Літературознавець Вітольд Кирилюк упродовж 10 років збирав матеріали про особисте життя видатних майстрів слова XIX-XX століть. Творчим підсумком стала книга «Любов славетних письменників у листах і в житті». Це збірка нарисів про кохання 14 українських письменників, а також 27 зарубіжних, серед яких 11 російських. До кожного нарису вміщено листи, щоденникові записи, з яких читач дізнається про життя класиків світової літератури, глибше зрозуміє витоки, суть того чи іншого їхнього твору, збагатиться мудрими думками.
У цій книжці згадуються Ірпінь та Ворзель. Юрій Яновський писав 4 червня 1937 року дружині Тамарі з Ірпеня: «Дорога кубаночка! Четвертий день я в цьому «притоні кількох бродяг». Годують, сказать прямо, погано. Живе нас тут зараз восьмеро — ціла бурса. Дружини не живуть — зрідка то один, то другий їздить до Києва по жінчину ласку, а я ще не починав».
Очевидно, описується Ірпінський Будинок творчості. А ось лист Олеся Гончара дружині Валентині 27 березня 1947 року: «Живу в лісі на пісках у скляній віллі. Вікна виходять на річку, що розлилася весняною щедрістю, біля берега човник гойдається і запрошує, співає: «Мы на лодочке катались, золотистой, золотой…» Але не йду на берег, бо — сам. Це не фантазування, це правда. Це Ірпінь, Будинок творчості письменників, оспіваний Максимом Тадейовичем у його октавах. Живу в кімнаті, де перед цим жили Тичина та Бажан, може їхній дух якоюсь мірою ввійде і в мене і допоможе у роботі. Ледве вирвався з Києва і хоч раз ще полегшено зітхнув. Правда, працюю, як завжди, до сьомого поту, але я ж тобі говорив, що робота мене майже не втомлює, втомлює шарпанина, яка в Києві буквально звалила б мене з ніг, коли б не втік сюди від суєти суєт. А тут щодо цього повна ідилія. Тиша, тиша, якої я прагнув, — скрізь. Теплота. Спокій. Єдиний стукіт (та й то по-кошачому обережний), це коли кличуть обідати. Якби це ти ближче приїхала б сюди до мене, я б тобі показав нарешті ліс, який тобі так хотілося (не знаю, чи й зараз хочеться) побачити.
Ти мені снишся. Хочеться прокинутись і відчути тебе наяву біля себе. Багатію думкою. Цілую дуже. Твій Саша».
Своє уявлення про кохання письменник виповів у мріях Щури Ясногорської з «Прапороносців».
Доля нагородила Олеся Гончара великою любов’ю не все життя. У грудні 1987 року автор цих рядків відвідав Олеся Терентійовича у його квартирі в Києві, щоб взяти книги з автографами письменника для Ірпінського історико-краєзнавчого музею. Мене здивувала подібність письменника і його дружини. Олесь Терентійович і Валентина Данилівна були схожі, як брат і сестра. Я спочатку навіть подумав, що це його сестра. Таку подібність відзначали всі, хто стикався з родиною письменника. Говорять, що така схожість виникає за умови тривалих гармонійних родинних стосунків.
Валентина Данилівна передруковувала на машинці твори свого чоловіка. Років за два до смерті Олесь Гончар занотував у щоденнику: «Прекрасна любов між молодими в юності, але ще прекрасніше це почуття, якщо люди, пронісши його через усе життя, зберегли це у собі, й наближаючись до могили. Коли все плотське уже відшуміло, як злива весняна, але ще більше зміцніло духовне, оте найвище, що єднає обох до останнього подиху». А Василь Симоненко писав жартівливі листи своїй дружині Люсі у Ворзель: «Здоров будь, мій Люсьєн, землі орган могучий! Вражений ентузіазмом та енергією, з якими ти пишеш листи і тратиш гроші. Для підтримки святкового настрою сьогодні посилаю тобі 20 крб. 44 копійки. Дрібноту використай на пиво. Тобі треба набрати хоч з півпуда жиру. Я поправився на 1472 кг. Всі штани тріщать по швах. Мабуть, доведеться ходити у спідниці.
Мати з Олесем збираються поїхати у село на тиждень… Залишуся зовсім один. Коли є бажання, то плюнь на свій Ворзель і чухрай додому. Будемо удвох варити кашу, смажити картоплю і дудлити чай.
Здається, усьо. Набирайся сил, малеча.
Передаю кошик поцілунків.
Твій Васисуалій де Сімон».
А ось іще лист: «Хіба у Ворзелі мало хвацьких парубків, що ти нудьгуєш і читаєш ідіотські детективи? Сеньйоро! Ми втратили 14 крб. за путівку не для того, щоб ти повернулася з Ворзеля черницею або баптисткою. Дерзай, дєтка, розбивай парубоцькі серця направо й наліво. Розколюй їх, мов горіхи. Лушпиння тільки не привозь додому».
На території нашого краю розігрувалися різні романи. Якось російський поет Борис Пастернак з дружиною, художницею Євгенією на запрошення своїх друзів — відомого піаніста Генріха Нейгауза і його дружини Зінаїди приїхав улітку в Ірпінь, де ті неодноразово відпочивали. В. Кирилюк розповідає: «Купалися у річці серед запашної левади, ходили по гриби. Їздили до Києва, де Г. Нейгауз давав концерти у філармонії, оглядали давні старожитності міста над Дніпром. А коли зібралися виїжджати, між чоловіками, щирими приятелями, відбулася складна розмова. Виявилося, згадувала пізніше у своїх «Спогадах» Зінаїда Нейгауз, Борис зайшов до Генріха, щоб сказати йому, що полюбив мене. Почуття виявилися взаємними. Незабаром Зінаїда стала дружиною Бориса Пастернака, і згодом у них теж народився син».
