Щороку в травні ми відзначаємо День Перемоги. Дорогою ціною заплатив український народ за участь у найстрашнішій за всю світову історію війні 1941-1945рр. Не щезне в пам’яті людській, не йде в забуття великий подвиг і велика трагедія нашого народу – його битва, його перемога над фашистами. Можна по-різному ставитися до Великої Вітчизняної війни, по-різному її називати, але хіба можна забути тих, хто поліг у боях, хто віддав своє життя для щастя інших, хто своїм здоров’ям проклав дорогу мирному майбутньому…
Одним із тих мужніх воїнів, які не на словах знають, що таке війна – є житель Бучі Андрій Шейгас. Він героїчно пройшов цю війну, брав участь у боях за визволення Києва та Київської області від німецько-фашистських загарбників. Чоловік розповів нам про події далекого 1943-го року, про звільнення рідної землі від ворога.
![]()
Фронтове життя Андрія Антоновича розпочалося з моменту, коли його молодим хлопцем, у червні 1943 року, призвали на службу до лав радянської армії в місті Курськ. Йшла війна й часу на підготовку зовсім не було. Дали в руки зброю, показали, як нею користуватися і – вперед, боронити рідну землю. Після бойових дій, які точилися в багатьох містах, доля закинула Андрія Антоновича на Київщину. Ось, що він згадує про ті тяжкі часи.
Початок боїв по визволенню Київщини
22 вересня 1943 року третя танкова армія, під командуванням Павла Рибалка, підійшла до населеного пункту Козинці, який був розташований на схід від Києва в Дніпровській ущелині. Армія складалася з трьох корпусів – 6-го, 7-го (танкових) і 9-го (мотострілкового). Я був у 7-му танковому корпусі. Ми не могли форсувати Дніпро танками. Довелося шукати підручні засоби. Батальйони один за одним почали переправу. Першим до цієї ущелини підійшов 9-й корпус, зокрема його 69 бригада (командував капітан Бабаян), яка благополучно дісталася правого берега і зайняла свої позиції. За ними пішла 51 бригада 6-го корпусу (командував відомий генерал Панфілов).
Героїчна переправа
Одна із переправ була дуже складною. З роти, якою командував Сонашкін, чотири солдати, до останнього віддані Батьківщині, виступили добровольцями і першими переправилися на протилежний берег. Коли ці чоловіки пливли по Дніпру, стояв сильний туман. Німці їх засікли і відкрили вогонь. Проте хлопці не злякалися, не відступили, а продовжували плисти вперед. Зрештою, дісталися до місця призначення і зайняли оборону біля села Григорівка. Наступного дня німці пішли в наступ. Цілий батальйон виступив проти чотирьох чоловік, але вони втримали позиції, а за ніч прибуло підкріплення.
22 вересня вночі почав переправлятися і батальйон Нікітіча. Проте німці запустили ракети, які освітлювали всю територію. Рівнина над Дніпром ніби залилася молоком, а потім німці відкрили такий вогонь, що все змішалося: і люди, і вода, і човни. Більшість з солдатів загинули.
Дорогами битв
Коли наш корпус під’їжджав до Козинців, то до командира Тимофія Маліка під’їхав командуючий армією Павло Рибалко. Разом вони почали щось відмічати на карті. Згодом нашу бригаду Рибалко направив із завданням вибити німців з-під Києва. Так розпочалася низка боїв і поступове звільнення населених пунктів від ворожих військ.
Коли ми вранці підійшли до села Рогозове, то побачили, що там багато німців. Про це повідомили по рації решту товаришів. Почало прибувати підкріплення. Того дня було дуже чисте і ясне небо. Раптом з’явилися німецькі літаки і почали бомбити територію. Ми швидко зорієнтувалися і пустили танки у розсипну, щоб не було масового пошкодження техніки. Таким чином, вийшли «сухими з води» і жоден танк не постраждав. Рогозове визволили.
