На території Бучі міська громадська організація ради ветеранів функціонує не один рік. За час її існування для наших визволителів зроблено чимало добрих справ. Але не кожен знає чим нині живе це об’єднання, з якою метою воно утворене та які плани має на майбутнє. Про все це ми запитали в голови ради ветеранів Івана Сергійовича Крутька..
— Розкажіть, будь ласка, за яким принципом ви працюєте й чи кожна людина, яка має статус “ветерана”, може ввійти до цієї організації?
— Існує єдиний для всіх організацій ветеранів України статут, ухвалений у 2003 році. Згідно з ним ми — добровільна громадська організація, до якої входять інваліди війни (близько 100 чоловік), учасники бойових дій (близько 200 осіб — Великої Вітчизняної війни, афганці, ветерани локальних воєн), учасники війни (близько 700 чоловік), діти війни (люди, які народилися до вересня 1945 року). Якщо взяти загальну кількість бучанців, які підпадають під перераховані категорії, то членами Ради ветеранів можуть стати 8 тисяч жителів нашого міста. Це, так би мовити, „на перспективу”. Насправді ж, у нашій організації офіційно зареєстровано близько 2 тисяч чоловік. Хоча двері завжди відкриті для кожного.
— Які конкретні дії робите, аби допомогти членам свого об’єднання?
— Наше завдання — неполітичне. Організація створена для того, щоб ми якомога ефективніше могли допомагати своїм товаришам. Зокрема, є урядова програма “Турбота”, за якою й працюємо. Ми ведемо облік одиноких людей, які залишилися без родичів. Намагаємося закріплювати за ними таких же людей похилого віку, але які ще в змозі піклуватися про інших. Також офіційно таким категоріям допомагає Територіальний центр з обслуговування людей похилого віку, одиноких, непрацездатних громадян. А ми для соцпрацівників помічники в цій справі. В основному, наша функція — волонтерська: прийти, провідати й підтримати морально, а якщо є можливість, то й допомогти чимось конкретнішим.
Крім того, ведемо прийом громадян, які звертаються до нас з різними питаннями, іноді вносять свої пропозиції чи бачення певного процесу. Іноді — сподіваються на матеріальну поміч чи сприяння в отриманні послуг, особливо в установці телефону. Люди — літні, хворі, і самі розумієте, що зв’язок їм іноді необхідний. І, на жаль, допомагаємо у похованні своїх товаришів.
— Наскільки відомо, якогось стабільного надходження коштів у вас немає..
— Ми не маємо своїх фондів, тому про значну матеріальну допомогу людям мова не йде. Кожен з нас працює на добровільних засадах. Особливо хочеться висловити подяку тим, хто сьогодні продовжує працювати не зважаючи на свій вік і хвороби. Це – голови територіальних організацій Анатолій Авдєєв, Євдокія Падун, Любов Алексеєва, Наталія Мурзіна, Катерина Шевчук, Галина Лейченко, Валентина Щербаченко. Окремо хочеться сказати слова подяки заступнику голови ради ветеранів Лілії Скачковій, яка взяла на себе обов’язки заступника й секретаря, а це досить великий та відповідальний шмат роботи. Зазначу, що на чолі організації стоїть рада, яка складається з 25 осіб і яку обирає президіум, а вся територія умовно поділена на 9 округів (згідно з виборчими), де є свій голова з помічниками. Така система дає змогу оперативно реагувати на інформацію, що надходить до ради ветеранів, бути в курсі справ і допомагати своїм підопічним.
— Іване Сергійовичу, скажіть, чи відчуваєте підтримку з боку інших установ як офіційних, так і приватних?
— Так, відчуваємо. Нам чимало допомагає Бучанська міська рада — грошима й продовольчими пайками. Наприклад, минулого року на наші потреби виділено близько 20 тис. грн. У цьому — нададуть 8 тис. грн. Кошти підуть для підтримки ветеранів, яким уже за 80 років, одиноким і хворим людям у вигляді матеріальної допомоги. У 2007 до свят для нас виділили понад 400 пайків. Забезпечують організацію й друкованими ЗМІ. Хочеться подякувати міськраді й нашому голові Анатолію Федоруку за моральну підтримку й турботу. Повірте, це для нас багато що значить.
— Існують проблеми, які найбільше сьогодні хвилюють наших ветеранів?
— Я не можу сказати, що нас сьогодні вкрай хвилює. Мабуть, те, що й кожного в Україні — низькі пенсії та зарплатні, високі ціни на ліки та продукти харчування. Адже безплатних ліків для нас виділяють мало, а якщо й дають, то вони малоефективні, бо швидше за все — найдешевші.
Через похилий вік до санаторіїв багато хто з нас узагалі ніхто не їздить. Так і живемо — тихо, без якихось пригод. Коли ж свята, то обов’язково беремо участь у міських заходах — мітингах, святкових вогниках (які для нас організовує влада), сідаємо за стіл, спілкуємося, згадуємо... Але самі вечори не влаштовуємо — вік і здоров’я вже не ті.
