Традиційно по завершенню літа, учні Бучанського НВК "СЗОШ I-III ст. - ЗОШ I-III ст." № 4 стг «TUR-м@нія» йдуть у спортивний похід.
Цього разу похід відбувався Мармароським та Чорногірським хребтами. Особливість походу полягала в тому, що з 13 днів, було 9 днів автономії. А саме: ми «не мали» ні магазину, ні розетки, ні теплої води, ні плойки, ні FI-WI та ортопидичного матраца.
Мармароси незвичайні! Там гірські хребти обривисті, вершини скелясті, а велика частина маршруту проходить по межі України і Румунії. Мармароси не дарма називають Гуцульськими Альпами, вони разюче відрізняються від звичних карпатських вершин і не перестають дивувати своїми мальовничими краєвидами, а прикордонний статус довгий час робив цю частину Карпат закритою для відвідування. У поході по Мармаросах всі ночівлі прив'язані до лісу, а це значить, що кожен вечір було багаття і затяжні вечірні посиденьки. А ще маршрут Гуцульські Альпи радував дерев'яними будиночками, в яких можна зупинятися в разі негоди (якщо встигнете їх зайняти).
Таємнича сусідня Румунія і в основному грунтові дороги під ногами.
В цю пору року Гуцульські Альпи порадували нас смачним карпатським сиром від місцевих пастухів і ягідними полонинами.
Наступна частина походу проходила по Чорногірському хребту - найвищому гірському хребту України. Обсерваторія Білий Слон, озера Бребенескул і Несамовите, вершини Говерла і Петрос (печера перед вершиною), і безкраї простори, які дарували нам відчуття свободи!
На Чорногірському хребті часто бувають дощі, але нам пощастило з погодою, ми повною мірою насолодилися тишею, зрозуміли, як «п'янить» гірське повітря і яким солодким може бути сон. Наприкінці походу нам важко було повірити, що так багато всього залишилося позаду.
Чітка організація і відповідальність кожного учасника була запорукою справжньої команди.
Олексій Карабут
Коментар від учасниці походу Каріенни Лук’янчук:
- Подорож наша почалась 1.08.18 з м. Івано-Франківськ, і, як ви зрозуміли, не без пригод. Саме 31.07-01.08 потяг (дізель), який мав нас довезти до точки нашого старту, в ці дні був закритий на ремонт. Та туристів зупинити на пів шляху неможливо, навіть якщо немає транспорту. Ми сміло знайшли товариського «мужчинку», який погодився нас підкинути до с. Ділове - ну ось і бери рюкзак на плечі та чимчикуй. "Найважчий день"-день номер 1: йшли аж цілих 40 хвилин. Потомилася вся дітвора. Це був як день розігрів перед справжнім походом, такий собі "фальш-старт".
Ось 2.08 - всі розуміли, що йти не 40 хв, і не годину, що шлях нелегкий перед нами. За годину переходу, озираючись навколо ти розумієш на скільки красиво там. Ці гірські річки - це неперевершена краса, шум, вітерець - все як з картинки. Пошук водоспаду, який бачили лиш семеро бучанців, і я розумію чому, тому що дійти до нього це за межами реального. Цими словами можна описати весь наш похід, як мені здається. Красу водоспаду не описати словами, краще один раз побачити, ніж 10 разів прочитати про нього. Кожного дня ми боролися з собою, долаючи труднощі. Коли ми дійшли до полонини Лисича, емоції переповняли нас - оглядаючи краєвид ти розумієш на скільки красива твоя країна, голубе небо, зелено навкруги, а скільки яфинів траплялося нам на шляху-річний запас вітаміну С у організмі кожного з нас, бо просто пройти і не скуштувавши їх - неможливо. Щоб ви розуміли кожного разу на питання "Чи довго?", була відповідь "Тут за поворотом" або "Коли вже закінчиться ці підйоми?" - "Та ще пів серпантину, і все"!
Зупинка - привал Богдан, "ось, ось вона"- з такими думками прийшов кожен з нас. Боліли плечі, ноги, втома збивала тебе з ніг - це був найскладніший день. Постійний підйом вгору і відчуття, що з такими темпами ти скоро будеш в небі, до нього залишалося небагато.
Дньовка-відпочинок - це те, що нам потрібно було тоді.
Якщо ви думаєте, що похід це лиш постійний підйом на вершину без зупинки, то ви помиляєтесь. Це - круті вечори, ігри в мафію, імперію, живе спілкування без гаджетів, і все це - з пейзажам, від яких захоплює дух.
