Майстер слова так визначає своє найглибше внутрішнє переконання: «Нагород я ніколи не жадав і не домагався, бо зрозумів, що найвищою нагородою є пам’ять, а все інше навіки саме життя стирає».
![]()
Поет видав і сам активно поширює 30 книжок, з них 10 – це гумор і сатира. Переклав окремі твори багатьох російських та білоруських поетів-гумористів. Нещодавно видана ще одна гумористична книжка за назвою «Солом’яна душа». Та це й не дивно, адже Василь Никифорович багато років, з 1959 року, був постійним автором журналу «Перець». Взагалі, в його житті органічно поєднувалася робота на педагогічній ниві з літературною працею. Досить важке поєднання, тому що учительська робота та директорські обов’язки протягом понад двадцяти років забирали практично весь час. Тому доводилося писати вночі. Працюючи на посаді директора середньої школи на Херсонщині, Василь Шаройко 1984 року був прийнятий до Національної спілки письменників України.
![]()
А ось любов до дітей залишилася на все життя – тому одна за одною з’являються книжечки для наймолодших. Саме з цієї причини поет – постійний гість школярів у всіх областях України, він виступив майже в 500 школах. Може, саме через постійне перебування серед молоді у свої 86 років він зберігає щиру усмішку, дивується всьому новому, вітає все справжнє, відкидає все лицемірне. Поет ніколи не пише на замовлення, а тільки тоді, коли його щось дуже вразить або дуже схвилює. Майстер слова Василь Шаройко переконаний: «Подія має пройти через розум і серце, не давати спокою ні вдень, ні вночі. Творчість пов’язана з муками, бо у творі повинна втілитися жива душа». Свої нові вірші набирає на нещодавно придбаному планшеті, чим немало вражає колег по літературному цеху та однолітків.
– Педагогічна робота дала вам глибоке знання дітей та й взагалі людей, так?
– Звичайно! За освітою і покликанням я – однозначно вчитель. Закінчив Нікопольське педучилище у 1950-му році, і одразу почав вчителювати. Потім було навчання на філологічному факультеті Кіровоградського педінституту. І тільки потім закінчив Київський державний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет. Проте на юридичній роботі я працював зовсім мало. Десять років працював в колонії посиленого режиму для дорослих, де відбували покарання ті, хто вперше в житті скоїв тяжкий злочин. Там відбували покарання понад двох тисяч осіб. Там була школа, і я викладав ув’язненим літературу. Раніше діяло положення, що особи молодші тридцяти років, які не мали середньої освіти, обов’язково повинні були відвідувати школу. Переважна більшість ув’язнених не мала закінченої середньої освіти, тому тамтешня школа була великою – по чотири-п’ять паралелей старших класів.
![]()
– Чи існував якийсь зворотній зв’язок, і чи розповідали вони вам свої долі?
– Ділилися абсолютно всім. Але в моїх книжках це не має ніякого відображення. Я мусив оминати цю тему з різних міркувань. Одного разу я зробив спробу написати художній твір – повість про колонію. Та Міністерство внутрішніх справ не дало своєї згоди, обмеживши мої можливості тільки сторінками журналу «Воспитание и правопорядок» та газети «Трудовая жизнь», тодішніх російськомовних видань з грифом «Из учреждения не выносить». Звісна річ, я хотів написати для масового читача, а не для спецконтингенту. Бо метою було написати книжку і через неї, можливо, врятувати когось від злочину. Через цю заборону я й не став нічого писати, а цікавих епізодів було чимало. Ні я, ні видавництва не могли здолати тодішню цензуру.
– Можна зробити про вас висновок, що ви людина, яка не пише «в шухляду»?
– Так, вірно. Насправді, я не лише пишу книги, я ще й дбаю, щоб вони з’явилися на світ і потрапили до рук читачів.
![]()
– У своєму житті ви перенесли тяжке горе…
– 2003 року в автокатастрофі загинули мої рідні – дружина і син. Після цього я спробував трохи жити сам в Херсоні у нашому гарному будинку, але психологічно не зміг – скрізь все нагадувало мені про них. Тому у 2004 році продав цей будинок і відтоді живу у Будинку творчості письменників.
– Чому у вашій творчості переважають теми саме для зовсім маленьких дітей?
