БІЛЬ.
З 12 бійців з батальйону «Айдар», які загинули поблизу Луганська, були двоє друзів, воїнів-інтернаціоналістів з Приірпіння
Ірпінська міська площа вже давно не пам’ятала такої кількості людей, які у великій скорботі зібралися на ній 30 липня. Вони прийшли віддати останню шану і повагу своїм двом землякам-добровольцям, які загинули під час виконання АТО. Не дивлячись на спеку і те, що доводилося стояти просто неба, нікого не залишила байдужою звістка про загибель на сході України мешканців Приірпіння - Олександра Давидчука та Миколи Личака. Вони у складі батальйону «Айдар» загинули в одному бою. Олександр та Микола – два друга, які у 80-ті роки пройшли пекло Афганістану і залишилися живими, не дивлячись на те, що смерть по п’ятах ходила за кожним з них. Тоді в їм пощастило вижити і живими повернутися до рідної домівки… А тепер вони повернулися з неоголошеної Росією війни у закритих трунах.
![]()
ДАВИДЧУК Олександр Васильович, ЛИЧАК Микола Анатолійович
- Синку, мій, любий, на кого ти мене залишив?! – це був крик душі, болі, відчаю мами Миколи,- коли ж ти в Афганістані служив, я кожного дня за тебе молилася, щоб ти повернувся. І ти повернувся живим та неушкодженим. А тепер ти лежиш у закритій труні, і я навіть не можу в останнє побачити тебе та запам’ятати …
Для матері Миколи життя зупинилося, втратило свій сенс. Все заради чого вона жила, мріяла, сподівалася в одну мить зупинилося. Тепер вона житиме заради світлої пам’яті свого рідненького сина.
Кажуть, що час це чудовий лікар, мовляв з роками рани загоюються, біль потрохи притупляється. Навіть у матерів загиблих. Важко у це повірити. Краще запитайте безпосередньо у самих матерів, які втратили свої синів під час воєн. Приміром на цій траурній церемонії була присутня Олександра Василівна Григорова, яка першою поклала білі троянди на труни її синів. Так, я не помилився, саме ЇЇ СИНІВ. Адже після смерті її рідного Дмитра своїми синами вона називає його фронтових побратимів, які не забували і відвідували її всі ці 20 років. Тепер на двох синів - Миколи Личака та Олександра Давидчука у неї стало менше.
Олександр та Микола за своїм віком не могли бути призвані до війська. І поїхали вони в район АТО з благодійною місією – відвезти гуманітарну допомогу. Опинившись у зоні проведення бойових дій, обидва вирішили, що їх місце саме тут, у епіцентрі подій. Написали рапорти на ім’я командира батальйону «Айдар». Розповіли, що набутий афганській досвід згодиться тут. Рапорти підписали, і вони стали повноправними бійцями. Ті, хто близько їх знав кажуть, що такий вже бійцівський у них характер, який закарбувався ще у афганській війні… Вони і тоді йшли під душманські кулі, прикриваючи собою інших, і зараз не змогли спокійно повернутися додому, вважаючи, що саме тут їх місце. Така їх доля…
Микола Личака я часто бачив під час різноманітних культурно-масових заходів, приурочених афганським подіям. Для нього це було святе. Він ніколи не обтяжував інших своїми проблемами, хоча у нього їх було більш ніж достатньо. Кілька років тому померла дружина. Один з синів страждає важкою формою ДЦП. Микола мріяв про той час, коли у хворого сина врешті-решт з’явиться інвалідне крісло, адже на руках заносити хвору дитину з кожним роком ставало все важче і важче. Цьому не судилося збутися при його житті. Він був тактовним, завжди першим приходив на допомогу, і ніколи по життю не зраджував. Пригадую, як одного разу у неформальній обстановці, на якій були присутні рядовий та сержантський склад тих, хто воював у десантно-штурмових бригадах, він підняв третій тост за хлопців, які навічно залишаться 20-річними. Скільки разів я збирався написати про нього нарис, але кожного разу він ввічливо відмовлявся, вважаючи, що у ірпінській спілці воїнів-афганців є про кого писати». А тепер, коли пишу про Миколу Личака важко усвідомити, що його вже нема…
Не може в це повірити і вдова Олександра Давидчука - Лариса, у якого залишилася 8-річна донька. «Іншого від свого чоловіка не чекала. Сьогодні ми втратили нашого батька, який поїхав воювати за Україну, - каже крізь сльози вона.
Дитина задала матері лише єдине запитання: «Чому батько туди поїхав? – Що я мала казати? Сказала дитині: «Поїхав захищати тебе та нас усіх. ».