Після цього наше військо пішло на Велику Олександрівку, де також панували фашисти. Вивели їх звідти. Але в цей час із села Княжичі батареї німців відкрили по нас вогонь. Наше керівництво веліло повертати танки і йти у протилежний бік. За добу ми дісталися Борисполя. Там вночі готувалися до наступу. Місто визволили дуже швидко, буквально за декілька годин. Були взяті трофеї – гармати і декілька танків супротивника.
Знову була дана команда – назад. Ми підійшли до Княжичів, але вже з іншого боку, з тилу, і відкрили по ворогу вогонь. Визволили і цей населений пункт. Закінчувався жовтень 1943 року…
Міст до перемоги
26 жовтня на правий берег Дніпра була переправлена одна мотобригада і дві бригади сформовані з танково-дисантних частин. Настав час переправляти й танки. Командир Рибалко зрозумів, що без мосту – не обійтися. Він викликав до себе генерал-майора Мельникова і дав йому завдання збудувати якомога швидше міст через Дніпро завдовжки 820 метрів. Вибору не було, адже територію постійно обстрілювали з літаків німці. Міст, який будували військові і цивільні, був зданий 14 жовтня. На його зведення пішло 3500 куб. м. лісу (відкрили на правому березі дві пилорами, які працювали і вдень, і вночі) і19 тонн скобів для кріплення.
За виконання цієї роботи багато хто отримав нагороди, а командуючому Мельникову дали героя Радянського Союзу.
Але найважливіше те, що даний міст суттєво наблизив нас до перемоги, адже по ньому пішли танки, важка техніка з обмундируванням, снарядами.
Вирішальні бої і визволення Києва
У ніч з 28 на 29 жовтня на правому березі Дніпра відбувся один із найзапекліших боїв. Німці не полишали спроб скинути нас у Дніпро. Тож спочатку довелося трохи відступити, але вже наступного дня ми знову зайняли свої попередні позиції і пішли у наступ. Керівництво зрозуміло, що з Півдня взяти Київ не можливо, тому вирішили частину військ повернути на Лютижський плацдарм. Йшла підготовка до наступу.
4 листопада радянські війська уже були в Пущі-Водиці, перекрили залізницю. Наша 56 бригада 7 корпусу стояла в запасі, але якраз їй випала честь визволяти Київ. Тож, вийшовши на гостомельське шосе, ми просувалися до Берковців, а звідти – на Святошино.
Зі сторони вул. Грушевської військо також йшло у наступ. Ми ввели ворога в оману: почали ставити дерев’яні колоди, схожі на гармати і прикриті гілками, а по радіо передавали хибні накази йти у наступ. Це допомогло дезінформувати німців.
У ніч з 5 на 6 листопада 1943 року відбувся кровопролитний бій. Чимало людей загинули. Фашисти хотіли втекти на Житомир, проте спроби не вдалися. З різних боків наступала радянська армія. Вранці, 6 листопада 1943 року, столиця була вільною.
День Перемоги – у лікарняному ліжку
Минув час і війна скінчилася. Мабуть, цю радісну звістку сприйняв кожен по-своєму, але переконаний, що вона врізалася в пам'ять кожної людини, яка була учасником чи свідком тих подій. Адже це значило, що настало мирне життя – без пострілів, страшних боїв, втрати рідних.
Коли закінчилася війна, я якраз знаходився у шпиталі міста Лубни, Полтавської області (хотіли ампутувати ногу, але я відмовився. Довелося зробити декілька операцій). Був вечір 9 травня. Раптом, на вулиці відкрили вогонь, почулися викрики. Я спочатку подумав, що напав ворог. Але ні, медсестри і лікарі підхопилися. Вони обнімалися та говорили, що закінчилася війна. Всіх охопила неймовірна радість – це відчуття не можливо передати словами. Це була свобода, яку виборювали роками, потом і кров’ю, життями мільйонів. Здійснилося те, до чого так прагнули. Нарешті ми були вільними…
Одним із тих мужніх воїнів, які не на словах знають, що таке війна – є житель Бучі Андрій Шейгас. Він героїчно пройшов цю війну, брав участь у боях за визволення Києва та Київської області від німецько-фашистських загарбників. Чоловік розповів нам про події далекого 1943-го року, про звільнення рідної землі від ворога.
