Історія однієї родини

Невдовзі чергові вибори у нові-старі сподівання та надії. У своїй розповіді хочу відволікти від передвиборчих буднів та звернути увагу на просту українську родину, яка проживає в Бучі на 31 км Південно-Західної залізниці. Не дивуйтесь, саме так звучить адреса: м. Буча, 31 км. Більшість бучанців знають цей будинок. Він знаходиться біля залізничного переїзду неподалік вокзалу, в метрі від колій. Це вже старий, обшарпаний барак на кілька квартир, з однією кімнатою, невеличкою кухнею та зручностями на подвір’ї. В одному з помешкань проживають вісім чоловік, з яких двоє — зовсім маленькі діти та одна неповнолітня дівчина.

Років двадцять тому за вказаною адресою оселилася сім’я з трьох осіб. Вдова з двома малолітніми дітьми — хлопчиком та дівчинкою. Жінка працювала на залізниці, зрозуміло, отримуючи невелику платню, виховувала діток, сподівалася одержати пристойне житло, адже й тоді це теж був не найкращий варіант для проживання. Коли розвалився Радянський Союз, з нею пішли у небуття й надії на майбутнє…

Згодом вона знову вийшла заміж — чоловік у домі, таки легше. Незабаром народилася ще одна дівчинка.
Старші діти підростали, особливих перспектив чи грошей або зв’язків звісно не було. Ще й мати занедужала. Перенесла тяжку операцію, стала інвалідом. Дівчина після школи здобула освіту в ПТУ, отримавши спеціальність швачки, а хлопець, закінчивши 9 класів, працював на різних роботах, починаючи з 15 років. Отож, зірок з неба ніхто не хапав, адже й батько, а діти тільки так називали вітчима, був не з родини мільйонерів, а простий «трудяга».
Нову надію пов’язувала дочка зі своїм одруженням. Та доля розпорядилася інакше. Коханий виявився не тим чоловіком. Недовго вони прожили сім’єю, хоча й народили дитину. Дівчина повернулася до матері вже з онуком.

Час спливав. Настав той день коли одружився хлопець. Зовуть його Віктор. Доля ніколи не була до нього ласкавою. Ні добрим здоров’ям, ні особливим хистом до наук не наділила його. Проте подарувала унікальний талант до музики та електроніки. І якби ще трохи вдачі, то, можливо, він міг би стати або відомим музикантом, або опанувати професію, пов’язану з електронною чи комп’ютерною технікою. Маючи талант, самостійно досягши певних висот у названих сферах, для багатьох своїх знайомих він є авторитетом з цих питань. Отже, день настав і кохана дружина переступила поріг будинку на 31 км. Пізніше на світ з’явився Богданчик, якому сьогодні нема ще й року.

Таким чином сьогодні сім’я нараховує вісім осіб: двоє пенсіонерів, одна з яких інвалід, неповнолітня дочка старшокласниця, син з дружиною і дев’ятимісячним хлопчиком та старша дочка зі своїм синком, дошкільного віку.
— Таких багато, — може комусь спасти на думку. Проте є акцент, на якому, зберігши певну інтригу, хочеться наголосити. Мова піде про дітей-сиріт, про пільги та соціальні гарантії для таких дітей, турботу держави, після досягнення ними повноліття. Йтиметься про це саме тому, що дружина Віктора — Тетяна, колишня вихованка Бучанської школи-інтернат, повна сирота з двох років. Взагалі, тема даного матеріалу виникла після розмови з нею. Якось ми обговорювали життя-буття і я раптом згадав, що моя співрозмовниця волею долі була позбавлена батьківської опіки, держава взяла на себе ці повноваження, а тому має забезпечити її засобами до нормального існування. Я відразу висловив свої міркування, адже був упевнений, що так має бути. Тетяна ж чомусь якось кволо зреагувала. Сказала, що ніяких спеціальних умов для таких, як вона на практиці не існує, може, хіба що теоретично? Тоді я пообіцяв, що обов’язково поцікавлюся та спробую дізнатися чи можна поліпшити умови проживання молодої сім’ї за допомоги держави, враховуючи особливий статус одного з членів родини.