— Ви провадите роботу з дітьми, адже хто як не старші й більш мудріші люди повинні їх виховувати?
— Звичайно, є задуми працювати в школах, проводити патріотичні уроки. А головне — є бажання. Ми відчуваємо, що діти готові це прийняти. І якщо відділ освіти буде зацікавлений в цій справі та піде нам назустріч, то ніхто з нас не відмовиться спілкуватися з молоддю. Скажу, що подібні заходи вже проводили й були успішними (хоча відбувалися дуже рідко, зазвичай тільки на 1 вересня та 9 травня). Такі уроки вкрай потрібні, адже вони виховують патріотичний дух, який у нас поступово зникає. А патріотизм — це не лише любов до Батьківщини, але й повага до себе, своїх предків.
![]()
![]()
![]()
Іван Сергійович Крутько
![]()
Народився в Чернігові, де в 1941 році закінчив 10 класів школи. Через рік родина переїхала мешкати до села, що за 50 км від міста. Люди там жили дуже бідно. Батькові довелося здобувати нову спеціальність — чоботаря, за його послуги жителі платили продуктами харчування. Наші підпільники влаштували його директором МТС, щоб комуністи й ті, хто був під наглядом у німців, могли сховатися. Були тісно пов’язані з партизанським загоном, в якому до жовтня 1943 року був задіяний і Іван Крутько. Коли прийшли наші війська він добровільно пішов на фронт. Починаючи з Дніпровської битви брав участь у звільненні Житомира, визволенні України, пройшов через Польщу, Німеччину. Учасник штурму Берліну. 2 травня 1945 третю танкову армію перекинули на Прагу, де також брав участь у боях. Восени 1945 звільнений з армії.
У 1946 році вступив до Київського медінституту. Потім 70 хлопців із медінституту, без їхнього відому, визвали до військкомату, пропустили через комісію і через місяць, присвоївши звання лейтенанта, направили до академії. Згодом — хто куди за направленням. Іван Сергійович потрапив до Забайкалля, на монгольський кордон, де відслужив 15 років і вийшов у званні майора. Служив у ракетних військах в Україні, був начальником служби навчальних частин, начальником госпіталю за спеціальністю хірург. Згодом перевівся до Котовська, що на Одещині й працював начальником центру по підготовці механіків-водіїв ракетних частин. Звільнився у званні підполковника. Переїхав жити до Бучі, зараз у званні полковника. Працює головою медичної комісії Ірпінського військкомату.
П’ятий рік поспіль — голова ради ветеранів Бучі. Незабаром відзначатиме свій 84-ий День народження.
— Розкажіть, будь ласка, за яким принципом ви працюєте й чи кожна людина, яка має статус “ветерана”, може ввійти до цієї організації?
— Існує єдиний для всіх організацій ветеранів України статут, ухвалений у 2003 році. Згідно з ним ми — добровільна громадська організація, до якої входять інваліди війни (близько 100 чоловік), учасники бойових дій (близько 200 осіб — Великої Вітчизняної війни, афганці, ветерани локальних воєн), учасники війни (близько 700 чоловік), діти війни (люди, які народилися до вересня 1945 року). Якщо взяти загальну кількість бучанців, які підпадають під перераховані категорії, то членами Ради ветеранів можуть стати 8 тисяч жителів нашого міста. Це, так би мовити, „на перспективу”. Насправді ж, у нашій організації офіційно зареєстровано близько 2 тисяч чоловік. Хоча двері завжди відкриті для кожного.
— Які конкретні дії робите, аби допомогти членам свого об’єднання?
— Наше завдання — неполітичне. Організація створена для того, щоб ми якомога ефективніше могли допомагати своїм товаришам. Зокрема, є урядова програма “Турбота”, за якою й працюємо. Ми ведемо облік одиноких людей, які залишилися без родичів. Намагаємося закріплювати за ними таких же людей похилого віку, але які ще в змозі піклуватися про інших. Також офіційно таким категоріям допомагає Територіальний центр з обслуговування людей похилого віку, одиноких, непрацездатних громадян. А ми для соцпрацівників помічники в цій справі. В основному, наша функція — волонтерська: прийти, провідати й підтримати морально, а якщо є можливість, то й допомогти чимось конкретнішим.
Крім того, ведемо прийом громадян, які звертаються до нас з різними питаннями, іноді вносять свої пропозиції чи бачення певного процесу. Іноді — сподіваються на матеріальну поміч чи сприяння в отриманні послуг, особливо в установці телефону. Люди — літні, хворі, і самі розумієте, що зв’язок їм іноді необхідний. І, на жаль, допомагаємо у похованні своїх товаришів.
— Наскільки відомо, якогось стабільного надходження коштів у вас немає..
