Здається, Бучі та Ірпеню вельми пощастило. Адже в Бучі оселився Костянтин Могилевський, а в Ірпені він викладає у спеціалізованій загальноосвітній школі художнього профілю №1.
Костянтин Могилевський – визнаний в Україні й Європі художник світового рівня, хоча, по честі, важко сказати, чи є в сучасній Європі митці такого вишколу і філософського наповнення.
![Бучанець Костянтин Могилевський - визнаний в Україні й Європі художник світового рівня]()
Він – луганчанин, який у силу життєвих обставин переселився на Київщину в 2012 році, отже, перебрався з родиною до трагічних подій на Донбасі, де цілковито ствердився як автор монументальних композицій.
Його вітражі, мозаїки, розписи прикрашають інтер’єри та екстер’єри громадських будівель (Національний банк, стадіон, бібліотека ім. Горького, Палац шлюбу та ін.), а графічні та живописні роботи (пейзажі, портрети, жанрові картини) тріумфально стверджуються на вітчизняних та міжнародних виставках. Картини митця зберігаються в колекціях в Україні, Польщі, Австрії, Хорватії, Росії, Угорщині, Польщі, Австрії, Німеччині, Швейцарії та США.
Творчою вотчиною Костянтина Могилевського стала Західна Україна та Хорватія (місце проживання старшого сина художника – Богдана), саме там Могилевський відточує свою майстерність на пленерах, саме там його вітражі додають осяйності соборам і церквам.
Днями митець презентував персональну виставку в історико-краєзнавчому музеї Ірпеня.
Могилевський склався як художник у непрості для мистецтва часи. Але він має три «козирі». По-перше, він пережив випробування новаторством і формальними пошуками і залишився вірним класичному методу. По-друге, він філігранний рисувальник. По-третє, він добре мислить, вчиться і шукає (ця риса в багатьох митців на певному етапі пригасає).
Заслуженого художника України Костянтина Могилевського вважають королем натюрморту, передусім історичного.
![]()
![]()
«Багато хто ставиться до натюрморту, як до другорядного жанру, – пояснює митець. – Мовляв, після п’янки залишилися пляшки, ковбаса, яблука, чарки, художник вранці встав і намалював це. Я ставлюся до натюрморту, як Висоцький до своїх сюжетів (згадайте монологи альпініста, божевільного, спортсмена, літака-Яка, вовка…), розповідаю про певну важливу подію. На моїх натюрмортах фігурують сталінські грамоти (причому, погризені мишами, з масними плямами), ордени, купюри сорокових років, старовинні фоліанти, кортик, географічна мапа, фотографії… Я розповідаю про те, в чому ми жили.
У мене є натюрморт, де зображені мушлі та гроші соловецьких таборів, куди людей в тридцяті роки засилали абсолютно ні за що, знущалися над ними, вбивали. І якщо хтось виконував норму, йому давали гроші з написом «Соловецькі табори особливого призначення НКВС», за які ув’язнений міг в тюремному магазинчику купити додатково хліб або булочку. Так стимулювали рабську працю. Для мене мушлі – це символ краси, екзотики, романтики, подорожей, а грошові папірці табору особливого призначення – це символ жахливої наруги над людиною, я зіштовхую два протилежних поняття й явища.
У мене є натюрморти, присвячені Рембрандту, Несторові Махну, Гоголю – я спеціально до двохсотріччя письменника три місяці збирав матеріали, прижиттєві видання, реліквії, портрети його бабусі та мами…
![]()
У творах я намагаюся донести людям правду часу в образах, в цьому моє завдання. Мені дуже подобається вислів Паскаля: «Який це дивний живопис – натюрморт, він змушує нас милуватися копією тих речей, оригіналами яких не милуєшся».
На відкритті виставки з добрими словами професійно виступили: директор історико-краєзнавчого музею Анатолій Зборовський, науковий співпрацівник музею Олена Плаксіна (вона, до речі, скомпонувала цікаву експозицію з музейних предметів, які можна побачити на натюрмортах Могилевського), начальник Ірпінського відділу культури Євгенія Антонюк, директор спеціалізованої загальноосвітньої школи художнього профілю №1 Олена Іляшенко, директор Ірпінської центральної бібліотеки Олена Циганенко, радіожурналіст Сергій Рожновський.
