26 березня Бучу відвідала народний депутат України Ксенія Ляпіна. Вона прибула з візитом до Бучанської спеціалізованої школи-інтернату, де у неформальній обстановці провела бесіду з директором навчального закладу Михайлом Наконечним.
Під час зустрічі посадовцями було порушено тему соціальної адаптації дітей, які навчаються в інтернатах.
Власне, запитань було більше, ніж відповідей. Причина у тому, що неможливо за півтори години повністю осягнути, а тим більше змінити багаторічні засади, на яких тримаються спеціалізовані заклади. Кожен ніби й розуміє, що обов’язок суспільства — «влити» сиріт у нормальне русло, створити їм всі умови для комфортного проживання, проте реалізувати це завдання на практиці вдається далеко не завжди.
Останнім часом держава активно позиціонує відповідні реформи, впроваджує низку експериментів. Чи дієві вони? Мабуть, не у тій мірі, в якій хотілося б.
В Україні почали діяти будинки сімейного типу і постало питання, що ж робити з інтернатами, чи потрібні вони взагалі?
«Потрібні», — стверджує директор Бучанської спеціалізованої школи-інтернату Михайло Наконечний. І додає: «В усьому світі є і будуть існувати альтернативні заклади для дітей-сиріт, а з ними «житимуть» і школи-інтернати. У педагогіці є поняття, коли дитина не сумісна з проживанням у сім’ї. Якщо вона народилася в нелюбові, жорстокості та не розуміє, що таке справжня родина, у підлітка виникає бажання втекти. І тому установи, на кшталт нашої, найбільш прийнятні для перебування дітей».
Разом з цим, потрібно приділяти значну увагу соціальній адаптації дітей. Сьогодні — це одне з найважливіших завдань бучанського інтернату, в основі якого лежить самообслуговування. Залучення до побуту та навчання самостійно розпоряджатися тим, що маєш дає добрі результати. Старші вихованці готують, прибирають, розподіляють продукти, тобто проходять всі етапи дорослого життя.
Але проблеми не зникають. Закінчивши школу, підліток опиняється на вулиці без грошей, бо у 18 років враз знімаються усі пільги. Соціальне житло, прописане в законодавстві, на практиці отримують лише одиниці. Тоді про які реформи може йти мова?! Виходить, що забравши дитину з вулиці, держава знову її туди повертає. Але вже зі зміненим світоглядом і бажанням чогось досягти.
Нагально стоїть питання розумної диференціації і альтернативного існування багатьох форм влаштування дітей. Адже зараз практично не існує Центрів соціальної реабілітації. За певної підготовки такі функції можуть виконувати школи-інтернати, які в змозі поступово підготувати дитину до входження у сім’ю. Але це питання також жодним чином не врегульоване.
Мабуть, говорити про успішне пристосування дітей-сиріт до реалій життя можна буде тільки у тому разі, коли посадовці для цього створять сприятливі умови. Тобто, не дуже скоро. Щоправда, на завершення зустрічі народний депутат Ксенія Ляпіна зазначила, що для таких дітей повинні бути певні початкові пільги чи субсидії. Та пообіцяла розглянути всі пропозиції, які з цього приводу будуть надходити. А що з цього всього вийде — покаже час.
Під час зустрічі посадовцями було порушено тему соціальної адаптації дітей, які навчаються в інтернатах.
Власне, запитань було більше, ніж відповідей. Причина у тому, що неможливо за півтори години повністю осягнути, а тим більше змінити багаторічні засади, на яких тримаються спеціалізовані заклади. Кожен ніби й розуміє, що обов’язок суспільства — «влити» сиріт у нормальне русло, створити їм всі умови для комфортного проживання, проте реалізувати це завдання на практиці вдається далеко не завжди.
Останнім часом держава активно позиціонує відповідні реформи, впроваджує низку експериментів. Чи дієві вони? Мабуть, не у тій мірі, в якій хотілося б.
В Україні почали діяти будинки сімейного типу і постало питання, що ж робити з інтернатами, чи потрібні вони взагалі?
«Потрібні», — стверджує директор Бучанської спеціалізованої школи-інтернату Михайло Наконечний. І додає: «В усьому світі є і будуть існувати альтернативні заклади для дітей-сиріт, а з ними «житимуть» і школи-інтернати. У педагогіці є поняття, коли дитина не сумісна з проживанням у сім’ї. Якщо вона народилася в нелюбові, жорстокості та не розуміє, що таке справжня родина, у підлітка виникає бажання втекти. І тому установи, на кшталт нашої, найбільш прийнятні для перебування дітей».
Разом з цим, потрібно приділяти значну увагу соціальній адаптації дітей. Сьогодні — це одне з найважливіших завдань бучанського інтернату, в основі якого лежить самообслуговування. Залучення до побуту та навчання самостійно розпоряджатися тим, що маєш дає добрі результати. Старші вихованці готують, прибирають, розподіляють продукти, тобто проходять всі етапи дорослого життя.
Але проблеми не зникають. Закінчивши школу, підліток опиняється на вулиці без грошей, бо у 18 років враз знімаються усі пільги. Соціальне житло, прописане в законодавстві, на практиці отримують лише одиниці. Тоді про які реформи може йти мова?! Виходить, що забравши дитину з вулиці, держава знову її туди повертає. Але вже зі зміненим світоглядом і бажанням чогось досягти.
Нагально стоїть питання розумної диференціації і альтернативного існування багатьох форм влаштування дітей. Адже зараз практично не існує Центрів соціальної реабілітації. За певної підготовки такі функції можуть виконувати школи-інтернати, які в змозі поступово підготувати дитину до входження у сім’ю. Але це питання також жодним чином не врегульоване.
Мабуть, говорити про успішне пристосування дітей-сиріт до реалій життя можна буде тільки у тому разі, коли посадовці для цього створять сприятливі умови. Тобто, не дуже скоро. Щоправда, на завершення зустрічі народний депутат Ксенія Ляпіна зазначила, що для таких дітей повинні бути певні початкові пільги чи субсидії. Та пообіцяла розглянути всі пропозиції, які з цього приводу будуть надходити. А що з цього всього вийде — покаже час.