Матір дівчини позбавили батьківських прав, коли маленькій було всього два роки. З того часу Тетяна потрапила під опіку державних вихователів. Закінчивши Бучанську школу-інтернат, вступила до Немішаєвського аграрного технікуму, була прописана в гуртожитку навчального закладу. Отримувала невеличку доплату до стипендії, раз на день безкоштовне харчування та пайок на вихідні. Перед вступом, дитині-сироті обіцяли по закінченні влаштувати на роботу та постійне місце проживання. Визначений навчальною програмою час пройшов, дівчина отримала диплом і… нові умови. Тепер запропонували або шукати самостійно роботу з житлом, або спробувати вступити до ВУЗу, де теж можна прописатися в гуртожитку. Тетяна обрала другий варіант і подала документи до Київського Національного аграрного університету. Успішно склавши іспити, вона була зарахована, а також прописана. За час навчання у ВУЗі, вийшла заміж і народила дитину. До закінчення вже залишилося небагато часу. Отримавши диплом про вищу освіту, знаючи це з досвіду інших сиріт, Тетяна тепер тільки чекає, коли стане людиною без певного місця проживання. Допомоги чи підтримки навіть не сподівається.

Маючи таку історію, я почав звертатися до міських відділів, за назвою начебто профільних. У відділі в справах сім’ї та молоді мені повідомили, що це не їхня компетенція, вони допомагають лише неповним та багатодітним сім’ям. Тоді вирішив спробувати дізнатися, чи може допомогти отримати соціальне житло відділ соціального захисту. Виявилося — закон не надав відділу потрібних повноважень, стосовно дітей-сиріт. А поспілкувавшись з директором Бучанської школи-інтернат Михайлом Петровичем Наконечним, як найбільшим фахівцем з даного питання, зрозумів — позбувшись опіки батьків у ранньому віці, дитина-сирота опікується державою лише до 18 років. Цікавим є те, що з 18-ти вона втрачає особливий статус і вже називається особою прирівняною до сироти, де залишаються лише певні пільги, як, наприклад, безкоштовний проїзд у державному транспорті. А з 23 років таким людям пропонують читати Конституцію України ст. 53 — де всі громадяни України рівні. Ще цікавішим моментом є одруження. Воно позбавляє усіх можливих державних допомог відразу після реєстрації шлюбу, при цьому вік — ролі не грає. За словами Михайла Петровича багато дівчат-сиріт народжують, не реєструючи шлюб, аби крім допомоги на дитину, яку отримують усі молоді сім’ї, мати ще й статус одинокої матері зі своїми позитивними наслідками.

Буде несправедливо не згадати, що якісь там можливості є у Законі, та держава ці можливості зобов’язала відшуковувати місцеве самоврядування у тому населеному пункті, звідки дитину направили до інтернату, в даному випадку Богуславщина. Отже, чекати допомоги фактично нема від кого.

Завершу тим, з чого почав. Незабаром вибори. Порожні слова й обіцянки лише дратують. Шановні голови місцевих штабів, є проблема. Вона конкретна! У статті названа адреса людей, яким потрібна допомога, спробуйте зарадити. Можливо докладне вивчення юридичної сторони проблеми, зрушить справу з місця, допоможе знайти позитивне вирішення, дасть надію молодій сім’ї.
Віктор Артемчук
  0
 QR-код адреса статьи
Коментарів: 1
Додати коментар
astrejka

OFFline

  • astrejka (8)
  • Місцевий
  • 31 серпня 2007 11:00
мурашкі по шкірі..
вибори, обіцянки... набридло..
сподіваюсь,що у цієї родини все буде гаразд..
чудова дитинка на фотокартці..
..


[COLOR=#a52a2a][FONT=book antiqua]От же дивна річ: стільки років люди б'ються, шукають сенс життя, - а треба просто радіти, і все.[/FONT][/COLOR]

0
Інформація
Коментувати новини на сайті можна тільки протягом 370 з дня публікації.