– Для того щоб писати для дошкільнят, я навмисно ходив по дитячих садочках, розмовляв з вихователями, розпитував їх про особливості дитячих висловлювань. Кожна людина у ранньому дитинстві завжди казала щось таке цікаве – щось таке, що жоден письменник, яким би талановитим чи мудрим він не був, ніколи такого не придумає. Корній Чуковський наводить кілька прикладів висловлювань дітей у віці від 2 до 5 років. Ось і я, за його прикладом ходив у дитсадки та школи за мудрістю малечі. Відвідав, до речі, всі бучанські школи і садочки. Найбільше моїх книжок взяла середня школа №4 – дітям сподобалась моя остання книжка, і вони взяли понад 180 примірників. Тобто, я беру і віддаю.
– Це важливо, адже ви багато друкуєте власним коштом. Чому ви так зацікавлені виданням книжок?
– Перша причина полягає у тому, що видати за державний кошт, як це робилось колись, дуже складно. Колись, наприклад, журнал «Перець» міг видавати книги своїх постійних авторів тиражем 100 тисяч примірників. А, по-друге, написання книги – це велика праця, тому не можна дати, щоб ця праця загинула. Якщо держава не видає українську книгу, значить, треба братися за справу самому. Адже написана книга пече – мало народити її, треба ще «поставити на ноги». Кожна людина, яка вклала працю у свою справу, не хоче дати їй загинути, а хоче мати результати. Я працюю без спонсорів. З продажу своїх книжок збираю обігові кошти, щоб негайно видавати наступний проект.
– Як вам вдається поєднували гостру сатиру і гумор з ласкавими дитячими темами?
– Це просто різні грані творчості. Є теми для дорослих, є й для дошкільнят. Маю також книгу пісень, до яких композитори написали ноти. Деякі мої пісні виконуються зі сцени. Пишу про козацьке минуле нашої країни. Також багато перекладав, особливо з білоруської мови – як гумористично-сатиричних, так і дитячих творів. Для мене писати для дітей і дорослих органічно і природно.
– Який ваш найсвіжіший віршовий твір?
– Це вірш, присвячений лауреату Шевченківської премії Василю Голобородьку. Неповторні «вільні вірші» самобутнього українського поета з Луганщини перекладені на півтора десятка мов світу. На моє переконання, цей митець за його тонке і філігранне володіння верлібром заслуговує на Нобелівську премію. Тому пропоную цей мій новий вірш увазі читачів Бучанської об’єднаної громади – з найкращими побажаннями.
НА КОНІ
Картину друг намалював мені.
На ній сиджу я верхи на коні.
Попереду страшний широкий рів.
Так малювати слід богатирів.
А я ж лише простий громадянин,
Яких мільйони в нас, а не один.
Та раптом кінь мій звівся на диби,
Почувши бойовий сигнал труби.
Стрибнув над ровом і летить увись,
А я за гриву учепивсь.
Боюсь, щоб не було нових проблем:
Бував уже не раз я під конем.
– Не бійся! – хтось кричить мені з землі. –
Тримайся міцно у сідлі!
І не спиняй коня – нехай летить,
Бо Україну треба захистить!
І я лечу через усі рови,
Які нам риють наймити Москви...
І не лякаюсь будь-яких пригод!
Лечу спасти державу і народ.
І це не сон, а все це наяву...
Лечу і за собою всіх зову.
Бо знаю: щоб перемогти в борні,
Потрібно всім нам бути на коні!
Василь ШАРОЙКО
Поет видав і сам активно поширює 30 книжок, з них 10 – це гумор і сатира. Переклав окремі твори багатьох російських та білоруських поетів-гумористів. Нещодавно видана ще одна гумористична книжка за назвою «Солом’яна душа». Та це й не дивно, адже Василь Никифорович багато років, з 1959 року, був постійним автором журналу «Перець». Взагалі, в його житті органічно поєднувалася робота на педагогічній ниві з літературною працею. Досить важке поєднання, тому що учительська робота та директорські обов’язки протягом понад двадцяти років забирали практично весь час. Тому доводилося писати вночі. Працюючи на посаді директора середньої школи на Херсонщині, Василь Шаройко 1984 року був прийнятий до Національної спілки письменників України. 
