» » Без права мати батьківщину. Спецпереселенці 1944 року

Без права мати батьківщину. Спецпереселенці 1944 року

18 травня у світі вшановують 76-ту річницю депортації кримськотатарського народу, яка забрала життя майже половини корінного народу Криму.

Україна вшановує пам’ять жертв депортації кримських татар та відзначає День боротьби за права кримськотатарського народу.

Депортація кримських татар розпочалася 18 травня 1944 року і тривала до початку червня. Постановою Державного комітету оборони № 5859-сс «Про кримських татар» від 11 травня 1944 року, кримських татар обвинуватили у масовій зраді та колабораціонізмі за часів окупації Криму гітлерівськими військами.

Було депортовано в різні регіони, близько 200 тисяч кримських татар, із яких понад 46 % померли протягом першого року поневолення.


Для багатьох кримських татар повернення після депортації до історичної домівки залишилося нездійсненою мрією



18 травня 1944 року за одну ніч з Криму була депортована ціла нація.
Серед них 11-річний хлопчик – Дилявер Еннанов (на фото).
Батько бучанця - Володимира Диляверовича.


Після захоплення фашистськими окупантами Криму мою бабусю Шефіку, тоді молоду дівчину, з багатьма її ровесниками відправили до Німеччини. Потрапила прислугою в сім’ю, готувала їжу, прала, виконувала іншу нелегку роботу. Як вона мріяла про перемогу, про повернення на батьківщину! Хоч її неодноразово застерігали, що не варто повертатися в Союз, оскільки можна потрапити за грати на довгий термін. Юна наївна Шефіка не вірила цим розмовам, адже любила свою землю, була вихована у дусі відданості справі Леніна-Сталіна. Тим паче, що у Криму на неї чекали найближчі родичі. Вона не знала, що всіх татар уже депортували, серед них і її рідню.

Про це дізналася по прибутті до Сімферополя. Її шокувало побачене й почуте. Особливо її вразило те, що на їхньому обійсті хазяйнували добровільні переселенці з Росії, які приїхали на все готове. Здебільшого новоприбулих російських громадян нічого не тримало на батьківщині, тому вони залюбки погодилися на переїзд. Хтось вживав алкоголь, хтось вів паразитичний спосіб життя. А яка різниця, де байдикувати, — в Росії чи в Криму? Були серед прибулих і ті, хто прожив на півострові тривалий час та навіть не здогадувався, що Крим — це півострів і його береги омиває Чорне море.

Шефіка вирішила їхати до родичів. Кілька днів добиралася до Ташкента. Проте на залізничному вокзалі її одразу зупинив військовий патруль. Дівчина не розуміла, чому біля неї так метушаться. Звідки їй було знати, що спецпереселенці мають право перебувати лише в межах певної території, а ті, хто порушить цей закон, отримає 10 років без права листування. А тут жінка проїхала півкраїни і навіть гадки не мала про обмеження пересування! Не було ні суду, ні слідства.

А 10 років ув’язнення Шефіка отримала. Вже у сталінських таборах вона дізналася про долю рідних. Їх етапували до Середньої Азії без права повернення на батьківщину. І 9,5 року жила надією про зустріч із ними — після смерті вождя всіх часів і народів її на півроку раніше звільнили з табору…

Змінювалися радянські генеральні секретарі, але заборону жити на батьківщині з татар не знімали. Моїй бабусі лише раз вдалося побувати у Криму, підійти до свого будинку, в якому жили російські приходьки. Тільки одна жінка вже похилого віку, побачивши Шефіку й уважно подивившись їй в очі, все зрозуміла, навіть запропонувала зайти в гості. Але бабуся так і не змогла переступити знайомого з дитинства порога. Саме тоді усвідомила, що для неї й багатьох її ровесників повернення на батьківщину ніколи не буде…

Моя бабуся Шефіка Алієва останні роки життя мешкала разом з моєю родиною в Ірпені під Києвом. На жаль, вона передчасно пішла з життя. Надто нелегкі випробування випали не її долю…
2 0

Володимир Диляверович 
фотофакт Буча
Коментарів: 0
Додати коментар
Інформація
"Гостi" не можуть коментувати дану новину.