Нещодавно на українському телебаченні демонстрували авантюристську кінокомедію «Постріл у труні», в якій головні ролі виконували популярні актори Євген Моргунов, Георгій Віцин та Спартак Мішулін. За задумом режисера, ці актори грали співробітників колонії і злочинців, які відбули термін покарання. А починається фільм сюжетом прощання, коли, змахуючи скупу сльозу, офіцери вчорашнім підопічним кажуть: «Вони обов’язково повернуться, коли зіткнуться з дійсністю».Здавалося б, можна лише посміятися над дотепною фразою і сприйняти це як злий жарт. Якби ж автори стрічки знали, наскільки пророчими стануть ці слова не лише стосовно їхніх героїв, а й тих засуджених, хто побував у місцях позбавлення волі.
Залізнична станція Буча. Пізній зимовий вечір. Щойно від платформи відійшла остання електричка. Поодинокі пасажири поспішали по домівках. Лише один молодик нікуди не квапився. Коли я порівнявся з ним, він ошелешив мене запитанням: «Де тут зона?» Перша думка, яка виникла: невдалий жарт. Але уважно придивившись до незнайомця, зрозумів, що йому не до жартів.
Ішли ми в одному напрямку вулицею Вокзальною. Я — на масив, він — значно далі. У душу попутникові з питаннями не ліз. Деякий час ішли мовчки. Згодом він почав розповідати про наболіле. Спочатку перебував у Ковелі, його умовно-достроково звільнили. Другий термін відсидів від дзвінка до дзвінка у Бучанській виправній колонії. Тиждень тому звільнився із зони.
Повернувся додому в Київ. Між ним, дружиною й тещею почалися сварки. Його звинувачували у всіх смерт?них гріхах. Щоб менше сваритися, намагався влаштуватися на роботу. Та де там колишньому в’язневі знайти роботу, коли навіть законослухняні люди не можуть працевлаштуватися… Ось і вирішив добровільно піти назад, у зону. Звичайно, там не курорт, але проблем значно менше, ніж на волі… Потім ми розпрощалися. Що я міг на підтримку сказати незнайомцеві? Нічого. Напевно, він знав: щоб потрапити на зону, потрібно скоїти злочин, а потім дочекатися вироку суду.
Ця зустріч трапилася в буремні 1990-ті. І цей випадок вважав винятком, доки з редакційним завданням не побував торік в Ірпінському виправному центрі, де познайомився з одним ув’язненим, загальний стаж якого в місцях позбавлення волі налічував майже півстоліття.
Можна лише уявити, скільки випробувань випало на його долю. Сама Колима чого варта була, де за добу на лісоповалі помирало до 200 каторжан. У присутності офіцерів установи за чаєм ми трохи поспілкувалися. Співрозмовник розказав, що, на його переконання, громадяни діляться на дві групи: люди та нелюди. Останніх він чимало побачив на своєму віку. Важко було сидіти за часів Союзу. В незалежній Україні набагато легше. Зона — це його життя, тут він спокійно почувається. А тимчасова воля — це для нього своєрідна відпустка, з якої він, скоївши нетяжкий злочин, обов’язково повертається у рідну стихію.
«Хто я на волі? — бідкався мій співрозмовник. — Ніхто і ніщо, і звати мене ніяк. Ти повинен бути таким, як усі, — законослухняним. Під час останньої такої відпустки голова обертом ішла, як ви, чесні люди, виживаєте з нинішніми цінами та жалюгідними пенсіями і зарплатами. За таких обставин ні ми, ні наші діти, ні онуки не доживуть до світлого майбутнього. На волі багато «бєспрєдєлу». Якщо раніше були якісь «понятія», то тепер у криміналітеті здебільшого «відморозки». Для них нічого святого немає. На зоні легше вижити, ніж на волі. А що вже казати про нашого брата? Кому ми там потрібні? Якщо навіть хотіли б розпочати життя з чистого аркуша. І таких, як я, чимало… Особливо тих, у кого втрачені соціальні зв’язки, і їх ніхто ніде не чекає».
Куди йти тому, кому нікуди йти? На волі постійно потрібно думати, як вижити і на що жити. У таборах із цим легше. Навіть якщо зек не працює і в нього на особовому рахунку немає коштів, у будь-якому разі він буде одягнений і нагодований, звичайно, не делікатесами, але з голоду не помре. Та й спецустанови часто перевіряють комісії з прокуратури, як тут дотримуються законності та правопорядку.
«А на волі ви відчуваєте, що закон вас захищає? Днями товаришеві мати лист написала: «Не тобі, синку, скаржитися на долю, а нам, пенсіонерам, які на волі перебувають у значно гірших життєвих обставинах, ніж ти на зоні», — розповідав він мені. На жаль, в його словах значна частка правди.
