Ми йшли розмірено, кожен по своїй дорозі. Мабуть, дорога кожного стала надто віддаленою від інших, надто егоїстичною. І тому цей світ вирішив нас знову об’єднати, зчепити наші серця однією ниткою, але вже так, щоб вона ніколи не обірвалась. Саме так найпростіше можна пояснити наші сьогоденні темні події в УКраїні. Нас знову єднає смерть і жах. То, мабуть, щастя надто слабке для цієї ролі.Наче відлунням цього у нашому життя стали незвичайні гості міста, які відвідали всі школи. Їх приїзду учні чекали трохи з смутком, трохи з гордістю. Це були воїни з зони АТО, які, отримавши поранення, були відправлені в Ірпінь на лікування.
Заходять... Нам всім чомусь стало страшно перед ними, але трохи й соромно. «В такі моменти розумієш, наскільки твої власні проблеми не важать у цьому світі нічого», – каже одна із учениць четвертої школи. І дійсно, у цих очах таїться щось страшне. Здається, ніби кожну секунду в них, як кадри з кінофільму, який не абияк вплинув на тебе, і ти запам’ятав його назавжди, але це не той фільм, це життя... А їм ще вистачає внутрішньої сили духу, щоб ходити й розповідати учням правду. Знову поринати у спогади, ніяк не покинути їх... Звичайно, чоловіків приводили до учнів старших класів.
Як це завжди буває, спочатку всі тільки мовчки слухали. Так. Ніхто не думав, що істинна правда змусить очі розкритися, і язик не зможе ворухнутися. Але, поволі приходячи до розуміння почутого, старшокласники починають задавати питання. Першим було: «Чи можна вірити тому, що показують по телевізору?» Ми ще прагнемо віднайти правду. І це питання цікавило дійсно всіх. А якою була відповідь, неважко здогадатися...Трохи згодом солдати починають розповідати про те, як вони захопили в полон росіян, і, будучи на той момент без боєприпасів (та яка там зброя, у них навіть їжі давненько вже не було), вирішили здати захоплених в обмін на те, щоб їх, поранених і знесилених, через територію Російської федерації, відправили в Україну. «По ТВ тоді сказали, що ми здалися, але ніхто з наших навіть не їв. Так, ми оголосили голодування до тих пір, поки нас не відправлять додому».
Ці люди кожного дня вчиняють такі героїчні вчинки, про які ми й не здогадуємося: «Коли ми в Росії оголосили голодування, і нас усіх вишикували, то я взяв Кобзар і читав «І мертвим, і живим..», і вони мені нічого не зробили, бо ніяких законів я не порушив, лише дивились з великим подивом» – розповідає один із них.
Учні такого не чекали. Чому ми знаємо про героїчні вчинки, та не про ті, про які повинні знати? Ми навіки в душі козаки, ми горді, саме це не дозволяє нам похилити голови. Навіть, якщо нашу землю спалять, то полум’я буде від болю, а тепло – то тепло наших чистих душ, і воно заллє світ, щоб усі знали, який то український народ.Школярі назбирали солдатам великі передачі на фронт, адже після лікування на них знову чекають бої. Дехто подарував власноруч вишиті й освячені ікони, й такі подарунки змусили розплакатися. Такі речі дарують не людям, їх дарують лише душам. Багато дітей передавали свої малюнки чи листи.
«Ми розвішуємо їх в своїх бараках і танках, так ми сподіваємось, що вони врятують нас від найгіршого. А листи ми читаємо всім полком. Ви навіть не уявляєте собі, як це виглядає: сидять брудні, зі зброєю в руках, голодні чоловіки й плачуть». Так, ми дійсно не уявляємо...
Кожен допоміг, чим міг і чим хотів. Солдатів провели зі слізьми й зі словами: «Повертайтеся живими, ми чекаємо!»