Фронтове життя Андрія Антоновича розпочалося з моменту, коли його молодим хлопцем, у червні 1943 року, призвали на службу до лав радянської армії в місті Курськ. Йшла війна й часу на підготовку зовсім не було. Дали в руки зброю, показали, як нею користуватися і – вперед, боронити рідну землю. Після бойових дій, які точилися в багатьох містах, доля закинула Андрія Антоновича на Київщину. Ось, що він згадує про ті тяжкі часи. Початок боїв по визволенню Київщини
22 вересня 1943 року третя танкова армія, під командуванням Павла Рибалка, підійшла до населеного пункту Козинці, який був розташований на схід від Києва в Дніпровській ущелині. Армія складалася з трьох корпусів – 6-го, 7-го (танкових) і 9-го (мотострілкового). Я був у 7-му танковому корпусі. Ми не могли форсувати Дніпро танками. Довелося шукати підручні засоби. Батальйони один за одним почали переправу. Першим до цієї ущелини підійшов 9-й корпус, зокрема його 69 бригада (командував капітан Бабаян), яка благополучно дісталася правого берега і зайняла свої позиції. За ними пішла 51 бригада 6-го корпусу (командував відомий генерал Панфілов).
Довідка
Андрій Антонович Шейгас – родом із Житомирщини, учасник бойових дій, має звання капітана. Є Почесним громадянином одного із селищ Хмельницької області (за бойові заслуги). Брав участь у битві на Курській дузі. Має настільну нагороду, яку особисто вручив Володимир Щербицький. Нагороджений орденом Слави. Двічі був поранений (перший раз у Житомирі, другий – під Прагою у 1945 році).
Після війни закінчив педагогічний інститут. У1957 році разом із дружиною переїхали жити до Бучі, де працював вчителем у ЗОШ №4 (47 років педагогічного стажу).
Андрій Антонович Шейгас – родом із Житомирщини, учасник бойових дій, має звання капітана. Є Почесним громадянином одного із селищ Хмельницької області (за бойові заслуги). Брав участь у битві на Курській дузі. Має настільну нагороду, яку особисто вручив Володимир Щербицький. Нагороджений орденом Слави. Двічі був поранений (перший раз у Житомирі, другий – під Прагою у 1945 році).
Після війни закінчив педагогічний інститут. У1957 році разом із дружиною переїхали жити до Бучі, де працював вчителем у ЗОШ №4 (47 років педагогічного стажу).
Героїчна переправа
Одна із переправ була дуже складною. З роти, якою командував Сонашкін, чотири солдати, до останнього віддані Батьківщині, виступили добровольцями і першими переправилися на протилежний берег. Коли ці чоловіки пливли по Дніпру, стояв сильний туман. Німці їх засікли і відкрили вогонь. Проте хлопці не злякалися, не відступили, а продовжували плисти вперед. Зрештою, дісталися до місця призначення і зайняли оборону біля села Григорівка. Наступного дня німці пішли в наступ. Цілий батальйон виступив проти чотирьох чоловік, але вони втримали позиції, а за ніч прибуло підкріплення.
22 вересня вночі почав переправлятися і батальйон Нікітіча. Проте німці запустили ракети, які освітлювали всю територію. Рівнина над Дніпром ніби залилася молоком, а потім німці відкрили такий вогонь, що все змішалося: і люди, і вода, і човни. Більшість з солдатів загинули.
Дорогами битв
Коли наш корпус під’їжджав до Козинців, то до командира Тимофія Маліка під’їхав командуючий армією Павло Рибалко. Разом вони почали щось відмічати на карті. Згодом нашу бригаду Рибалко направив із завданням вибити німців з-під Києва. Так розпочалася низка боїв і поступове звільнення населених пунктів від ворожих військ.
Коли ми вранці підійшли до села Рогозове, то побачили, що там багато німців. Про це повідомили по рації решту товаришів. Почало прибувати підкріплення. Того дня було дуже чисте і ясне небо. Раптом з’явилися німецькі літаки і почали бомбити територію. Ми швидко зорієнтувалися і пустили танки у розсипну, щоб не було масового пошкодження техніки. Таким чином, вийшли «сухими з води» і жоден танк не постраждав. Рогозове визволили.
