Не переконання і навіть не глибока переконаність можуть пересилити страх смерті, ганьби, а тільки любов може зробити людину вірною до кінця, без межі, не озираючися. Ми сьогодні святкуємо урочисто, благоговійно пам’ять святих Никодима, Йосипа Арімафейського і жінок-мироносиць.
Йосип і Никодим — таємні учні Христа.
Поки Він проповідував у натовпах народу і був предметом ненависті й зростаючої мстивості Своїх супротивників, вони боязко ходили до Нього вночі, коли ніхто не міг помітити їх приходу. Але, коли раптом Христос виявився узятий, був схоплений і приведений до смерті, розіпнутий і убитий, ці дві людини, які протягом Його життя були боязкими, не вирішальними своєї долі учнями, раптом по відданості, подяці, любові до Нього, подиву перед Ним виявилися міцніше за Його найближчих учнів. Вони забули страх і відкрилися перед усіма, коли інші ховалися. Прийшов Йосип Арімафейській просити тіла Ісуса, прийшов Никодим, який тільки вночі наважився Його відвідати, і разом з Йосипом вони похоронили свого Вчителя, від Якого вони вже більше ніколи не відмовилися.
І жінки-мироносиці, про яких ми знаємо так мало: одна з них урятована Христом від вічної погибелі, демонської одержимості; інші слідували за Ним. Це мати Іакова та Іоанна й інші, слухали, приймаючи Його навчання, стали новими людьми, вчилися єдиній Христовій заповіді про любов, але про таку любов, якої вони не знали у своєму минулому, праведному або гріховному, житті. І вони теж не побоялися стояти віддалік — поки вмирав Христос на хресті і нікого не було від Його учнів, окрім Іоанна. Не побоялися вони прийти помазати тіло Ісуса, знедоленого людьми, зрадженого своїми, осудженого чужими як злочинця.
Пізніше два учні, коли досягла їх звістка про Воскресіння Христове, стрімко поспішили до гробниці. Один з них — Іоанн, який стояв у хреста, став Апостолом і проповідником любові Божественної і якого любив Ісус, й Петро, який тричі відрікся, про яке було сказано жінкам-мироносицям «сповістити Моїм учням і Петру». Тому що інші сховалися від страху, а Петро тричі при всіх відрікся від свого Вчителя і не міг вже себе вважати учнем: І йому принесли звістку про прощення...
І коли ця звістка дійшла до нього, як він побіг до спорожнілої гробниці, щоб упевнитися, що Воскреснув Господь і все ще можливо, і не пізно покаятися, повернутися до Нього, знову стати вірним Його учнем. І дійсно, пізніше, коли він зустрів Христа біля моря Тіверіадського, не про його зраду запитував Христос, а лиш про те, чи любить він Його ще...
І тому, коли ми випробовуватимемо свою совість відносно Христа, нашої Церкви, найближчих або дальніх людей, батьківщини — ставитимемо собі запитання не про переконання наші, але про любов нашу. І у кого знайдеться серце настільки любляче, вірне і непохитне в любові, як було у боязкого Йосипа, потаємного учня Никодима, тихих жінок-мироносиць, зрадника Петра, юного Іоанна, той встоїть проти тортур, страху, загроз, залишиться вірним і своєму Богу, і своїй Церкві, й ближнім, й дальнім, і всім.
А у кого будуть тільки міцні переконання, але серце холодне, яке не зажевріло такою любов’ю, що може спалити всякий страх, то він ще крихкий. І проси у Бога цього дару слабкої, крихкої, але такої вірної, такої непереможної любові.
Матеріал підготовлено настоятелем храму
Ікони Божої Матері «Почаївська»,
ієр. Віталієм
Пам’ятаємо
![]()
10 травня в автокатастрофі загинув настоятель бучанського храму Ікони Почаївської Божої Матері отець Віталій.
За півтора роки служби молодий священик зміг здобути любов і довіру багатьох прихожан, стати для них справжнім духовним наставником, який дасть слушну пораду, зрозуміє і підтримає у горі і радості. Його оптимізм, лагідна усмішка та любов до людей переконували, що у світі ще є справжнє добро, світлі й чисті почуття. Він зробив дуже багато.
Власними руками збудував невеличку церкву, організував недільну школу для дітей, відвідував хворих у лікарні, піклувався про немічних — далеко не все, що було під силу не по віку мудрому чоловіку. Він мав безліч ідей та задумів, які, на жаль, так і не встиг реалізувати. Один з них — збудувати великий і гарний храм.
