» » » Доля людська: Іван Якович Березняков

Доля людська: Іван Якович Березняков

"Ми перемогли!"

Багато років тому закінчилася Друга Світова. Але рани — душевні і тілесні — тих, хто воював і сьогодні не дають спокою. Чимало залишилося бійців на полі бою, багатьох вже не стало у повоєнні, мирні часи. Сьогодні про Велику Вітчизняну воєнний льотчик І класу згадує Іван Якович Березняков, який літав на літаках типу ЯК.

Війна для Івана Яковича розпочалася наприкінці 1943 року, коли Київ уже був звільнений. По закінченні Армавірської школи льотчиків його зарахували винищувачем у 32 полк Першого Українського фронту. Воював Іван Якович в Україні, Польщі, Німеччині. На літака сів у Саратові. Основними завданнями були супровід штурмовиків і бомбардувальників, боротьба з бомбардувальниками ворога, прикриття наземних військ.

Після звільнення Білорусії писав листа Іван Якович до батьків. Зробив помітку: якщо хтось відкриє листа, крім батьків, повідомте про їхню долю. Відповідь ранила серце: будинок спалений, а батьки загинули. «Тому мені було легко воювати: ні дружини, ні родичів.»

Над Тернополем під час повітряного бою зенітний снаряд зачепив літак. Відчув раптовий біль у нозі — не згинається, ще й двигун зупинився. (Вивчивши знімок, лікар написав: незліченна кількість металічних предметів в організмі.) Висота — 1004 метри, посадив літака на нейтральній території, біля річки. З одного її боку наша територія, з іншого — ворожа. Дивом Іван Якович не потрапив на мінне поле.

Коли виліз з літака, розповідає фронтовик, «у голові роїлися думки: кому я потрібен, каліка? Витягнув пістолет (патрон у мене завжди у патроннику був), приставив до скроні: застрелитися чи ні? Коли бачу повзуть двоє, не можу зрозуміти: хто вони? Підповзають: «Командире! Зараз німець буде з міномета бити! Йди!» А я не можу, тому обійняв їх за шиї. Зробивши кілька стрибків, втратив свідомість. Це було 4 травня 1944. Прийшов до тями — я у наземних військах.» Поклали Івана Яковича Березнякова у салон машини і відправили у польовий госпіталь. І відразу ж — на операційний стіл, дали випити горілки, прив’язали.

Надягли маску з наркозом. Дорахував до 49 — і відключився. Але відчув біль і виматюкався на адресу лікарів: боляче. «Під час операції я їх добряче помучив, запитував про сестру». Лежав півдня — ніхто не підходив, на руках синці. Почало нудити. І раптом побачив водія санітарної машини, який привозив поранених з літака. Попросив передати на «свій» аеродром, що їх льотчик у цьому госпіталі і йому погано.

Через деякий час приїхали на полуторці друзі, відвезли у «свою» санчастину. А далі літаком у Житомирський госпіталь, пролежав близько місяця. Пропонували відпустку, але відмовився: немає куди їхати. У госпіталі переніс Іван Якович і другу операцію, щоправда цього разу рахував до трьох. З госпіталю я повернувся відразу у частину.»

9 травня льотчики знаходилися під Берліном. Їх, як і завжди, відвезли у село за декілька кілометрів від аеродрому. У селі худоба ходить без нагляду, хати стоять пусткою — жодного німця. Їх, очевидно, налякали, приходом радянських військ. Тому льотчики поселилися у порожніх хатах. «9 травня уранці виходжу в іншу кімнату — лежать спалені патрони. Хлопці їх палили — оголосили про закінчення війни». Але німецькі війська, які залишилися, прагнули здатися союзникам —американцям чи британцям.

Построїли того ж дня льотчиків на аеродромі, винесли прапор. З радощів вони почали танцювати, стрибати, навіть не чули що говорив командир. Четверта частина залишилася на аеродромі чергувати, а інші — по квартирах. Хтось почав бритися (льотчики вранці не брилися, тільки увечері — інакше зіб’ють літак. Вони вірили к прикмети). Аж раптом приїхала машина: «Командире, терміново на аеродром! Тривога!».

Завдання — штурмувати війська, які відходили до союзників. Місцевість — гориста, якщо підіб’ють — сідати немає куди. Технік, який обслуговував літаки, довго умовляв Івана Яковича не летіти. Такого стану у льотчика ще не було, вперше у житті тремтіли ноги. Проте коли запрацював двигун — усе, як рукою зняло.

Наблизившися до мети, побачили суцільний потік — кінні, піші, машини — між двома сопками. Через дим нічого не було видно, тільки чути постріли. Відстріляли до останнього патрона і полетіли додому. Коли приземлилися, технік підійшов й обійняв Івана Яковича. «Це був останній бойовий виліт, найтяжчий за всю війну, який ми здійснили 12 травня 1945 року.» Того ж дня льотчиків знову построїли на аеродромі, відбувся мітинг. Війна закінчилася і для них.

Після війни продовжував льотну роботу, був призначений на штабні роботи. Працював заступником командиру полка, начальником командного пункту дивізії, згодом відповідальним черговим командного пункту повітряної армії. Демобілізувався за станом здоров’я у 1970 році.

Працював вихователем у бучанському гуртожитку по Кірова близько п’яти років, після цього очолював протягом 11 років гаражний кооператив. Був змушений полишити цю роботу через хворобу дружина. Вона медсестрою військового госпіталю пройшла всю війну — з першого дня і до останнього, була навіть під Сталінградом. Познайомилися — у Стрию, вже після закінчення війни. Подружжя часто змінювало квартири, нині за рахунком живуть у 24. У Бучі проживають близько 20 років.

І найстрашніші трагедія для батьків — втрата єдиної дитини... Син Володя працював завідувачем аптеки. Коли вибухнув реактор, його направили робити ревізію аптек у Чорнобилі. Він подзвонив, щоб батьки прийшли до нього. Чоловіки залишилися наодинці, батько вмовляв сина не їхати під будь-яким приводом. Але Володимир не міг змиритися з тим, що замість нього поїде хтось інший… Нині бабусю і дідуся радує онук.

Фронтових друзів залишилося двоє. Хоча відразу після війни Іван Якович Березняков отримував і відправляв по 50 листівок. Має чимало грамот, подяк, нагород. Зокрема, за звільнення Берліна, Праги. Нині на заслуженому відпочинку, займається громадською діяльністю. Не забувають про ветерана й у бучанських школах — запрошують поділитися своїми спогадами.
газета: №19 "Бучанські новини" від 9 травня 2008р.
Ксенія Палієва
  1
 QR-код адреса статьи
Коментарів: 0
Додати коментар
Інформація
Коментувати новини на сайті можна тільки протягом 370 з дня публікації.