А ось любов до дітей залишилася на все життя – тому одна за одною з’являються книжечки для наймолодших. Саме з цієї причини поет – постійний гість школярів у всіх областях України, він виступив майже в 500 школах. Може, саме через постійне перебування серед молоді у свої 86 років він зберігає щиру усмішку, дивується всьому новому, вітає все справжнє, відкидає все лицемірне. Поет ніколи не пише на замовлення, а тільки тоді, коли його щось дуже вразить або дуже схвилює. Майстер слова Василь Шаройко переконаний: «Подія має пройти через розум і серце, не давати спокою ні вдень, ні вночі. Творчість пов’язана з муками, бо у творі повинна втілитися жива душа». Свої нові вірші набирає на нещодавно придбаному планшеті, чим немало вражає колег по літературному цеху та однолітків.– Педагогічна робота дала вам глибоке знання дітей та й взагалі людей, так?
– Звичайно! За освітою і покликанням я – однозначно вчитель. Закінчив Нікопольське педучилище у 1950-му році, і одразу почав вчителювати. Потім було навчання на філологічному факультеті Кіровоградського педінституту. І тільки потім закінчив Київський державний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет. Проте на юридичній роботі я працював зовсім мало. Десять років працював в колонії посиленого режиму для дорослих, де відбували покарання ті, хто вперше в житті скоїв тяжкий злочин. Там відбували покарання понад двох тисяч осіб. Там була школа, і я викладав ув’язненим літературу. Раніше діяло положення, що особи молодші тридцяти років, які не мали середньої освіти, обов’язково повинні були відвідувати школу. Переважна більшість ув’язнених не мала закінченої середньої освіти, тому тамтешня школа була великою – по чотири-п’ять паралелей старших класів.
– Чи існував якийсь зворотній зв’язок, і чи розповідали вони вам свої долі?– Ділилися абсолютно всім. Але в моїх книжках це не має ніякого відображення. Я мусив оминати цю тему з різних міркувань. Одного разу я зробив спробу написати художній твір – повість про колонію. Та Міністерство внутрішніх справ не дало своєї згоди, обмеживши мої можливості тільки сторінками журналу «Воспитание и правопорядок» та газети «Трудовая жизнь», тодішніх російськомовних видань з грифом «Из учреждения не выносить». Звісна річ, я хотів написати для масового читача, а не для спецконтингенту. Бо метою було написати книжку і через неї, можливо, врятувати когось від злочину. Через цю заборону я й не став нічого писати, а цікавих епізодів було чимало. Ні я, ні видавництва не могли здолати тодішню цензуру.
– Можна зробити про вас висновок, що ви людина, яка не пише «в шухляду»?
– Так, вірно. Насправді, я не лише пишу книги, я ще й дбаю, щоб вони з’явилися на світ і потрапили до рук читачів.
У свої 86 років він зберігає щиру усмішку, дивується всьому новому, вітає все справжнє, відкидає все лицемірне. Поет ніколи не пише на замовлення, а тільки тоді, коли його щось дуже вразить або дуже схвилює.
«Найвищою серед усіх нагород
Є пам’ять, яку зберігає народ»
«Найвищою серед усіх нагород
Є пам’ять, яку зберігає народ»
– У своєму житті ви перенесли тяжке горе…– 2003 року в автокатастрофі загинули мої рідні – дружина і син. Після цього я спробував трохи жити сам в Херсоні у нашому гарному будинку, але психологічно не зміг – скрізь все нагадувало мені про них. Тому у 2004 році продав цей будинок і відтоді живу у Будинку творчості письменників.
– Чому у вашій творчості переважають теми саме для зовсім маленьких дітей?
– Для того щоб писати для дошкільнят, я навмисно ходив по дитячих садочках, розмовляв з вихователями, розпитував їх про особливості дитячих висловлювань. Кожна людина у ранньому дитинстві завжди казала щось таке цікаве – щось таке, що жоден письменник, яким би талановитим чи мудрим він не був, ніколи такого не придумає. Корній Чуковський наводить кілька прикладів висловлювань дітей у віці від 2 до 5 років. Ось і я, за його прикладом ходив у дитсадки та школи за мудрістю малечі. Відвідав, до речі, всі бучанські школи і садочки. Найбільше моїх книжок взяла середня школа №4 – дітям сподобалась моя остання книжка, і вони взяли понад 180 примірників. Тобто, я беру і віддаю.
– Це важливо, адже ви багато друкуєте власним коштом. Чому ви так зацікавлені виданням книжок?