Користуючись нагодою, художник через нашу газету звертається з пропозицією до місцевої влади організовувати пленери в Приірпінні.
«Людина вишукє всілякі способи навчатися. Я почав їздити на пленери з 1985 року. Це те, що відкрили імпресіоністи, – живопис просто неба. Пленери організовуються там, де рівень культури та затребуваність художників вищі, ніж у середньому по країні. Наприклад, у Закарпатті пленери проводять з 1904 року, не дивно, що в Мукачеві земляки моляться на свого великого художника Міхая Мункачі, у центрі міста стоїть йому пам’ятник. Там щорічно проводять по кілька пленерів, їх підтримує не тільки мерія, а й депутатський корпус, місцеві бізнесмени. Пленери організовують люди, які цікавляться мистецтвом, збирають колекції, створюють власні галереї. Це колись робили Ханенки, Терещенки, Тарновські. Такі люди чудово розуміють, що мати твори різних художників престижно й почесно. І з точки зору бізнесу, це, виявляється, хороше вкладення коштів.
У чому суть пленеру? Організатор запрошує відомих художників із усієї України, забезпечує проживання та харчування, екскурсії, надає транспорт, а художники зображають найкрасивіші місця.
Я об’їздив із пленерами всю Україну, нині живу в Бучі, в Ірпені викладаю у школі, де маю майстерню. Я побачив, які божественні місця тут, білка зазирає у вікно майстерні, мене це дуже тішить, бо в Донбасі давно вже немає цих звірків. І я подумав: «Господи, що заважає міській владі створити в перспективі галерею з виставковим залом? Що заважає організовувати пленери для художників? Притому зазначу, що скульптурні пленери організовуються і в Ірпені, і в Бучі, я це бачив. Чудово. В Ірпінь можна запрошувати заслужених і народних художників із різних регіонів України – Києва, Закарпаття та Прикарпаття, зі Львівщини, Буковини, Харкова, Дніпропетровська, забезпечити належні умови на 12–14 днів і натомість отримувати від кожного по два твори, які можуть прикрасити мерію, стати власністю галереї, музею, можуть бути, врешті-решт, продані в інтересах міста на аукціонах.
Я готовий бути організатором, я – досвідчена людина, знаю всі тонкощі цієї справи, тому готовий займатися цим на благо своєї нової батьківщини – Ірпеня, Бучі, Приірпіння, котрим є чим пишатися».
Костянтин Могилевський – визнаний в Україні й Європі художник світового рівня, хоча, по честі, важко сказати, чи є в сучасній Європі митці такого вишколу і філософського наповнення.
Він – луганчанин, який у силу життєвих обставин переселився на Київщину в 2012 році, отже, перебрався з родиною до трагічних подій на Донбасі, де цілковито ствердився як автор монументальних композицій.Його вітражі, мозаїки, розписи прикрашають інтер’єри та екстер’єри громадських будівель (Національний банк, стадіон, бібліотека ім. Горького, Палац шлюбу та ін.), а графічні та живописні роботи (пейзажі, портрети, жанрові картини) тріумфально стверджуються на вітчизняних та міжнародних виставках. Картини митця зберігаються в колекціях в Україні, Польщі, Австрії, Хорватії, Росії, Угорщині, Польщі, Австрії, Німеччині, Швейцарії та США.
Творчою вотчиною Костянтина Могилевського стала Західна Україна та Хорватія (місце проживання старшого сина художника – Богдана), саме там Могилевський відточує свою майстерність на пленерах, саме там його вітражі додають осяйності соборам і церквам.
Днями митець презентував персональну виставку в історико-краєзнавчому музеї Ірпеня.
Могилевський склався як художник у непрості для мистецтва часи. Але він має три «козирі». По-перше, він пережив випробування новаторством і формальними пошуками і залишився вірним класичному методу. По-друге, він філігранний рисувальник. По-третє, він добре мислить, вчиться і шукає (ця риса в багатьох митців на певному етапі пригасає).
Заслуженого художника України Костянтина Могилевського вважають королем натюрморту, передусім історичного.
«Багато хто ставиться до натюрморту, як до другорядного жанру, – пояснює митець. – Мовляв, після п’янки залишилися пляшки, ковбаса, яблука, чарки, художник вранці встав і намалював це. Я ставлюся до натюрморту, як Висоцький до своїх сюжетів (згадайте монологи альпініста, божевільного, спортсмена, літака-Яка, вовка…), розповідаю про певну важливу подію. На моїх натюрмортах фігурують сталінські грамоти (причому, погризені мишами, з масними плямами), ордени, купюри сорокових років, старовинні фоліанти, кортик, географічна мапа, фотографії… Я розповідаю про те, в чому ми жили.
