Автор: Микола Тимченко.
Знову поїздка у звільнене місто. Сьогодні це – Бородянка. Знову довга дорога, знову багато автобусів преси. Траса на Житомир із Києва поки перекрита, їдемо в об’їзд. Частина дороги вже знайома, знаю, де є підбита ворожа техніка. Після повороту на Бучу вже незнайома місцевість. Іноземні колеги в автобусі ведуть зйомку крізь вікна. Бачимо багато зруйнованого житла, часто трапляються розчавлені машини, спалені дерева. На жаль, така картина майже скрізь.
Бородянка зустрічає стелою з лелекою та прапором. Поруч розбита російська техніка з намальованими символами окупантів V. Навкруги розбиті магазини. Неподалік п’ятиповерховий цегляний будинок. Одна з секцій будинку повністю зруйнована. Під стінам величезна груда цегли, рятувальники розбирають завал. На жаль, для пошуку загиблих. Заходжу з власниками квартир до їхніх помешкань. У декого під час окупації мешкали російські військові. В інших вони просто грабували домівки. Виносили все: телевізори, комп’ютери, іншу техніку. Випивали знайдений алкоголь. Але серед жаху є і місце для гумору. В одній із квартир, яка значно постраждала від вибухів, власник дуже серйозно запитав мене: «А вы ноги вытерли, перед тем, как зайти в квартиру?» Гумор від власника, який прожив у Одесі значну частину життя. В іншій квартирі власниця каже: «На балконі знімайте спокійно, там не заміновано» – «Ага, раптом що, ви почуєте», – відповідаю я. Власниця сміється: «І побачу». Чорний гумор у таких складних умовах є чимось, що дозволяє легше перенести біль та страждання від втрат.
З вікон будинку спостерігаю за роботою рятувальників, які розбирають завали. Поруч дитячий садок. Він відносно цілий, лише вибиті вікна та від ударної хвилі пошкоджене майно. В залі садочка колега Ян Доброносов грає на піаніно Гімн України. Його добре чутно надворі крізь вибиті вікна.
Удома, поки пишу текст, вивчаю карту, щоб правильно написати назву вулиць, переглядаю фото панорам вулиць. Хороші дороги, красиві будинки. І одразу дивлюся на те, що сталося після російського вторгнення. Будинки можна відбудувати, але важко відбудувати зруйноване життя людей. Один із власників квартир втратив усі друковані фотографії за все життя. І він, звісно, не один такий. Дуже багато людей втратили крім фізичного майна, ще й неймовірну кількість речей, з якими пов’язана пам’ять про їхнє життя. І великою втратою є фото-, та й письмові архіви багатьох людей.
Це не кажучи про людські втрати. Про жахи, які пережили люди за часи окупації. Як окупанти
під страхом розстрілів забороняли розбирати будь-які завали, з-під яких по п’ять-шість днів було чутно, як стогнуть заблоковані люди.
Йду містом. З усіх боків багато зруйнованих квартир у будинках, зруйнований весь малий бізнес. Багато спаленої техніки окупантів. Літери V намальовані на багатьох стінах та машинах, багато написів «Стой. Стреляют». В центрі, навпроти простреленого пам’ятника Шевченку, зруйнована багатоповерхівка. Зустрічаю Дмитра, власника квартири в будинку за адресою Центральна, 353. Від квартири та всього майна нічого не залишилося, лише вигорілі стіни. Але Дмитру пощастило. Він залишився живим. Сусідній під’їзд було повністю зруйновано внаслідок авіанальоту. Літак скинув на будинок дві бомби. Третій захід на бомбардування, на щастя, був легший, він лише пошкодив стіну будинку, де знаходиться квартира Дмитра. Мабуть, літак мав лише дві великі бомби, припускає власник квартири. Дмитро вижив: спочатку сховався між двома стінами своєї квартири, наступний удар він пережив поверхом нижче, поруч із ліфтом.
У місті багато покинутих домашніх тварин. Після звільнення міста люди почали повертатися у зруйновані квартири, щоб зібрати цінні речі, які, можливо, вціліли. А тваринам серед руїн важко знаходити їжу. Є волонтери, які привозять корм та годують цих тварин, але їх мало, та й перелякані чотирилапі часто ховаються.
Важко описувати всі руйнації міста. Їх видно на фото, додавати описи, мабуть, не надто доцільно. Моя дорога назад до Києва пролягає іншим шляхом. Я запізнився на свій автобус, тож їхав у багажнику фургона, куди нас узяли з колегою з білоруського телебачення. Наш шлях пролягав через Макарів, повз величезну кількість зруйнованих будинків у селах, які проїжджали. Колега з Білорусі вже рік живе в Києві, працює під псевдонімом на каналі «Белсат». Повертатися в рідну країну йому не можна, там його чекає кримінальна справа за його звичайну роботу журналіста. Вже більше року він не бачить своїх батьків. Каже, що Білорусі як країни вже не існує. Це лише додаток до росії. Ще каже, що в Києві зовсім інше життя, порівняно з Мінськом. У Києві можна дихати. Можна розмовляти і не боятися бути заарештованим.