Після цього наше військо пішло на Велику Олександрівку, де також панували фашисти. Вивели їх звідти. Але в цей час із села Княжичі батареї німців відкрили по нас вогонь. Наше керівництво веліло повертати танки і йти у протилежний бік. За добу ми дісталися Борисполя. Там вночі готувалися до наступу. Місто визволили дуже швидко, буквально за декілька годин. Були взяті трофеї – гармати і декілька танків супротивника.
Знову була дана команда – назад. Ми підійшли до Княжичів, але вже з іншого боку, з тилу, і відкрили по ворогу вогонь. Визволили і цей населений пункт. Закінчувався жовтень 1943 року…
Міст до перемоги
26 жовтня на правий берег Дніпра була переправлена одна мотобригада і дві бригади сформовані з танково-дисантних частин. Настав час переправляти й танки. Командир Рибалко зрозумів, що без мосту – не обійтися. Він викликав до себе генерал-майора Мельникова і дав йому завдання збудувати якомога швидше міст через Дніпро завдовжки 820 метрів. Вибору не було, адже територію постійно обстрілювали з літаків німці. Міст, який будували військові і цивільні, був зданий 14 жовтня. На його зведення пішло 3500 куб. м. лісу (відкрили на правому березі дві пилорами, які працювали і вдень, і вночі) і19 тонн скобів для кріплення.
За виконання цієї роботи багато хто отримав нагороди, а командуючому Мельникову дали героя Радянського Союзу.
Але найважливіше те, що даний міст суттєво наблизив нас до перемоги, адже по ньому пішли танки, важка техніка з обмундируванням, снарядами.
Вирішальні бої і визволення Києва
У ніч з 28 на 29 жовтня на правому березі Дніпра відбувся один із найзапекліших боїв. Німці не полишали спроб скинути нас у Дніпро. Тож спочатку довелося трохи відступити, але вже наступного дня ми знову зайняли свої попередні позиції і пішли у наступ. Керівництво зрозуміло, що з Півдня взяти Київ не можливо, тому вирішили частину військ повернути на Лютижський плацдарм. Йшла підготовка до наступу.
4 листопада радянські війська уже були в Пущі-Водиці, перекрили залізницю. Наша 56 бригада 7 корпусу стояла в запасі, але якраз їй випала честь визволяти Київ. Тож, вийшовши на гостомельське шосе, ми просувалися до Берковців, а звідти – на Святошино.
Зі сторони вул. Грушевської військо також йшло у наступ. Ми ввели ворога в оману: почали ставити дерев’яні колоди, схожі на гармати і прикриті гілками, а по радіо передавали хибні накази йти у наступ. Це допомогло дезінформувати німців.
У ніч з 5 на 6 листопада 1943 року відбувся кровопролитний бій. Чимало людей загинули. Фашисти хотіли втекти на Житомир, проте спроби не вдалися. З різних боків наступала радянська армія. Вранці, 6 листопада 1943 року, столиця була вільною.
День Перемоги – у лікарняному ліжку
Минув час і війна скінчилася. Мабуть, цю радісну звістку сприйняв кожен по-своєму, але переконаний, що вона врізалася в пам'ять кожної людини, яка була учасником чи свідком тих подій. Адже це значило, що настало мирне життя – без пострілів, страшних боїв, втрати рідних.
Коли закінчилася війна, я якраз знаходився у шпиталі міста Лубни, Полтавської області (хотіли ампутувати ногу, але я відмовився. Довелося зробити декілька операцій). Був вечір 9 травня. Раптом, на вулиці відкрили вогонь, почулися викрики. Я спочатку подумав, що напав ворог. Але ні, медсестри і лікарі підхопилися. Вони обнімалися та говорили, що закінчилася війна. Всіх охопила неймовірна радість – це відчуття не можливо передати словами. Це була свобода, яку виборювали роками, потом і кров’ю, життями мільйонів. Здійснилося те, до чого так прагнули. Нарешті ми були вільними…