Висловлюємо співчуття рідним отця Віталія.
Царство небесне, вічний спокій його душі!
З повагою,
колектив редакції «Бучанські новини»
Йосип і Никодим — таємні учні Христа.
Поки Він проповідував у натовпах народу і був предметом ненависті й зростаючої мстивості Своїх супротивників, вони боязко ходили до Нього вночі, коли ніхто не міг помітити їх приходу. Але, коли раптом Христос виявився узятий, був схоплений і приведений до смерті, розіпнутий і убитий, ці дві людини, які протягом Його життя були боязкими, не вирішальними своєї долі учнями, раптом по відданості, подяці, любові до Нього, подиву перед Ним виявилися міцніше за Його найближчих учнів. Вони забули страх і відкрилися перед усіма, коли інші ховалися. Прийшов Йосип Арімафейській просити тіла Ісуса, прийшов Никодим, який тільки вночі наважився Його відвідати, і разом з Йосипом вони похоронили свого Вчителя, від Якого вони вже більше ніколи не відмовилися.
І жінки-мироносиці, про яких ми знаємо так мало: одна з них урятована Христом від вічної погибелі, демонської одержимості; інші слідували за Ним. Це мати Іакова та Іоанна й інші, слухали, приймаючи Його навчання, стали новими людьми, вчилися єдиній Христовій заповіді про любов, але про таку любов, якої вони не знали у своєму минулому, праведному або гріховному, житті. І вони теж не побоялися стояти віддалік — поки вмирав Христос на хресті і нікого не було від Його учнів, окрім Іоанна. Не побоялися вони прийти помазати тіло Ісуса, знедоленого людьми, зрадженого своїми, осудженого чужими як злочинця.
Пізніше два учні, коли досягла їх звістка про Воскресіння Христове, стрімко поспішили до гробниці. Один з них — Іоанн, який стояв у хреста, став Апостолом і проповідником любові Божественної і якого любив Ісус, й Петро, який тричі відрікся, про яке було сказано жінкам-мироносицям «сповістити Моїм учням і Петру». Тому що інші сховалися від страху, а Петро тричі при всіх відрікся від свого Вчителя і не міг вже себе вважати учнем: І йому принесли звістку про прощення...
І коли ця звістка дійшла до нього, як він побіг до спорожнілої гробниці, щоб упевнитися, що Воскреснув Господь і все ще можливо, і не пізно покаятися, повернутися до Нього, знову стати вірним Його учнем. І дійсно, пізніше, коли він зустрів Христа біля моря Тіверіадського, не про його зраду запитував Христос, а лиш про те, чи любить він Його ще...
І тому, коли ми випробовуватимемо свою совість відносно Христа, нашої Церкви, найближчих або дальніх людей, батьківщини — ставитимемо собі запитання не про переконання наші, але про любов нашу. І у кого знайдеться серце настільки любляче, вірне і непохитне в любові, як було у боязкого Йосипа, потаємного учня Никодима, тихих жінок-мироносиць, зрадника Петра, юного Іоанна, той встоїть проти тортур, страху, загроз, залишиться вірним і своєму Богу, і своїй Церкві, й ближнім, й дальнім, і всім.
А у кого будуть тільки міцні переконання, але серце холодне, яке не зажевріло такою любов’ю, що може спалити всякий страх, то він ще крихкий. І проси у Бога цього дару слабкої, крихкої, але такої вірної, такої непереможної любові.
Митрополит Антоній Сурожський
Матеріал підготовлено настоятелем храму
Ікони Божої Матері «Почаївська»,
ієр. Віталієм
Пам’ятаємо
10 травня в автокатастрофі загинув настоятель бучанського храму Ікони Почаївської Божої Матері отець Віталій.За півтора роки служби молодий священик зміг здобути любов і довіру багатьох прихожан, стати для них справжнім духовним наставником, який дасть слушну пораду, зрозуміє і підтримає у горі і радості. Його оптимізм, лагідна усмішка та любов до людей переконували, що у світі ще є справжнє добро, світлі й чисті почуття. Він зробив дуже багато.
Власними руками збудував невеличку церкву, організував недільну школу для дітей, відвідував хворих у лікарні, піклувався про немічних — далеко не все, що було під силу не по віку мудрому чоловіку. Він мав безліч ідей та задумів, які, на жаль, так і не встиг реалізувати. Один з них — збудувати великий і гарний храм.
Висловлюємо співчуття рідним отця Віталія.
Царство небесне, вічний спокій його душі!
З повагою,
колектив редакції «Бучанські новини»