Книга Вітольда Кирилюка «Любов славетних письменників у листах і в житті» адресована широкому колу читачів.
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ,
краєзнавець
У цій книжці згадуються Ірпінь та Ворзель. Юрій Яновський писав 4 червня 1937 року дружині Тамарі з Ірпеня: «Дорога кубаночка! Четвертий день я в цьому «притоні кількох бродяг». Годують, сказать прямо, погано. Живе нас тут зараз восьмеро — ціла бурса. Дружини не живуть — зрідка то один, то другий їздить до Києва по жінчину ласку, а я ще не починав».
Очевидно, описується Ірпінський Будинок творчості. А ось лист Олеся Гончара дружині Валентині 27 березня 1947 року: «Живу в лісі на пісках у скляній віллі. Вікна виходять на річку, що розлилася весняною щедрістю, біля берега човник гойдається і запрошує, співає: «Мы на лодочке катались, золотистой, золотой…» Але не йду на берег, бо — сам. Це не фантазування, це правда. Це Ірпінь, Будинок творчості письменників, оспіваний Максимом Тадейовичем у його октавах. Живу в кімнаті, де перед цим жили Тичина та Бажан, може їхній дух якоюсь мірою ввійде і в мене і допоможе у роботі. Ледве вирвався з Києва і хоч раз ще полегшено зітхнув. Правда, працюю, як завжди, до сьомого поту, але я ж тобі говорив, що робота мене майже не втомлює, втомлює шарпанина, яка в Києві буквально звалила б мене з ніг, коли б не втік сюди від суєти суєт. А тут щодо цього повна ідилія. Тиша, тиша, якої я прагнув, — скрізь. Теплота. Спокій. Єдиний стукіт (та й то по-кошачому обережний), це коли кличуть обідати. Якби це ти ближче приїхала б сюди до мене, я б тобі показав нарешті ліс, який тобі так хотілося (не знаю, чи й зараз хочеться) побачити.
Ти мені снишся. Хочеться прокинутись і відчути тебе наяву біля себе. Багатію думкою. Цілую дуже. Твій Саша».
Своє уявлення про кохання письменник виповів у мріях Щури Ясногорської з «Прапороносців».
Доля нагородила Олеся Гончара великою любов’ю не все життя. У грудні 1987 року автор цих рядків відвідав Олеся Терентійовича у його квартирі в Києві, щоб взяти книги з автографами письменника для Ірпінського історико-краєзнавчого музею. Мене здивувала подібність письменника і його дружини. Олесь Терентійович і Валентина Данилівна були схожі, як брат і сестра. Я спочатку навіть подумав, що це його сестра. Таку подібність відзначали всі, хто стикався з родиною письменника. Говорять, що така схожість виникає за умови тривалих гармонійних родинних стосунків.
Валентина Данилівна передруковувала на машинці твори свого чоловіка. Років за два до смерті Олесь Гончар занотував у щоденнику: «Прекрасна любов між молодими в юності, але ще прекрасніше це почуття, якщо люди, пронісши його через усе життя, зберегли це у собі, й наближаючись до могили. Коли все плотське уже відшуміло, як злива весняна, але ще більше зміцніло духовне, оте найвище, що єднає обох до останнього подиху». А Василь Симоненко писав жартівливі листи своїй дружині Люсі у Ворзель: «Здоров будь, мій Люсьєн, землі орган могучий! Вражений ентузіазмом та енергією, з якими ти пишеш листи і тратиш гроші. Для підтримки святкового настрою сьогодні посилаю тобі 20 крб. 44 копійки. Дрібноту використай на пиво. Тобі треба набрати хоч з півпуда жиру. Я поправився на 1472 кг. Всі штани тріщать по швах. Мабуть, доведеться ходити у спідниці.
Мати з Олесем збираються поїхати у село на тиждень… Залишуся зовсім один. Коли є бажання, то плюнь на свій Ворзель і чухрай додому. Будемо удвох варити кашу, смажити картоплю і дудлити чай.
Здається, усьо. Набирайся сил, малеча.
Передаю кошик поцілунків.
Твій Васисуалій де Сімон».
А ось іще лист: «Хіба у Ворзелі мало хвацьких парубків, що ти нудьгуєш і читаєш ідіотські детективи? Сеньйоро! Ми втратили 14 крб. за путівку не для того, щоб ти повернулася з Ворзеля черницею або баптисткою. Дерзай, дєтка, розбивай парубоцькі серця направо й наліво. Розколюй їх, мов горіхи. Лушпиння тільки не привозь додому».
На території нашого краю розігрувалися різні романи. Якось російський поет Борис Пастернак з дружиною, художницею Євгенією на запрошення своїх друзів — відомого піаніста Генріха Нейгауза і його дружини Зінаїди приїхав улітку в Ірпінь, де ті неодноразово відпочивали. В. Кирилюк розповідає: «Купалися у річці серед запашної левади, ходили по гриби. Їздили до Києва, де Г. Нейгауз давав концерти у філармонії, оглядали давні старожитності міста над Дніпром. А коли зібралися виїжджати, між чоловіками, щирими приятелями, відбулася складна розмова. Виявилося, згадувала пізніше у своїх «Спогадах» Зінаїда Нейгауз, Борис зайшов до Генріха, щоб сказати йому, що полюбив мене. Почуття виявилися взаємними. Незабаром Зінаїда стала дружиною Бориса Пастернака, і згодом у них теж народився син».
Книга Вітольда Кирилюка «Любов славетних письменників у листах і в житті» адресована широкому колу читачів.
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ,
краєзнавець
