Відлуння Майдану в наших серцях

Поламані кістки не скажуть:
«Досить!»
Не заспівають, не заплачуть,
не підуть...
Але душа, вона ж без тіла боса!
Залиш її – з небес смертельні
сни поллють!

Пекучою сіллю посипалося на нас життя. Запекло, заревіло й розжарило ще не зовсім загоєні рани. Рани минулого, що впилися маленькими скалками в наше тіло, й їх покрила тонка шкіра. Покрила, бо час змушує забувати, змушує постійно йти вперед. І ми йдемо, ба, навіть летимо, збиваючи коліна до крові від тієї швидкості.

Тоді час зупинився, завмер, замовкнув, як мертвий соловейко. Але ми – та співоча пташина, яку приспали, співаючи лагідним голосом пісеньку обману, ті, що почали думати, нібито змогли вбити привиту батьками любов до своєї землі. Але забули, підлі, забули, хто ми є і чиї ми нащадки. Та ми все ж пронизані однією ниточкою любові до України, і тягнеться ця нитка від заходу до сходу, не пориваючись на жодній душі. Вони думали, що козацька душа давно згоріла й залишила по собі лиш попіл невдячної пам’яті? Тоді я вам скажу, що ми – справжні фенікси. Убивайте наші тіла, розривайте слова, та не знищити вам душі. Душа українська вимірюється вічністю.

Війна – це коли страх змішується з відвагою, коли перестаєш боятися смерті, але не мріяти... Такою зробила нас ця боротьба. Як страшно розуміти, що ті, кому довірилися мільйони, одного дня почали знищувати нас. Почали вбивати, бо не вміли ні поступатися, ні слухати, ні любити свій народ. Чи є в тих людей серце? Мабуть, і не серце, і не камінь, а просто – пустка.
Тоді ми не могли спати, нас скорила величезна туга, нас душили сльози за тими, хто був там, хто сміливо йшов у бій, за тими, хто залишився живий, а за тими, кого навіки прийняли київські асфальти. Душа розривалася, шаленим криком болю наповнювала все тіло. Ту кров ніколи не вимити, той біль ніколи не забути...

Величезний землетрус гордості вразив цілі сім’ї, які й досі по різні боки барикад. Вони не знали, як нам, але вміло критикували. Ті, хто колись поїхав до сестриці-вбивці Росії. Чи чекаєш змія в подобі друга? Коли за маскою ховається звір, це знайомо, але коли на чистою щирістю й добром... Як підло... Уся наш історія сліз пов’язана з ними: голод, війна, ще війна, голод, репресії, страти, покарання й знову війна.

Україна знову в огні... Ми її злеліяли, виростили, вбрали в дивне вбрання, заквітчане силою любові та пісні. А вони роздягнули, а вони понівечили. І там, де раніше сяяли щасливі очі, з’явилося віддзеркалення бойовищ, і сльози почали текти, і чорна година лягла темними смугами під її очима... Постаріла, ріднесенька? Знаю, добре знаю... Зняли гарну вишиванку, зняли віночок, що так добре сплели всім народом на твою голівоньку, зняли... Надягли на тебе той траурний серпанок, чорніший за пекло.

Нам, дітям, тоді забороняли допомагати воїнам Майдану, але хіба могли зупинити, коли нами керував страх за них? Тож і ми тихенько збирали кошти, котрі батьки виділяли нам, і знаходили можливість передати їм. Самі купували ліки, їжу, воду. Батьки не дозволяли виходити, та ми втікали, бо теж хотіли висловити свою думку, те маленьке слово; ми чекали, що хоч нас почують.
Дали б нам крила – і ми помчали б туди, до них... Закрили б від вогню, захистили б від смерті своїми небесними крилами, адже дитяча любов і щирість безмежні. Але не змогли… Тепер вони ангели та захищають нас згори.

Відтоді ми, українці, узялися за руки, закрили очі, аби не бачити вибухів, аби пережити все разом. І такої сили, як тоді, світ давно не бачив, та й ми самі не бачили. І залунала пісня серця, гімн, з усіх вуст, і в кожне слово ми вкладали щось тільки що народжене, щось ніжне, якусь безмірну любов.

Ми разом вистояли кожен постріл, ми виплакали кожну душу разом, ми кров лили разом... Мені – 16, і я вже знаю, що таке війна.