– Перша причина полягає у тому, що видати за державний кошт, як це робилось колись, дуже складно. Колись, наприклад, журнал «Перець» міг видавати книги своїх постійних авторів тиражем 100 тисяч примірників. А, по-друге, написання книги – це велика праця, тому не можна дати, щоб ця праця загинула. Якщо держава не видає українську книгу, значить, треба братися за справу самому. Адже написана книга пече – мало народити її, треба ще «поставити на ноги». Кожна людина, яка вклала працю у свою справу, не хоче дати їй загинути, а хоче мати результати. Я працюю без спонсорів. З продажу своїх книжок збираю обігові кошти, щоб негайно видавати наступний проект.
– Як вам вдається поєднували гостру сатиру і гумор з ласкавими дитячими темами?
– Це просто різні грані творчості. Є теми для дорослих, є й для дошкільнят. Маю також книгу пісень, до яких композитори написали ноти. Деякі мої пісні виконуються зі сцени. Пишу про козацьке минуле нашої країни. Також багато перекладав, особливо з білоруської мови – як гумористично-сатиричних, так і дитячих творів. Для мене писати для дітей і дорослих органічно і природно.
– Який ваш найсвіжіший віршовий твір?
– Це вірш, присвячений лауреату Шевченківської премії Василю Голобородьку. Неповторні «вільні вірші» самобутнього українського поета з Луганщини перекладені на півтора десятка мов світу. На моє переконання, цей митець за його тонке і філігранне володіння верлібром заслуговує на Нобелівську премію. Тому пропоную цей мій новий вірш увазі читачів Бучанської об’єднаної громади – з найкращими побажаннями.
ГОЛОБОРОДЬКУ ВАСИЛЕВІ Голобородьку Василеві, Коли йшов у солдати, Вже готували металеві За дисиденство грати. Ввижався ворог у поеті Комуністичній владі. Тому й підстрелили на злеті, Що став їй на заваді. Заборонили видавати Його книжки в Союзі, Але взялись допомагати Йому надійні друзі. І в тім, як на сучасну мірку, Немає дивовижі, Що першу поетичну збірку Він видав у Парижі. - Ганьбить Радянську Батьківщину! - Сичали комуністи. Вони його за цю "провину" Були готові зїсти. Прогнали з університету, Кричали на півсвіту: - Не слід ворожому поету Давати в нас освіту! Він пропагує дисидентів, Які ведуть до згуби, Поширює серед студентів Думки Івана Дзюби! З позицій націоналізму Нам сіє недовіру І в перемогу комунізму Всім підриває віру! | За це всі ті, які вважали Себе за держпророків, Голобородька шельмували Аж вісімнадцять років! Весь їхній гурт на нього злився, Зламати намагався, Але поет їм не скорився, Поет їх не злякався! Не став радвладі він служити, Не здався їй на милість, Боровсь за право вільно жити, Боровсь за справедливість. Служив не владі, а людині. І лиш під час відлиги Почав у себе в Україні Він видавати книги. Одразу став авторитетом І держлауреатом! І я горджуся цим поетом, Неначе рідним братом! Він вчить мене добру й любові І вчить долати скруху. Він рідний брат мій не по крові, А рідний брат по духу. Я так зову його по праву, Бо маю приналежність До тих, що зміцнюють державу Й реальну незалежність. Бо разом з ним все, що можливо, Робив, роблю і нині Для того, щоб жили щасливо Всі люди в Україні. Василь ШАРОЙКО |
НА КОНІ
Картину друг намалював мені.
На ній сиджу я верхи на коні.
Попереду страшний широкий рів.
Так малювати слід богатирів.
А я ж лише простий громадянин,
Яких мільйони в нас, а не один.
Та раптом кінь мій звівся на диби,
Почувши бойовий сигнал труби.
Стрибнув над ровом і летить увись,
А я за гриву учепивсь.
Боюсь, щоб не було нових проблем:
Бував уже не раз я під конем.
– Не бійся! – хтось кричить мені з землі. –
Тримайся міцно у сідлі!
І не спиняй коня – нехай летить,
Бо Україну треба захистить!
І я лечу через усі рови,
Які нам риють наймити Москви...
І не лякаюсь будь-яких пригод!
Лечу спасти державу і народ.
І це не сон, а все це наяву...
Лечу і за собою всіх зову.
Бо знаю: щоб перемогти в борні,
Потрібно всім нам бути на коні!
Василь ШАРОЙКО
