» » » Андрій Кокотюха: «Я не люблю читати розумні книжки»

Андрій Кокотюха: «Я не люблю читати розумні книжки»

21 серпня в Українському Домі відкрилась ІІІ Київська міжнародна книжкова виставка—ярмарок. На ній ми зустріли відомого молодого письменника Андрія Кокотюху.

Він — автор 18 книжок, загальний тираж яких становить 100 тисяч примірників, був одним із засновників та організаторів фестивалю поезії «Молоде вино». Перші публікації з’явилися на початку 90-х років. Нині – це успішний письменник, романи якого відразу привертають до себе увагу читачів і кіношників. Незабаром, два твори Кокотюхи буде екранізовано. Цікавий факт – на конкурсі романів та кіносценаріїв «Коронація слова», автор одним махом отримав Першу та Другу премії. Щоправда, це спричинило певний скандал, проте засвідчило – Андрія Кокотюху переписати складно.

— Андрію, свого часу серія «Кримінальна Україна», яку Ви написали, набула широкої популярності. Чи може читач розраховувати на продовження?
— Ця серія більше не буде виходити – я не хочу. Замовлення видавництва «Фоліо» планувалося у вигляді нарисів за мотивами найрезонансніших кримінальних справ в Україні. Як пересвідчилися згодом, проект вийшов досить успішним, «читабельним». Мені було цікаво ним займатися, але до певної міри. Працюючи над «Кримінальною Україною» остаточно переконався, що для сторонньої людини, не з системи МВС, будь-які архівні матеріали – закриті. Навіть, якщо це справа про звичайну «хуліганку». Тому результат не компенсував затрати. Не фінансові, маю на увазі затрати часу, який витратив на спілкування із величезною бюрократичною машиною, якою є система правоохоронних органів.
Нині вважаю, що літературні детективи, кінодетективи – кращі від реальних історій, що мені доводилося сотнями томів перечитувати.

— Чим же вигадані історії, кращі реальних?
— Тим, що я – сам їм господар, можу створити все, що забажаю. А невигадані історії – нудні. Вони не дають простору для фантазії і все одно не відображають дійсності. Чомусь виходить такий парадокс – особистість злочинця постає на першому місці. Про постать убивці писати цікавіше, ніж про те, як його «вичислити». На екрані ж із такого матеріалу можна зробити трилер. У житті – це така марудна робота, про яку самі менти розповідають без «вогника». Що ж, немає у нас великого «сищика» - яскравого портрета працівника правоохоронних органів. Тому люди купували ці книжки не для того, аби почитати, які у нас класні органи, а про те, які в нас є зловісні маніяки.

— Незабаром буде екранізовано відразу два романи..
— Фільм «Темна вода» ще не екранізований, хоча вже ухвалено відповідне рішення. Також буде знято фільм за мотивами роману «Легенда про Безголового», який зараз на стадії завершення. За моїми припущеннями, зйомки розпочнуться в серпні й будуть проходити в Київській області – швидше за все у Ворзелі.

— Чим пояснюється такий успіх у кіно?
— Я дуже люблю кіно й коли пишу чергову книгу – бачу кожну сцену. В моїй уяві всі картинки рухаються. Тобто, підсвідомо я виписую мізансцену.
Ще в 1996 році, коли вийшла моя перша книга «Шлюбні ігрища жаб», кіношники хотіли її екранізувати. Але далі розробки ідеї справа не йшла. Кіно тоді перебувало в значно гіршому стані, ніж тепер. Тому я радий, що відразу два фільми, за мотивами книги, вийдуть на екран.

— Ви спробували себе й у жанрі бойовика. Не розчаровані?
— Свого часу, я написав чотири бойовики та зрозумів, що наш читач їх не сприймає. Не тому, що там багато насилля. Справа в тому, що герой бойовика – людина з військовою біографією, яка в силу обставин береться за зброю. Україна – це держава, яка, слава Богу, не воює. Тому в нинішніх умовах писати сучасний український бойовик, де б діяв герой-ветеран якоїсь війни – було б дуже натягнуто. Не повірять.

— Що ж тоді сприймає наш споживач?
— На мою думку, для українського середовища характерне поєднання сучасного життя з традиціями готичного роману, вплетіння міфологічних, містичних ниточок. Ідеальна схема для цього, як мені здається, зроблена понад сто років тому в романі «Собака Баскервілей». Тобто, існує якась давня легенда, що раптом оживає. У нашого народу ще сильні язичницькі традиції, релігійна складова. Тому подібні елементи приживуться саме в українському детективному чи пригодницькому романі. При цьому, герой повинен бути нестандартним, адже в таких сюжетах маємо справу з ірраціональним. І разом з цим, суттєво, щоб кожен читач зміг поставити себе на його місце. Таку лінію вітчизняний покупець сприйме.

— Зараз модно писати щось на зразок політичних детективів. Проте, всупереч назві, Вашу книжку «Чому Україна не Росія?» особливо політичною не назвеш. Такий авторський задум чи просто не любите політику?
— Мене абсолютно не цікавить політика. До такої міри, що я навіть свідомо перестав читати так звані шпигунські романи, дивитися політичні детективи. На цьому підґрунті ми час від часу сперечаємося з моїм давнім знайомим, вашим головним редактором, Сергієм Кулідою. За його допомогою моє оповідання вперше прозвучало на Українському радіо. Шпигунські романи та політичні детективи, які він так полюбляє, тісно пов’язані з політичним аспектом. Саме в цьому наші позиції розходяться.
Проте, ми обидва добре ставимося до масової культури. На жаль, в Україні мало людей, які б серйозно цікавилися нею, бо вважають нижчою свого рівня.