Піп-Іван - це жесть, та вершина, яка здавалася недосяжою, йдеш і йдеш, та таке відчуття, шо на місці. У думках снікерс, який ти їв зранку, і який початий у тебе в рюкзаку, але ти тримаєшся від цієї спокуси (сила волі – це вам не просто так).
Вершина Піп-Іван - це поєднання неба, яке перетікає в "море"- туман та в гори.
Туман заворожував - відчуття, ніби ти в хмаринках сидиш. Перше, що я сказала батькам, як зателефонувала: " мамо, тату я в небі, хмарки охопили вершину"- побачити і закохатися у все це.
Наступними були оз. Бребенескул та оз. Несамовите - холодні до мурашок по шкірі.
Перехід до Говерли, всі такі щасливі йшли з неї з медальками, вони подолали ту вершину, а ми лиш мали піднятися на неї. Якщо чесно, то Говерла одна з найслухняніших вершин, тому що піднятися було не так вже й важко. І ми зробили це. Коли ти сидиш на верші, то забуваєш про всі труднощі, які були при підйомі. Ти насолоджуєшся тим, що ти зміг це зробити, і ти бачиш перед собою всі ті хребти, які пройшов, і не віриш своїм очам.
Петрос - це вже як заключення, те місце, де озирнувшись по сторонах, ти оцінюєш всю міць свого шляху... Ти бачиш всі ті точки, де був - Піп-Іван Мармароський, Піп-Іван Чоргорський, хребет по якому йшов, Говерла, і ось - під ногами Петрос (останній наш двохтисячник).
Кожен, хто має думку прогулятися по горах і сумнівається, все, що я вам скажу: "ЙДІТЬ, ВИ НЕ ПОШКОДУЄТЕ". Це закаляє ваш дух, вчить пристосовуватися до певних умов, вчить цінувати той комфорт, який є дома постійно.
Гори-це як перше кохання, яке ти будеш пам'ятати завжди.
Хтось, долаючи вершини, робив це на перекір собі, боровся із своїм "Я". Хтось долав, аби батьки купили телефон. Комусь це потрібно було, щоб зрозуміти себе, щоб прислухатися до себе. Хтось втікав від сірих буднів, але жоден з нас ні на хвилину не жалкував про те, що пішов.
«TUR-м@нія» Бучанського НВК "СЗОШ I-III ст. - ЗОШ I-III ст." № 4
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
![]()
Цього разу похід відбувався Мармароським та Чорногірським хребтами. Особливість походу полягала в тому, що з 13 днів, було 9 днів автономії. А саме: ми «не мали» ні магазину, ні розетки, ні теплої води, ні плойки, ні FI-WI та ортопидичного матраца.
Мармароси незвичайні! Там гірські хребти обривисті, вершини скелясті, а велика частина маршруту проходить по межі України і Румунії. Мармароси не дарма називають Гуцульськими Альпами, вони разюче відрізняються від звичних карпатських вершин і не перестають дивувати своїми мальовничими краєвидами, а прикордонний статус довгий час робив цю частину Карпат закритою для відвідування. У поході по Мармаросах всі ночівлі прив'язані до лісу, а це значить, що кожен вечір було багаття і затяжні вечірні посиденьки. А ще маршрут Гуцульські Альпи радував дерев'яними будиночками, в яких можна зупинятися в разі негоди (якщо встигнете їх зайняти).
Таємнича сусідня Румунія і в основному грунтові дороги під ногами.
В цю пору року Гуцульські Альпи порадували нас смачним карпатським сиром від місцевих пастухів і ягідними полонинами.
Наступна частина походу проходила по Чорногірському хребту - найвищому гірському хребту України. Обсерваторія Білий Слон, озера Бребенескул і Несамовите, вершини Говерла і Петрос (печера перед вершиною), і безкраї простори, які дарували нам відчуття свободи!
На Чорногірському хребті часто бувають дощі, але нам пощастило з погодою, ми повною мірою насолодилися тишею, зрозуміли, як «п'янить» гірське повітря і яким солодким може бути сон. Наприкінці походу нам важко було повірити, що так багато всього залишилося позаду.
Чітка організація і відповідальність кожного учасника була запорукою справжньої команди.
