Про піднесення людського духу, про єдиноборство його зі злом – справжня історія людини, яка зіткнулася з невблаганною жорстокістю державної машини, але при цьому знайшла в собі сили не здатися, зберегти Любов. Ось чому, спілкуючись з Ларисою Іванівною Биковою, відчуваєш, крім болю і гніву, також прилив сили і світла.
![]()
Після привітань і знайомства з Ларисою Іванівною, 1919 року народження, учасником війни, реабілітованою, виникає перше бажання – подивитися на фото тієї страшної доби, коли людей в СРСР хапали за нізащо, засуджували і засилали на поневіряння в сталінські табори ГУЛАГу. Багато хто читав про цей жахливий період історії в книжках, зокрема, Олександра Солженіцина, Варлама Шаламова, Євгенії Гінзбург тощо.
Вірна помічниця Світлана Іванівна слідкує за тим, щоб у Лариси Іванівни все було в повному порядку. Вона допомагає нам розібратися з архівними фото. Та це й неважко зробити, тому що обидві пані з дня на день очікують приїзду знімальної групи з каналу ICTV, тож «магаданські» фото вже лежать напоготові у книжковій шафі.
– Які саме фото вас цікавлять? Може ті, де мене знімали з номерною табличкою в руках, тим самим позбавляючи імені? Хто ж захоче зберігати такі ганебні фото? Та й не видавали їх нам на руки. Краще покажу вам фото дорогих мені людей, – каже 95-річна господиня.
Про батька і матір
![]()
Тато і мама, самі родом з Вінничини, потрапили на роботу в школу в село Нові Петрівці, під Києвом. Тато з дитинства любив спів. Його хлібом не годуй, аби були співи. Тому він почав організовувати в селі клубний хоровий гурток. Разом з мамою ходили вулицями, дослуховуючись до хороших голосів. У ті часи молодь збиралася разом і багато співала. Татові було 35 років, і він навчався у ветеринарному інституті. А на 5-му курсі його заарештували по доносу. Ніхто не знав за що.
Вулиця Інститутська
На цій вулиці знаходився пункт прийому харчових передач для арештованих. Там збиралася сила-силенна людей – як на мітингу. Якщо передачу приймають, то людина ще жива. Якщо ж людину не знаходять у списках, то передачу повертають. Без слів – не пояснюючи чи арештованого вивезли, чи вбили, чи він вмер. Мама носила передачі, і ніхто їй не казав, чому його посадили. Лише після того, як його звільнили з залу суду, ми дізналися, що його звинувачували в українському націоналізмі. Його провиною було те, що він співав з хором пісню, яка зараз виконується як Національний гімн України. На запит суду щодо шести свідків у його справі сільський голова написав, що людей з такими прізвищами в селі немає. Тобто, справа була сфальшована. А тато провів у в’язниці один рік і після ув’язнення важко захворів.
Робфак Київського університету
![]()
Мама суворо наказала мені нічого не розказувати про батька, бо я на той час вже навчалася на робітничому факультеті, готуючись до вступу в університет. Життя було мізерним. Мама з сестричкою жили в селі, я - в Києві, у гуртожитку. Всі виживали на 300 рублів маминої учительської зарплати. Моєю щоденною їжею була манна каша на воді, приправлена олією.
Розмови між людьми
![]()
Коли ставала в чергу за хлібом, то розмови були про те, що всюди хапають людей, і від будинку до будинку їздить «чорний ворон». Раніше ці розмови мене не обходили, але зараз, коли арештували батька, почала дослухатися. Адже наші надії на краще життя пов’язувалися з тим, що батько незабаром отримає диплом ветлікаря, кращу зарплатню, і ми заживемо краще. І ось ці надії разом рухнули. Тож я почала прислухатися до того, що ж це робиться в країні. А тим часом з гучномовців лунали звинувачення ворогам народу.