— Ми не маємо своїх фондів, тому про значну матеріальну допомогу людям мова не йде. Кожен з нас працює на добровільних засадах. Особливо хочеться висловити подяку тим, хто сьогодні продовжує працювати не зважаючи на свій вік і хвороби. Це – голови територіальних організацій Анатолій Авдєєв, Євдокія Падун, Любов Алексеєва, Наталія Мурзіна, Катерина Шевчук, Галина Лейченко, Валентина Щербаченко. Окремо хочеться сказати слова подяки заступнику голови ради ветеранів Лілії Скачковій, яка взяла на себе обов’язки заступника й секретаря, а це досить великий та відповідальний шмат роботи. Зазначу, що на чолі організації стоїть рада, яка складається з 25 осіб і яку обирає президіум, а вся територія умовно поділена на 9 округів (згідно з виборчими), де є свій голова з помічниками. Така система дає змогу оперативно реагувати на інформацію, що надходить до ради ветеранів, бути в курсі справ і допомагати своїм підопічним.
— Іване Сергійовичу, скажіть, чи відчуваєте підтримку з боку інших установ як офіційних, так і приватних?
— Так, відчуваємо. Нам чимало допомагає Бучанська міська рада — грошима й продовольчими пайками. Наприклад, минулого року на наші потреби виділено близько 20 тис. грн. У цьому — нададуть 8 тис. грн. Кошти підуть для підтримки ветеранів, яким уже за 80 років, одиноким і хворим людям у вигляді матеріальної допомоги. У 2007 до свят для нас виділили понад 400 пайків. Забезпечують організацію й друкованими ЗМІ. Хочеться подякувати міськраді й нашому голові Анатолію Федоруку за моральну підтримку й турботу. Повірте, це для нас багато що значить.
— Існують проблеми, які найбільше сьогодні хвилюють наших ветеранів?
— Я не можу сказати, що нас сьогодні вкрай хвилює. Мабуть, те, що й кожного в Україні — низькі пенсії та зарплатні, високі ціни на ліки та продукти харчування. Адже безплатних ліків для нас виділяють мало, а якщо й дають, то вони малоефективні, бо швидше за все — найдешевші.
Через похилий вік до санаторіїв багато хто з нас узагалі ніхто не їздить. Так і живемо — тихо, без якихось пригод. Коли ж свята, то обов’язково беремо участь у міських заходах — мітингах, святкових вогниках (які для нас організовує влада), сідаємо за стіл, спілкуємося, згадуємо... Але самі вечори не влаштовуємо — вік і здоров’я вже не ті.
— Ви провадите роботу з дітьми, адже хто як не старші й більш мудріші люди повинні їх виховувати?
— Звичайно, є задуми працювати в школах, проводити патріотичні уроки. А головне — є бажання. Ми відчуваємо, що діти готові це прийняти. І якщо відділ освіти буде зацікавлений в цій справі та піде нам назустріч, то ніхто з нас не відмовиться спілкуватися з молоддю. Скажу, що подібні заходи вже проводили й були успішними (хоча відбувалися дуже рідко, зазвичай тільки на 1 вересня та 9 травня). Такі уроки вкрай потрібні, адже вони виховують патріотичний дух, який у нас поступово зникає. А патріотизм — це не лише любов до Батьківщини, але й повага до себе, своїх предків.
Довідка
Іван Сергійович Крутько
Народився в Чернігові, де в 1941 році закінчив 10 класів школи. Через рік родина переїхала мешкати до села, що за 50 км від міста. Люди там жили дуже бідно. Батькові довелося здобувати нову спеціальність — чоботаря, за його послуги жителі платили продуктами харчування. Наші підпільники влаштували його директором МТС, щоб комуністи й ті, хто був під наглядом у німців, могли сховатися. Були тісно пов’язані з партизанським загоном, в якому до жовтня 1943 року був задіяний і Іван Крутько. Коли прийшли наші війська він добровільно пішов на фронт. Починаючи з Дніпровської битви брав участь у звільненні Житомира, визволенні України, пройшов через Польщу, Німеччину. Учасник штурму Берліну. 2 травня 1945 третю танкову армію перекинули на Прагу, де також брав участь у боях. Восени 1945 звільнений з армії.У 1946 році вступив до Київського медінституту. Потім 70 хлопців із медінституту, без їхнього відому, визвали до військкомату, пропустили через комісію і через місяць, присвоївши звання лейтенанта, направили до академії. Згодом — хто куди за направленням. Іван Сергійович потрапив до Забайкалля, на монгольський кордон, де відслужив 15 років і вийшов у званні майора. Служив у ракетних військах в Україні, був начальником служби навчальних частин, начальником госпіталю за спеціальністю хірург. Згодом перевівся до Котовська, що на Одещині й працював начальником центру по підготовці механіків-водіїв ракетних частин. Звільнився у званні підполковника. Переїхав жити до Бучі, зараз у званні полковника. Працює головою медичної комісії Ірпінського військкомату.
П’ятий рік поспіль — голова ради ветеранів Бучі. Незабаром відзначатиме свій 84-ий День народження.
