Доктор Ростислав Солонько – травматолог, 37 років – любить свою роботу і з готовністю ділиться про життя в медичній професії.
Знаючи про безапеляційність і категоричність лікарів, яким в своїй професії доводиться щодня стикатися з болями і наріканнями безлічі людей та завжди діяти невідкладно й точно, з першої секунди зустрічі з Ростиславом Вікторовичем йду на абордаж із запитанням:
– Що треба робити, щоб всі були задоволені?
І отримую миттєву відповідь:
– Треба нормально, по-людськи працювати. І просто бути людиною – адекватною, на своєму місці. Працювати самому і своїми вчинками не заважати працювати іншим навколо. Навпаки, треба цінувати людей, які з тобою працюють. Як ти до людей, так і люди до тебе – треба допомагати один одному, підказувати.
Пан Ростислав з великою вдячністю згадує старших наставників – хірургів, травматологів, реаніматологів, які щедро ділилися своїми серцями і секретами професії. З особливою теплотою називає Петра Тарасовича Ксеника, завідувача травматологічним відділенням, який не просто наставник, а наче батько. Від старших колег перейняв багато корисних навичок оперування та лікування кістково-м’язової системи, суглобів, ран, відкритих переломів. І до сьогоднішнього дня продовжує поєднувати роботу в поліклініці з чергуванням у травмпункті. Без таких чергувань не мислить свого життя, тому що переконаний, що професіонал повинен весь час мати практику професії. Якось була перерва, коли він два місяці не мав чергувань і відчув, ніби щось не так, втрачаються навички.
Чергування бувають нічними або навіть добовими. На запитання, як швидко відбувається звикання до понівеченого людського тіла, відповідає, що у нього це відбулося ще у вісімнадцять років, коли як санітар носив травмованих хворих на ношах. Бачив смерті, бо багато з тих, хто опиняється на травмпункті, поступають з важкими черепно-мозковими травмами в результаті дорожніх пригод або падіння з висоти. Насправді, травмованих звозять сюди від Рубежівки до Коцюбинського – такий великий район обслуговує Бучанська лікарня. Лікарі-травматологи роблять все від них залежне, але, на жаль, не можуть зробити все.
– Яке ваше ставлення до поширеної системи «подяки» лікарю за лікування? Адже не секрет, що у нашому викривленому суспільстві й нинішньому стані державної медицини практикуючий лікар має якось виживати і утримувати сім’ю.
– У мене позитивне ставлення до подяки за якісно проведене лікування. Не треба плутати подяку лікарю з вимаганням хабара або змушуванням до хабара. Я категорично проти лікарського хабара. У плані лікування абсолютно неприйнятне висування хворому якихось умов. Мій вчитель казав: «Синку, тобі має бути байдуже, хто у тебе на столі – бомж або депутат Верховної Ради. Ти повинен гарно зробити свою роботу. Крапка». Якщо людина захоче подякувати, вона подякує, і це буде її законним правом.
– Де ви обговорюєте з хворими деталі їхнього лікування – в палаті чи в окремому кабінеті?
– Де завгодно, аби тільки при людях. Я живу в Бучі, ходжу одними вулицями з усіма, знаю багатьох бучанців. Вже дев’ятнадцять років я працюю в поліклініці та лікарні. Мені немає за що відводити очі при зустрічі зі своїми земляками.
– Чому ви в своєму житті обрали саме медичну професію?
– Через мого батька, який віддав медицині 34 роки свого життя. Від нього я багато чого навчився в житті. Вже потім, працюючи санітаром, я мав змогу придивитися до роботи травматолога і, чесно скажу, це мене затягнуло. Робота мені дійсно подобається. Хочеться допомагати людям, побачити результат своїх старань у лікуванні.
– Чи всі хворі для вас однакові?
– Деякі хворі допомагають у лікуванні – вони налаштовані на видужання. Я давно помітив, що є люди, які налаштовані на позитив і вірять, що результат буде добрим. Це вольові люди. Зазвичай, такі люди довіряють лікарю. І вони одужують швидше! Мені дуже подобається «Повість про справжню людину» Бориса Полевого, і я рекомендую особливо важким хворим прочитати цю книгу. Якщо людина прагне стати на ноги, вона цього обов’язково доб’ється.