— Чим же тоді вони цікавляться, інтелектуальною літературою?
— Вони думають, що займаються інтелектуальною літературою. Я не люблю читати розумні книжки, бо вважаю, що й сам недурний чоловік. Про своє захоплення такою літературою говорить тільки той, кому не вистачає власного розуму. Вибирають цитатники з чужих книжок і постійно ними апелюють та ще й хизуються, що подолали «ідейні хащі» й усе зрозуміли. Мені вистачає власного словникового запасу, аби чітко формулювати думки і сказати двома-трьома реченнями те, на що витрачаються цілі сторінки.

— Як саме шукаєте тему нової книжки, на що орієнтуєтеся?
— Я орієнтуюся на ринок привозної літератури. Дивлюся, чого більше видається за кордоном. Адже поки що жодний український формат нашим споживачем не затребуваний. Немає з чим порівнювати. Знаючи, що найчастіше купують українські читачі з перекладної іноземної літератури, намагаюся десь у цьому напрямку працювати. Поки що мої вправи марні. Але, як бачимо на прикладі з «Темною водою» та «Легендою про Безголового», деякі настрої все ж таки вгадав. Першу книгу високо оцінили люди, які в своєму житті ненавидять детективи. Проте, зараз я з цим покінчу. Мені буде цікаво писати на іншу тематику.

— Якої літератури нині не вистачає на українському ринку?
— У нас не вистачає підліткової пригодницької літератури. Відсутній свій «Гаррі Поттерр». Дітям, підліткам надзвичайно важливо зараз повернути вміння читати. Адже втрачено як мінімум десять років – це майже покоління, яке не цікавилося книгами. Результати цього іноді можемо побачити в сьогоднішніх кримінальних хроніках.
Аби така література дійсно зацікавила споживача, важливо зрозуміти - белетристика для підлітків – це не повчання, а цікаві пригодницькі історії. Можливо, найближчим часом і я щось подібне напишу.

— Це творчі перспективи?
— Можна сказати, що так.

— На Вашу думку, зараз легше чи складніше реалізуватися молодим авторам, ніж, приміром, років 10-15 тому?
— Дивлячись що під цим мати на увазі. Молодим авторам дуже легко сьогодні себе реалізувати. Існує Інтернет. Написав якусь лободу, «запихнув» її до мережі – й про тебе вже знають.

— Але ж це не показник якості, того, що письменник дійсно відбувся..
— Ми говоримо про різні речі. Хтось вважає себе реалізованим, коли люди знатимуть, що є такий автор. Поняття ж про якість – у кожного свої. У мене багато знайомих авторів, які вважають свої твори якісними – монолітною, філософською, гіперсоціальною та моральною прозою, хоча читати їх абсолютно не можливо. Для більшості, реалізація – це видання книжки, а не отримання гонорару. Як не дивно це звучить, сьогодні видатися легше, ніж раніше, а от продатися – важче. Колись, навіть поганої якості продукт, що виринав з белетристики, задовольняв первинний голод на українську художню літературу. Нині ж цей голод класифікаційний – не заповнені ніші любовного, пригодницького роману та романів жаху. Повністю заповнений ринок фантастики й так званої інтелектуальної літератури.
Тепер відбувся не той, кого видали, а той, кого продали.

— Тобто, якщо платять гроші, то ти – класний?
— Я не приховую, що пишу для заробітку. Те, чим я займаюся, в усьому світі називається комерційною літературою. Навіть на таке високе мистецтво, як балет чи опера, продаються квитки.

— Яка доля фестивалю поезії «Молоде вино»?
— Про це слід запитати в інших організаторів. Я вже цим не займаюся. Скажу, що будь-який фестиваль – це бренд. Нехай і невеличкий. «Молоде вино» так само залишилося певним брендом для тих, хто пише вірші й хоче їх прочитати при аудиторії. Кожен рік він проходить в абсолютно різних форматах, і нас туди запрошують уже, як почесних гостей.
Я не люблю поезію і не пишу її. Для мене цей проект був спробою довести, що й поезію можна зробити комерційною, що тиражі поетичних книжок можуть продатися, за умови, що ти вмієш це робити. Така спроба виявилася вдалою. Тираж поетичної книжки «Молоде вино» у п’ять тисяч примірників розданим не був. Він продався в сімнадцяти регіонах України.

— Ви стали гарним письменником?
— Я не знаю, чи став письменником. Себе поки що ним не вважаю. Я швидше людина, яка пише книжки. Дуже багато читав, читаю й зараз пожинаю плоди. І якщо це називається бути письменником, то нехай.
газета: №33 "Бучанські новини" від 24 серпня 2007р.
Людмила Гладська
  0
 QR-код адреса статьи
Коментарів: 1
Додати коментар
Asimo

OFFline

  • Asimo (1)
  • Місцевий
  • 27 серпня 2007 10:28
Заголовок статті супер wink

0
Інформація
Коментувати новини на сайті можна тільки протягом 370 з дня публікації.