Олексій Карабут
Коментар від учасниці походу Каріенни Лук’янчук:
- Подорож наша почалась 1.08.18 з м. Івано-Франківськ, і, як ви зрозуміли, не без пригод. Саме 31.07-01.08 потяг (дізель), який мав нас довезти до точки нашого старту, в ці дні був закритий на ремонт. Та туристів зупинити на пів шляху неможливо, навіть якщо немає транспорту. Ми сміло знайшли товариського «мужчинку», який погодився нас підкинути до с. Ділове - ну ось і бери рюкзак на плечі та чимчикуй. "Найважчий день"-день номер 1: йшли аж цілих 40 хвилин. Потомилася вся дітвора. Це був як день розігрів перед справжнім походом, такий собі "фальш-старт".
Ось 2.08 - всі розуміли, що йти не 40 хв, і не годину, що шлях нелегкий перед нами. За годину переходу, озираючись навколо ти розумієш на скільки красиво там. Ці гірські річки - це неперевершена краса, шум, вітерець - все як з картинки. Пошук водоспаду, який бачили лиш семеро бучанців, і я розумію чому, тому що дійти до нього це за межами реального. Цими словами можна описати весь наш похід, як мені здається. Красу водоспаду не описати словами, краще один раз побачити, ніж 10 разів прочитати про нього. Кожного дня ми боролися з собою, долаючи труднощі. Коли ми дійшли до полонини Лисича, емоції переповняли нас - оглядаючи краєвид ти розумієш на скільки красива твоя країна, голубе небо, зелено навкруги, а скільки яфинів траплялося нам на шляху-річний запас вітаміну С у організмі кожного з нас, бо просто пройти і не скуштувавши їх - неможливо. Щоб ви розуміли кожного разу на питання "Чи довго?", була відповідь "Тут за поворотом" або "Коли вже закінчиться ці підйоми?" - "Та ще пів серпантину, і все"!
Зупинка - привал Богдан, "ось, ось вона"- з такими думками прийшов кожен з нас. Боліли плечі, ноги, втома збивала тебе з ніг - це був найскладніший день. Постійний підйом вгору і відчуття, що з такими темпами ти скоро будеш в небі, до нього залишалося небагато.
Дньовка-відпочинок - це те, що нам потрібно було тоді.
Якщо ви думаєте, що похід це лиш постійний підйом на вершину без зупинки, то ви помиляєтесь. Це - круті вечори, ігри в мафію, імперію, живе спілкування без гаджетів, і все це - з пейзажам, від яких захоплює дух.
Піп-Іван - це жесть, та вершина, яка здавалася недосяжою, йдеш і йдеш, та таке відчуття, шо на місці. У думках снікерс, який ти їв зранку, і який початий у тебе в рюкзаку, але ти тримаєшся від цієї спокуси (сила волі – це вам не просто так).
Вершина Піп-Іван - це поєднання неба, яке перетікає в "море"- туман та в гори.
Туман заворожував - відчуття, ніби ти в хмаринках сидиш. Перше, що я сказала батькам, як зателефонувала: " мамо, тату я в небі, хмарки охопили вершину"- побачити і закохатися у все це.
Наступними були оз. Бребенескул та оз. Несамовите - холодні до мурашок по шкірі.
Перехід до Говерли, всі такі щасливі йшли з неї з медальками, вони подолали ту вершину, а ми лиш мали піднятися на неї. Якщо чесно, то Говерла одна з найслухняніших вершин, тому що піднятися було не так вже й важко. І ми зробили це. Коли ти сидиш на верші, то забуваєш про всі труднощі, які були при підйомі. Ти насолоджуєшся тим, що ти зміг це зробити, і ти бачиш перед собою всі ті хребти, які пройшов, і не віриш своїм очам.
Петрос - це вже як заключення, те місце, де озирнувшись по сторонах, ти оцінюєш всю міць свого шляху... Ти бачиш всі ті точки, де був - Піп-Іван Мармароський, Піп-Іван Чоргорський, хребет по якому йшов, Говерла, і ось - під ногами Петрос (останній наш двохтисячник).
Кожен, хто має думку прогулятися по горах і сумнівається, все, що я вам скажу: "ЙДІТЬ, ВИ НЕ ПОШКОДУЄТЕ". Це закаляє ваш дух, вчить пристосовуватися до певних умов, вчить цінувати той комфорт, який є дома постійно.
Гори-це як перше кохання, яке ти будеш пам'ятати завжди.
Хтось, долаючи вершини, робив це на перекір собі, боровся із своїм "Я". Хтось долав, аби батьки купили телефон. Комусь це потрібно було, щоб зрозуміти себе, щоб прислухатися до себе. Хтось втікав від сірих буднів, але жоден з нас ні на хвилину не жалкував про те, що пішов.
«TUR-м@нія» Бучанського НВК "СЗОШ I-III ст. - ЗОШ I-III ст." № 4
