Радість на всіх одна…

Катя так захопилася своїм коханням, що незчулась як втопилася в ньому, як у глибокому озері води. Вона була вродлива дівчина, «ростом невеличка і літами
молода», як у тій пісні співається, не гуляща, не куряща, не питуща і до всякого діла беручка. На чорняву красуню, як ішла по Ірпеню, молоді хлопці задивлялися – таку наречену кожен парубок хотів би мати. Але дісталася Катя Максимові. Вона пурхала коло нього перепілкою. Спішила з роботи додому, варила, парила, шкварила, в хаті лад давала, коханому в постіль каву подавала. Втоми не відчувала. Бо кохала.
Щоб заощадити гроші на весілля, стали молоді жити разом на найнятій квартирі. Щонеділі Катя мала їхати додому на Херсонщину, щоб показати нареченого батькам, та все не виходило. То Максима з роботи не відпускали, то ще не купили йому модного костюма, щоб ладним показатися на очі тещі.

Кохання рясним дощем хлюпало, зрошувало надії, птахою пурхало в серці. Так було до того часу, доки Катя не відчула, що вагітна. Поділилася новиною з Максимом, думала – зрадіє. «Ще цього мені не вистачало»,- грубо відштовхнув дівчину і в ту ніч додому не прийшов. Тільки вона його й бачила. Залишилась наодинці серед чужих людей з своєю радістю і горем.

Коли Катя розродилася в пологовому будинку, тоді й подзвонили медики в Ірпінський міський центр соціальних служб для сім?ї, дітей та молоді, який знаходиться на вул.Ленінградській 4-А. Повідомили, що молода мати категорично відмовляється від сина і залишає його. Дитину мусять передати в лікарню – Катя зникла. Шукали її по квартирах, де колись жила, по друзях, знайомих, по всіх усюдах. Натрапили на її слід у Ворзелі,- закінчує свою сумну розповідь Наталя Володимирівна Максименко,- директор міського центру соціальних служб для сім?ї, дітей та молоді.

Але не один день, тиждень, місяць мине, коли вона разом з своєю колегою, провідним спеціалістом центру Храпуновою Мариною Олександрівною надоумили Катю, навернули на шлях істинний, умовили, щоб зрозуміла, що відмова від сина – то її фатальна помилка. На все життя. І Катя послухалась порад, прийшла в лікарню і забрала Данилка, так назвала хлопчика. Допомогли вирішити долю хлопчини та його молодої матері і батьки Каті, з якими Наталя Володимирівна та Марина Олександрівна зв?язались по телефону. Батьки Каті виявилися добрими людьми, вони навіть зраділи, що тепер мають онука і забрали обох додому на Херсонщину. Отже – радість на всіх одна, коли життя повертає в повноводне русло.

Нелегко працювати всім в центрі соціальних служб. Не всі життєві історії, як ця, закінчуються щасливо. Але всім, до кого приходить біда, особливо до дітей з функціональними обмеженнями, колектив соціальної служби в будь-який час готовий прийти на допомогу. У цьому поступі вони не самі. З ними співпрацюють міські відділи освіти, охорони здоров?я, управління соціального захисту, пенсійний фонд тощо. Люди роблять добру справу - і нас долучили до цього. На Святого Маковія дітям-інвалідам, вирішили зробити приємність – подарувати комп?ютери та шкільні набори.

- Тук, тук!
- Хто там?
- Це Святий Маковій з вітанням та подарунками для Вашої доньки Валечки та синочка Саші.

Господиня з розпростертими руками відкриває двері. Від радості сльози на очах. В кріслі сидить її прийомна донечка Валя. «А Саші немає, він відпочиває в таборі, але, як прийде, то обов?язково прийде в соціальну службу і сам особисто подякує», - каже Світлана Аверіна.