Прагнення до справедливості
Так, у віці 16 років я несподівано опинилася в політиці – бо дуже захотіла демократії. Йшов рік 1938-ий. Як і всі молоді люди, я була комсомолкою і мріяла про щасливе суспільство. Одного я не знала, що не можна було вільно висловлювати свою думку. Я ж мала необережність сказати дівчині-сироті з села, з якою разом жили в кімнаті гуртожитку, що Сталін не повинен бути на високому посту, тому що не гідний цього. Напередодні ми по безкоштовній котра-марці побували в театрі імені Івана Франка, де дивилися виставу «Рік 1919-ий». За п’єсою дівчата-комсомолки розповсюджували у Баку листівки за революцію. Контрреволюціонери їх зловили і потопили в морі. Я сприйняла цю подію дуже емоційно – дівчата не пожалкували свого життя заради кращого майбутнього! Кращого в порівнянні з життям царської Росії, тобто для нас зараз. Дівчата віддали за це життя, а де ж це майбутнє? Хіба нам стало краще, коли людей хапають ні за що, ні про що? Так я сказала після театру подрузі Саші, наголошуючи, що цього терпіти не можна. І запропонувала написати Сталіну листа. Саша відповіла: «Невже ти думаєш, що Сталін нічого не знає?» Тут я скипіла: «Як це – знає і нічого не робить?»
Донос подруги
![]()
Сталося так, що ця дівчина приревнувала мене до хлопця і написала донос. Мене викликали в спецвідділ, який знаходився в напівпідвальному приміщенні університету. Всі студенти, проходячи, з острахом озиралися на ці залізні двері. Коли я зайшла в ці двері, мене допитували, чи я казала такі слова. Я могла б відмовитися від своїх слів, сказавши, що Саша це придумала через ревнощі. Переді мною стояла дилема – зізнаватися чи ні. Адже розмова відбувалася без свідків. Та я подумала, що, можливо, мої слова будуть першим поштовхом до змін у країні. Може, після цього не будуть так хапати людей. Треба щось добре зробити для людей. Давай-но я зізнаюсь. До того ж, я навіть не припускала думки, що за слова можуть арештувати.
Обличчя страху
Я тоді навіть не уявляла собі, наскільки люди боялися. Коли в актовій залі зібрали студентів і викладачів, щоб виключити мене з комсомолу, я вперше побачила на обличчях людей вираз страху. Я ж без страху говорила те, що думала. Казала я про очевидні речі – що людей без причини хапають на вулицях і в квартирах, не висувають ніяких звинувачень і кидають за грати. Що розмови по радіо – не більше, як вигадка. Що триває процес знищення людей, їхньої гідності і честі. Що люди просто зникають, і неможливо дізнатися причин. А в тогочасному суспільстві не треба було говорити те, що думаєш. За моє виключення піднявся ліс рук. Та з багатьох очей збігали сльози, особливо у старших людей. Була третя година ночі. Після зборів додому йти не хотілося, тому минула свою вулицю Пушкінську і пішла по Хрещатику в бік Маріїнського парку, у напрямку до Дніпра. Коли озирнулася – аж за мною слідом тінню крадуться троє чоловіків. Сліз не було, але пульсувала думка: «Цей світ перевернувся, і я нічого не можу зрозуміти».
Світ із зрозумілого і «правильного» раптом перетворився на абсурдний і нелюдський
![]()
Було мені тоді вже сімнадцять років. Матері нічого не сказала, а батько був ще у в’язниці. Наступного року, з досягненням повноліття, вступила на перший курс університету, і отримала житло. Але думки про соціальну справедливість мене не полишали, тому я написала схвильованого листа в ЦК комсомолу з проханням пояснити мені, чому таке відбувається в країні. Замість відповіді на моє щире питання прийшли озброєні люди, попросили пред’явити документи і оголосили, що я арештована. В тюрму до мене приїжджав прокурор, причому завжди вночі. Я йому щиро і наївно розказала про свої пошуки відповіді щодо подій в країні, намагаючись довести йому свою правоту. Наче він сам не бачив ці неподобства. Кажу ж вам, молодою була. Старша і більш мудра людина так би не поводилась. Прокурор передав мою справу у воєнний трибунал, де мені висунули звинувачення з вимогою вищої міри покарання. Але тоді мені допоміг Бог, і мені дали державного захисника на прізвище Коган, яка спромоглася заміни на м’якіше покарання – шість років у таборах для політичних в’язнів (ТФТ, тяжкий фізичний труд). Так я опинилася на Колимі.
