
Коментарів: 0
Додати коментар