У мене є натюрморт, де зображені мушлі та гроші соловецьких таборів, куди людей в тридцяті роки засилали абсолютно ні за що, знущалися над ними, вбивали. І якщо хтось виконував норму, йому давали гроші з написом «Соловецькі табори особливого призначення НКВС», за які ув’язнений міг в тюремному магазинчику купити додатково хліб або булочку. Так стимулювали рабську працю. Для мене мушлі – це символ краси, екзотики, романтики, подорожей, а грошові папірці табору особливого призначення – це символ жахливої наруги над людиною, я зіштовхую два протилежних поняття й явища.
У мене є натюрморти, присвячені Рембрандту, Несторові Махну, Гоголю – я спеціально до двохсотріччя письменника три місяці збирав матеріали, прижиттєві видання, реліквії, портрети його бабусі та мами…
У творах я намагаюся донести людям правду часу в образах, в цьому моє завдання. Мені дуже подобається вислів Паскаля: «Який це дивний живопис – натюрморт, він змушує нас милуватися копією тих речей, оригіналами яких не милуєшся».На відкритті виставки з добрими словами професійно виступили: директор історико-краєзнавчого музею Анатолій Зборовський, науковий співпрацівник музею Олена Плаксіна (вона, до речі, скомпонувала цікаву експозицію з музейних предметів, які можна побачити на натюрмортах Могилевського), начальник Ірпінського відділу культури Євгенія Антонюк, директор спеціалізованої загальноосвітньої школи художнього профілю №1 Олена Іляшенко, директор Ірпінської центральної бібліотеки Олена Циганенко, радіожурналіст Сергій Рожновський.
Користуючись нагодою, художник через нашу газету звертається з пропозицією до місцевої влади організовувати пленери в Приірпінні.
«Людина вишукє всілякі способи навчатися. Я почав їздити на пленери з 1985 року. Це те, що відкрили імпресіоністи, – живопис просто неба. Пленери організовуються там, де рівень культури та затребуваність художників вищі, ніж у середньому по країні. Наприклад, у Закарпатті пленери проводять з 1904 року, не дивно, що в Мукачеві земляки моляться на свого великого художника Міхая Мункачі, у центрі міста стоїть йому пам’ятник. Там щорічно проводять по кілька пленерів, їх підтримує не тільки мерія, а й депутатський корпус, місцеві бізнесмени. Пленери організовують люди, які цікавляться мистецтвом, збирають колекції, створюють власні галереї. Це колись робили Ханенки, Терещенки, Тарновські. Такі люди чудово розуміють, що мати твори різних художників престижно й почесно. І з точки зору бізнесу, це, виявляється, хороше вкладення коштів.
У чому суть пленеру? Організатор запрошує відомих художників із усієї України, забезпечує проживання та харчування, екскурсії, надає транспорт, а художники зображають найкрасивіші місця.
Я об’їздив із пленерами всю Україну, нині живу в Бучі, в Ірпені викладаю у школі, де маю майстерню. Я побачив, які божественні місця тут, білка зазирає у вікно майстерні, мене це дуже тішить, бо в Донбасі давно вже немає цих звірків. І я подумав: «Господи, що заважає міській владі створити в перспективі галерею з виставковим залом? Що заважає організовувати пленери для художників? Притому зазначу, що скульптурні пленери організовуються і в Ірпені, і в Бучі, я це бачив. Чудово. В Ірпінь можна запрошувати заслужених і народних художників із різних регіонів України – Києва, Закарпаття та Прикарпаття, зі Львівщини, Буковини, Харкова, Дніпропетровська, забезпечити належні умови на 12–14 днів і натомість отримувати від кожного по два твори, які можуть прикрасити мерію, стати власністю галереї, музею, можуть бути, врешті-решт, продані в інтересах міста на аукціонах.
Я готовий бути організатором, я – досвідчена людина, знаю всі тонкощі цієї справи, тому готовий займатися цим на благо своєї нової батьківщини – Ірпеня, Бучі, Приірпіння, котрим є чим пишатися».