Відчай і надія
![]()
На Колимі люди ділилися на дві категорії – за договором та за вироком. Інших не було. Аналізуючи своє життя, я не розумію атеїстів, які заперечують Бога. Мене Господь завжди спасав, починаючи з того страшного суду, який мене мало не засудив до страти. Спасав Він мене і в таборах, причому багато разів. Особливо важко було жінкам під час переїздів з табору в табір, коли над ув’язненими знущалися, як хотіли. Ми почувалися беззахисними. Але Бог оберігав мене й тоді.
Небезпека і спасіння
На одному відрізку ми йшли 75 км пішки по морозу. На першій зупинці, через 35 км, зупинилися в хатинці лісорубів. Там топилася грубка. Лісорубів було 15, а нас було 62. Але всі були настільки потомлені, холодні та голодні, що попадали і одразу заснули хто де. Я ж не змогла потрапити до будиночка, бо зсередини хтось важко прихилився на двері та й міцно заснув. Тому я мусила тупцювати на 30-градусному морозі. Приблизно через годину мені забракло оптимізму, захотілося спати, та й ноги боліли, і я вирішила трохи присісти. Вже потім, з досвідом життя на Колимі, з’явилася звичка завжди носити з собою сірники, щоб розвести вогонь з сухого гілля. А тоді я просто присіла на призьбі й заснула на морозі, і мені раптом стало дуже тепло і хороше. Якби не втрутився Господь, то мене б не стало тієї ночі. Але на ту годину приїхала підвода, на якій з Магадана везли кожухи й валянки в рибальське селище Армань, на березі Охотського моря. Побачили мене непритомну, поклали на шуби і шубами накрили. Потім запалили багаття, закип’ятили чайник, розтерли лице снігом і відігріли мене гарячою водою з спиртом, потроху вливаючи ложечкою в зведений морозом рот.
Донька Берії
В Ольському районі свого часу поселилася прийомна донька Берії, яку він дуже любив. Після його смерті вона побажала жити там, куди її батько засилав засуджених. Вона так і не вийшла заміж, бо всі її цуралися. Так вона і жила вдвох з донькою, яку народила в тих похмурих краях.
Жахіття і приниження рабської праці
![]()
![]()
Витримати знегоди допомагає любов – справжня, яка буває раз у житті
В Арманському таборі працював молодий офіцер по імені Павло, родом з Ростова. Він був начальником культурно-виховної частини. Я була наймолодшою серед засуджених, тому приходила в клуб. Там не було ані газет, ані книжок. Грали в карти, лото або доміно. Якось я сіла грати у шахи з Павлом, а він як глянув мені прямо в очі, то у мене аж серце підстрибнуло.
Ми по-справжньому покохали один одного. Та в таборі кохання було приречене, а побачення – неможливі. Павло намагався полегшити мою долю, добився для мене легшої роботи – в пральні. Прали в глибоких жлуктах, видовбаних з цілої колоди, куди наливали кип’яток, закладали одяг і постіль арештантів та пересипали золою, бо мила не було. Білизна кисне в такій дерев’яній бочці протягом доби, а потім її полощуть. Ми з Павлом спілкувалися через віконце видачі в тій пральні, коли я видавала йому білизну, а він тихцем передавав мені сірникову коробку з запискою. На жаль, наша дружба тривала недовго. Він важко захворів на грип і помер від ускладнень.