За водія і Святого Маковея у нас Ігор Васильович Максименко. Поки він заносить до хати подарунки і їх вручають, Валі – шкільний набір, а Саші - комп?ютер. Аверіна Світлана Володимирівна розповідає про свою долю. Можна й не розповідати. По ній видно, що горя вона зазнала чимало. Жили з чоловіком душа в душу, перша дитина померла, а більше діточок Бог не давав. Тоді й удочерили малесеньку Валю. А через рік народився хлопчик. Обох любили однаково. Але за радістю прийшло горе. Помер чоловік. Згоріла хата. Померла мати. «Якби не соціальна служба, не знаю, як би й вижили» - дякує не надякується господиня.

А ми спішимо на вулицю Миру до Оксани Володимирівни Гречко. У неї троє діток. Виховує вона їх одна, бо батько дітей пиячив, вихованням дітей не займався, додому приходив з порожніми кишенями, тому в хаті з кожного кутка виглядала бідність і скрута. Його позбавили батьківських прав. Оксана Володимирівна – мила, ще зовсім молода жінка. Вона заслуговує щастя. Роботяща, вміє жити. До неї йдуть люди. Вона обслуговує їх якісно і вчасно. З пошиття має додаткові заробітки. Якось би зводила кінці з кінцями, якби не нове горе. У неї дві донечки – старша Валюша, менша – блакитноока Дашенька, а синочок Тимофій – дитина з функціональними обмеженнями. До школи Тимофій не ходить, його вчать на дому. А от музикальну школу Тимофій відвідує, це йому під силу. Він гарно співає, любить музику - і цим радує маму і бабусю.


Оксана Володимирівна показала працівникам соціальної служби свої обнови – меблі на кухні, новими шпалерами поклеєні кімнати, кольоровий лінолеум на підлогах, дитячі меблі.

«Жити можна, аби було здоров?я»,- каже господиня і дякує не надякується дорогим гостям, які подарували її діткам все, що потрібно для навчання в школі та комп?ютер.

А ще згадала Оксана Володимирівна про те, що працівники соціальної служби організовують різні розваги для дітей-сиріт, фільми, конкурси. Такі як «Повір у себе», виставки. Діти заздалегідь готують малюнки, сувеніри - і отримують призи, похвальні листи.

Тетяна Григорівна Фесенко – провідний спеціаліст центру, яка була в той день з нами, згадала добрим словом Світлану Бусол, Андрія Гачкова, Скрипленко Тетяну Петрівну – членів різних політичних партій, які не епізодично, а систематично приходять на допомогу людям, котрі потребують допомоги. До вищеназваних треба ще додати політиків з партії «Наша Україна», які не байдужі до людського горя. Їх багато і перераховувати довелося б довго. А нас кличе дорога…

До квартири Світлани Олександрівни Решетньової ми доїхали коли сонце вже котилось до заходу і трохи остудило асфальтівку і нашу розпечену машину.

Світлана Олександрівна виглядає молодо і щасливо. Усміхнена, весела, радо запрошує гостей. В хаті добробут і ніщо не віщує про горе. А воно є. Причаїлось. Маленький годований синочок славно, немов борсучок , викоханий, виняньчаний вистрибував на руках у бабусі, а доньчина Карина одразу ж припала до комп?ютера, який їй тільки-но привезли. І все щебетала-щебетала. Про те, як любить свою маму, як хочеться їй, як і всі діти, щодня ходити до школи, але не може, хворі ніжки не завжди слухаються дівчинку. Але це нічого, вона ще маленька – переросте. Головне, що Каріна – розумна дівчинка, балакуча, приємна і з виду гарненька, як і її мама, яка весь час молила Бога, щоб дав здоров?я тим людям, які подають їм посильну допомогу, бо як не кажи, а сім?ї треба багато грошей на лікування Каріни.

- Гарний сьогодні день послав нам Святий Маковей. Багато добрих справ устигли зробити,- задоволено підсумовує поїздку Наталя Володимирівна Максименко. - Добро завжди повертається добром.

Прощаємось. Кажемо: «До побачення», щоб знову зустрітись. І далі розповісти читачам про милосердя людейю
газета: №36 газета "Ірпінський Вісник" від 13 вересня 2008р.
Антоніна Очеретна
  0
 QR-код адреса статьи
Коментарів: 0
Додати коментар