Крім Олександра та Миколи з батальйону «Айдар» під час запеклого бою поблизу Луганська за кілька хвилин загинули ще 10 бійців…
З 12 бійців з батальйону «Айдар», які загинули поблизу Луганська, були двоє друзів, воїнів-інтернаціоналістів з Приірпіння
Ірпінська міська площа вже давно не пам’ятала такої кількості людей, які у великій скорботі зібралися на ній 30 липня. Вони прийшли віддати останню шану і повагу своїм двом землякам-добровольцям, які загинули під час виконання АТО. Не дивлячись на спеку і те, що доводилося стояти просто неба, нікого не залишила байдужою звістка про загибель на сході України мешканців Приірпіння - Олександра Давидчука та Миколи Личака. Вони у складі батальйону «Айдар» загинули в одному бою. Олександр та Микола – два друга, які у 80-ті роки пройшли пекло Афганістану і залишилися живими, не дивлячись на те, що смерть по п’ятах ходила за кожним з них. Тоді в їм пощастило вижити і живими повернутися до рідної домівки… А тепер вони повернулися з неоголошеної Росією війни у закритих трунах.
ДАВИДЧУК Олександр Васильович, ЛИЧАК Микола Анатолійович
- Синку, мій, любий, на кого ти мене залишив?! – це був крик душі, болі, відчаю мами Миколи,- коли ж ти в Афганістані служив, я кожного дня за тебе молилася, щоб ти повернувся. І ти повернувся живим та неушкодженим. А тепер ти лежиш у закритій труні, і я навіть не можу в останнє побачити тебе та запам’ятати …
Для матері Миколи життя зупинилося, втратило свій сенс. Все заради чого вона жила, мріяла, сподівалася в одну мить зупинилося. Тепер вона житиме заради світлої пам’яті свого рідненького сина.
Кажуть, що час це чудовий лікар, мовляв з роками рани загоюються, біль потрохи притупляється. Навіть у матерів загиблих. Важко у це повірити. Краще запитайте безпосередньо у самих матерів, які втратили свої синів під час воєн. Приміром на цій траурній церемонії була присутня Олександра Василівна Григорова, яка першою поклала білі троянди на труни її синів. Так, я не помилився, саме ЇЇ СИНІВ. Адже після смерті її рідного Дмитра своїми синами вона називає його фронтових побратимів, які не забували і відвідували її всі ці 20 років. Тепер на двох синів - Миколи Личака та Олександра Давидчука у неї стало менше.
Олександр та Микола за своїм віком не могли бути призвані до війська. І поїхали вони в район АТО з благодійною місією – відвезти гуманітарну допомогу. Опинившись у зоні проведення бойових дій, обидва вирішили, що їх місце саме тут, у епіцентрі подій. Написали рапорти на ім’я командира батальйону «Айдар». Розповіли, що набутий афганській досвід згодиться тут. Рапорти підписали, і вони стали повноправними бійцями. Ті, хто близько їх знав кажуть, що такий вже бійцівський у них характер, який закарбувався ще у афганській війні… Вони і тоді йшли під душманські кулі, прикриваючи собою інших, і зараз не змогли спокійно повернутися додому, вважаючи, що саме тут їх місце. Така їх доля…
Микола Личака я часто бачив під час різноманітних культурно-масових заходів, приурочених афганським подіям. Для нього це було святе. Він ніколи не обтяжував інших своїми проблемами, хоча у нього їх було більш ніж достатньо. Кілька років тому померла дружина. Один з синів страждає важкою формою ДЦП. Микола мріяв про той час, коли у хворого сина врешті-решт з’явиться інвалідне крісло, адже на руках заносити хвору дитину з кожним роком ставало все важче і важче. Цьому не судилося збутися при його житті. Він був тактовним, завжди першим приходив на допомогу, і ніколи по життю не зраджував. Пригадую, як одного разу у неформальній обстановці, на якій були присутні рядовий та сержантський склад тих, хто воював у десантно-штурмових бригадах, він підняв третій тост за хлопців, які навічно залишаться 20-річними. Скільки разів я збирався написати про нього нарис, але кожного разу він ввічливо відмовлявся, вважаючи, що у ірпінській спілці воїнів-афганців є про кого писати». А тепер, коли пишу про Миколу Личака важко усвідомити, що його вже нема…
Не може в це повірити і вдова Олександра Давидчука - Лариса, у якого залишилася 8-річна донька. «Іншого від свого чоловіка не чекала. Сьогодні ми втратили нашого батька, який поїхав воювати за Україну, - каже крізь сльози вона.
Дитина задала матері лише єдине запитання: «Чому батько туди поїхав? – Що я мала казати? Сказала дитині: «Поїхав захищати тебе та нас усіх. ».
Крім Олександра та Миколи з батальйону «Айдар» під час запеклого бою поблизу Луганська за кілька хвилин загинули ще 10 бійців…