Життя було схожим на перебування в клітці
Після закінчення строку мене залишили на поселенні, в якості так званої «добровільно колонізованої». Кого там тільки не було. В колонії був бухгалтер, який отримав чотири роки на Колимі тільки за те, що засміявся з політичного анекдоту. Мою дитину лікував професор Ленінградського інституту педіатрії Натан Аронович Гетсов, який був гардеробником в магаданській школі. А ще був Микола Сергійович Мінін, професор Ленінградського інституту гінекології. Була я знайома і з головним редактором «Известий» Максом Самойловичем Адлером.
У Магадані була знайома з Катериною Михайлівною Грушевською, донькою найпершого президента України. Знайомство тривало лише тиждень, тому що її перевели в штрафний табір "Ельген" на Колимі.
Там зібралися кращі люди країни, які постраждали не за якісь вчинки, а за висловлювання своїх думок про тоталітарний режим. А влада там була одна – начальник «Дальстроя», вибори ніколи не проводилися. Кожні два тижні треба було відмічатися. Після викриття Хрущовим культу особи почали видавати паспорти. Загалом на Колимі я провела 18 довгих років. Там одружилася, там народилися діти.
Повернення додому
У 1956 році, щойно з’явилася можливість, негайно повернулася в Україну. Приїхала з обома дітьми до мами, яка жила в Кичеєвому. Відразу почала будувати собі будинок у Бучі. Працювала бухгалтером в будинку відпочинку у Ворзелі. Невпинно добивалася реабілітації, яку отримала в 1962 році. У посвідченні записано, що я жертва репресій. Нагороджена медаллю «За доблесний труд у роки Великої Вітчизняної війни».
Лариса Іванівна Бикова слідувала правді, допомагала ближньому і ніколи не вважала себе жертвою. ГУЛАГ не наклав на неї жодного відбитка – пройшовши хресним шляхом, вона залишилася «нормальним європейцем», всупереч усьому зберігаючи віру в вічні закони добра.
Після привітань і знайомства з Ларисою Іванівною, 1919 року народження, учасником війни, реабілітованою, виникає перше бажання – подивитися на фото тієї страшної доби, коли людей в СРСР хапали за нізащо, засуджували і засилали на поневіряння в сталінські табори ГУЛАГу. Багато хто читав про цей жахливий період історії в книжках, зокрема, Олександра Солженіцина, Варлама Шаламова, Євгенії Гінзбург тощо.Вірна помічниця Світлана Іванівна слідкує за тим, щоб у Лариси Іванівни все було в повному порядку. Вона допомагає нам розібратися з архівними фото. Та це й неважко зробити, тому що обидві пані з дня на день очікують приїзду знімальної групи з каналу ICTV, тож «магаданські» фото вже лежать напоготові у книжковій шафі.
– Які саме фото вас цікавлять? Може ті, де мене знімали з номерною табличкою в руках, тим самим позбавляючи імені? Хто ж захоче зберігати такі ганебні фото? Та й не видавали їх нам на руки. Краще покажу вам фото дорогих мені людей, – каже 95-річна господиня.
Про батька і матір
Тато і мама, самі родом з Вінничини, потрапили на роботу в школу в село Нові Петрівці, під Києвом. Тато з дитинства любив спів. Його хлібом не годуй, аби були співи. Тому він почав організовувати в селі клубний хоровий гурток. Разом з мамою ходили вулицями, дослуховуючись до хороших голосів. У ті часи молодь збиралася разом і багато співала. Татові було 35 років, і він навчався у ветеринарному інституті. А на 5-му курсі його заарештували по доносу. Ніхто не знав за що.Вулиця Інститутська
На цій вулиці знаходився пункт прийому харчових передач для арештованих. Там збиралася сила-силенна людей – як на мітингу. Якщо передачу приймають, то людина ще жива. Якщо ж людину не знаходять у списках, то передачу повертають. Без слів – не пояснюючи чи арештованого вивезли, чи вбили, чи він вмер. Мама носила передачі, і ніхто їй не казав, чому його посадили. Лише після того, як його звільнили з залу суду, ми дізналися, що його звинувачували в українському націоналізмі. Його провиною було те, що він співав з хором пісню, яка зараз виконується як Національний гімн України. На запит суду щодо шести свідків у його справі сільський голова написав, що людей з такими прізвищами в селі немає. Тобто, справа була сфальшована. А тато провів у в’язниці один рік і після ув’язнення важко захворів.
Робфак Київського університету
Мама суворо наказала мені нічого не розказувати про батька, бо я на той час вже навчалася на робітничому факультеті, готуючись до вступу в університет. Життя було мізерним. Мама з сестричкою жили в селі, я - в Києві, у гуртожитку. Всі виживали на 300 рублів маминої учительської зарплати. Моєю щоденною їжею була манна каша на воді, приправлена олією.Розмови між людьми
Коли ставала в чергу за хлібом, то розмови були про те, що всюди хапають людей, і від будинку до будинку їздить «чорний ворон». Раніше ці розмови мене не обходили, але зараз, коли арештували батька, почала дослухатися. Адже наші надії на краще життя пов’язувалися з тим, що батько незабаром отримає диплом ветлікаря, кращу зарплатню, і ми заживемо краще. І ось ці надії разом рухнули. Тож я почала прислухатися до того, що ж це робиться в країні. А тим часом з гучномовців лунали звинувачення ворогам народу.Прагнення до справедливості
Так, у віці 16 років я несподівано опинилася в політиці – бо дуже захотіла демократії. Йшов рік 1938-ий. Як і всі молоді люди, я була комсомолкою і мріяла про щасливе суспільство. Одного я не знала, що не можна було вільно висловлювати свою думку. Я ж мала необережність сказати дівчині-сироті з села, з якою разом жили в кімнаті гуртожитку, що Сталін не повинен бути на високому посту, тому що не гідний цього. Напередодні ми по безкоштовній котра-марці побували в театрі імені Івана Франка, де дивилися виставу «Рік 1919-ий». За п’єсою дівчата-комсомолки розповсюджували у Баку листівки за революцію. Контрреволюціонери їх зловили і потопили в морі. Я сприйняла цю подію дуже емоційно – дівчата не пожалкували свого життя заради кращого майбутнього! Кращого в порівнянні з життям царської Росії, тобто для нас зараз. Дівчата віддали за це життя, а де ж це майбутнє? Хіба нам стало краще, коли людей хапають ні за що, ні про що? Так я сказала після театру подрузі Саші, наголошуючи, що цього терпіти не можна. І запропонувала написати Сталіну листа. Саша відповіла: «Невже ти думаєш, що Сталін нічого не знає?» Тут я скипіла: «Як це – знає і нічого не робить?»
Донос подруги
Сталося так, що ця дівчина приревнувала мене до хлопця і написала донос. Мене викликали в спецвідділ, який знаходився в напівпідвальному приміщенні університету. Всі студенти, проходячи, з острахом озиралися на ці залізні двері. Коли я зайшла в ці двері, мене допитували, чи я казала такі слова. Я могла б відмовитися від своїх слів, сказавши, що Саша це придумала через ревнощі. Переді мною стояла дилема – зізнаватися чи ні. Адже розмова відбувалася без свідків. Та я подумала, що, можливо, мої слова будуть першим поштовхом до змін у країні. Може, після цього не будуть так хапати людей. Треба щось добре зробити для людей. Давай-но я зізнаюсь. До того ж, я навіть не припускала думки, що за слова можуть арештувати. Обличчя страху
Я тоді навіть не уявляла собі, наскільки люди боялися. Коли в актовій залі зібрали студентів і викладачів, щоб виключити мене з комсомолу, я вперше побачила на обличчях людей вираз страху. Я ж без страху говорила те, що думала. Казала я про очевидні речі – що людей без причини хапають на вулицях і в квартирах, не висувають ніяких звинувачень і кидають за грати. Що розмови по радіо – не більше, як вигадка. Що триває процес знищення людей, їхньої гідності і честі. Що люди просто зникають, і неможливо дізнатися причин. А в тогочасному суспільстві не треба було говорити те, що думаєш. За моє виключення піднявся ліс рук. Та з багатьох очей збігали сльози, особливо у старших людей. Була третя година ночі. Після зборів додому йти не хотілося, тому минула свою вулицю Пушкінську і пішла по Хрещатику в бік Маріїнського парку, у напрямку до Дніпра. Коли озирнулася – аж за мною слідом тінню крадуться троє чоловіків. Сліз не було, але пульсувала думка: «Цей світ перевернувся, і я нічого не можу зрозуміти».
Світ із зрозумілого і «правильного» раптом перетворився на абсурдний і нелюдський
Було мені тоді вже сімнадцять років. Матері нічого не сказала, а батько був ще у в’язниці. Наступного року, з досягненням повноліття, вступила на перший курс університету, і отримала житло. Але думки про соціальну справедливість мене не полишали, тому я написала схвильованого листа в ЦК комсомолу з проханням пояснити мені, чому таке відбувається в країні. Замість відповіді на моє щире питання прийшли озброєні люди, попросили пред’явити документи і оголосили, що я арештована. В тюрму до мене приїжджав прокурор, причому завжди вночі. Я йому щиро і наївно розказала про свої пошуки відповіді щодо подій в країні, намагаючись довести йому свою правоту. Наче він сам не бачив ці неподобства. Кажу ж вам, молодою була. Старша і більш мудра людина так би не поводилась. Прокурор передав мою справу у воєнний трибунал, де мені висунули звинувачення з вимогою вищої міри покарання. Але тоді мені допоміг Бог, і мені дали державного захисника на прізвище Коган, яка спромоглася заміни на м’якіше покарання – шість років у таборах для політичних в’язнів (ТФТ, тяжкий фізичний труд). Так я опинилася на Колимі.Відчай і надія
На Колимі люди ділилися на дві категорії – за договором та за вироком. Інших не було. Аналізуючи своє життя, я не розумію атеїстів, які заперечують Бога. Мене Господь завжди спасав, починаючи з того страшного суду, який мене мало не засудив до страти. Спасав Він мене і в таборах, причому багато разів. Особливо важко було жінкам під час переїздів з табору в табір, коли над ув’язненими знущалися, як хотіли. Ми почувалися беззахисними. Але Бог оберігав мене й тоді.Небезпека і спасіння
На одному відрізку ми йшли 75 км пішки по морозу. На першій зупинці, через 35 км, зупинилися в хатинці лісорубів. Там топилася грубка. Лісорубів було 15, а нас було 62. Але всі були настільки потомлені, холодні та голодні, що попадали і одразу заснули хто де. Я ж не змогла потрапити до будиночка, бо зсередини хтось важко прихилився на двері та й міцно заснув. Тому я мусила тупцювати на 30-градусному морозі. Приблизно через годину мені забракло оптимізму, захотілося спати, та й ноги боліли, і я вирішила трохи присісти. Вже потім, з досвідом життя на Колимі, з’явилася звичка завжди носити з собою сірники, щоб розвести вогонь з сухого гілля. А тоді я просто присіла на призьбі й заснула на морозі, і мені раптом стало дуже тепло і хороше. Якби не втрутився Господь, то мене б не стало тієї ночі. Але на ту годину приїхала підвода, на якій з Магадана везли кожухи й валянки в рибальське селище Армань, на березі Охотського моря. Побачили мене непритомну, поклали на шуби і шубами накрили. Потім запалили багаття, закип’ятили чайник, розтерли лице снігом і відігріли мене гарячою водою з спиртом, потроху вливаючи ложечкою в зведений морозом рот.
Донька Берії
В Ольському районі свого часу поселилася прийомна донька Берії, яку він дуже любив. Після його смерті вона побажала жити там, куди її батько засилав засуджених. Вона так і не вийшла заміж, бо всі її цуралися. Так вона і жила вдвох з донькою, яку народила в тих похмурих краях.
Жахіття і приниження рабської праці
Охоронникам і службовцям НКВД заборонялося називати нас по імені чи заводити якісь дружні розмови. Тому, звертаючись до осудженої, вони казали: «Женщина». Вони теж боялися, щоб їх не звинуватили у співчутті до політичних в’язнів. В Армані ми солили рибу в величезних чанах, три на три метри. Взимку нашою роботою було заготовляли лід. А влітку, під час нересту, треба було почистити рибу від кишок прямо на пристані, а потім скласти у чани, перекладаючи шарами льоду для збереження.
Витримати знегоди допомагає любов – справжня, яка буває раз у житті
В Арманському таборі працював молодий офіцер по імені Павло, родом з Ростова. Він був начальником культурно-виховної частини. Я була наймолодшою серед засуджених, тому приходила в клуб. Там не було ані газет, ані книжок. Грали в карти, лото або доміно. Якось я сіла грати у шахи з Павлом, а він як глянув мені прямо в очі, то у мене аж серце підстрибнуло.
Ми по-справжньому покохали один одного. Та в таборі кохання було приречене, а побачення – неможливі. Павло намагався полегшити мою долю, добився для мене легшої роботи – в пральні. Прали в глибоких жлуктах, видовбаних з цілої колоди, куди наливали кип’яток, закладали одяг і постіль арештантів та пересипали золою, бо мила не було. Білизна кисне в такій дерев’яній бочці протягом доби, а потім її полощуть. Ми з Павлом спілкувалися через віконце видачі в тій пральні, коли я видавала йому білизну, а він тихцем передавав мені сірникову коробку з запискою. На жаль, наша дружба тривала недовго. Він важко захворів на грип і помер від ускладнень.
Життя було схожим на перебування в клітці
Після закінчення строку мене залишили на поселенні, в якості так званої «добровільно колонізованої». Кого там тільки не було. В колонії був бухгалтер, який отримав чотири роки на Колимі тільки за те, що засміявся з політичного анекдоту. Мою дитину лікував професор Ленінградського інституту педіатрії Натан Аронович Гетсов, який був гардеробником в магаданській школі. А ще був Микола Сергійович Мінін, професор Ленінградського інституту гінекології. Була я знайома і з головним редактором «Известий» Максом Самойловичем Адлером.
У Магадані була знайома з Катериною Михайлівною Грушевською, донькою найпершого президента України. Знайомство тривало лише тиждень, тому що її перевели в штрафний табір "Ельген" на Колимі.
Там зібралися кращі люди країни, які постраждали не за якісь вчинки, а за висловлювання своїх думок про тоталітарний режим. А влада там була одна – начальник «Дальстроя», вибори ніколи не проводилися. Кожні два тижні треба було відмічатися. Після викриття Хрущовим культу особи почали видавати паспорти. Загалом на Колимі я провела 18 довгих років. Там одружилася, там народилися діти.
Повернення додому
У 1956 році, щойно з’явилася можливість, негайно повернулася в Україну. Приїхала з обома дітьми до мами, яка жила в Кичеєвому. Відразу почала будувати собі будинок у Бучі. Працювала бухгалтером в будинку відпочинку у Ворзелі. Невпинно добивалася реабілітації, яку отримала в 1962 році. У посвідченні записано, що я жертва репресій. Нагороджена медаллю «За доблесний труд у роки Великої Вітчизняної війни».
Лариса Іванівна Бикова слідувала правді, допомагала ближньому і ніколи не вважала себе жертвою. ГУЛАГ не наклав на неї жодного відбитка – пройшовши хресним шляхом, вона залишилася «нормальним європейцем», всупереч усьому зберігаючи віру в вічні закони добра.