– Тобто, ваша рекомендація як лікаря – це бути оптимістом і бути позитивно налаштованим?
– Так, бути позитивно налаштованим за будь-якої ситуації. Також нагадаю, що лікареві, як і священику, треба казати все. У відомому телесеріалі доктор Хаус цинічно каже, що всі хворі брешуть. Проте так воно і буває.
– Працюючи стільки часу з хворими, можна самому стати циніком? Особливо, коли повертаєте людині здоров’я, а вона натомість плює на себе і не цінує вічний дар життя?
– Кожна людина – господар свого життя. Я нічого не можу зробити в таких ситуаціях, можу тільки дати якісь лікарські рекомендації. Своїх пацієнтів треба поважати, і ця установка не дає мені стати циніком, хоча в глибині серця щось таки шкребе, з’являється певний негатив.
– Як ви знімаєте стресові емоції, які неминуче супроводжують роботу з хворими?
– Є сім’я, де відновлюю сили – дружина і п’ятирічний син. Є колеги-лікарі, з якими можемо сходити в баню, пограти в футбол, більярд, поїхати на рибалку на озеро, насмажити шашликів. У нас хороший молодий колектив: активні, абсолютно адекватні хлопці.
– Не секрет, що сьогоднішня система охорони здоров’я має безліч недоліків. Навіть в зоні дії АТО наші військовослужбовці не забезпечені необхідною медичною допомогою, відсутні медпрепарати. Що робите ви, коли стикаєтеся з системними недоліками? Заплющуєте очі чи шукаєте рішення?
– Ні, намагаємося чимось зарадити. Завжди є якісь мінімальні ресурси, які ми стараємося задіяти. Одне знаю – не можна проходити повз людину, яка в нужді. Мій наставник казав: «Стань і зроби. Розбийся, але зроби!» Тому шукаємо і знаходимо. Нехай якісь дріб’язок, нехай не найкраще, але все ж щось реальне. Людину не можна кинути напризволяще, це неправильно.
– Ви б хотіли, щоб ваш син, коли виросте, пішов шляхом діда і батька?
– Це має бути повністю його рішенням. Якщо вже бути лікарем, то тільки хорошим, а не тому, щоб продовжити сімейну традицію, для відчіпного. Є безліч професій, які шановані й приносять в тому числі моральне задоволення. Дитина сама вирішить.
На прощання пан Ростислав пропонує поділитися в наступних випусках «БН» лікарськими рекомендаціями щодо запобігання травматичних ситуацій та надання долікарської допомоги. З вдячністю приймаємо цю пропозицію і зичимо доктору Солонько натхнення і витривалості в роботі. А всім нам – міцного здоров’я.
Бережімо себе!
Знаючи про безапеляційність і категоричність лікарів, яким в своїй професії доводиться щодня стикатися з болями і наріканнями безлічі людей та завжди діяти невідкладно й точно, з першої секунди зустрічі з Ростиславом Вікторовичем йду на абордаж із запитанням:
– Що треба робити, щоб всі були задоволені?
І отримую миттєву відповідь:
– Треба нормально, по-людськи працювати. І просто бути людиною – адекватною, на своєму місці. Працювати самому і своїми вчинками не заважати працювати іншим навколо. Навпаки, треба цінувати людей, які з тобою працюють. Як ти до людей, так і люди до тебе – треба допомагати один одному, підказувати.
Пан Ростислав з великою вдячністю згадує старших наставників – хірургів, травматологів, реаніматологів, які щедро ділилися своїми серцями і секретами професії. З особливою теплотою називає Петра Тарасовича Ксеника, завідувача травматологічним відділенням, який не просто наставник, а наче батько. Від старших колег перейняв багато корисних навичок оперування та лікування кістково-м’язової системи, суглобів, ран, відкритих переломів. І до сьогоднішнього дня продовжує поєднувати роботу в поліклініці з чергуванням у травмпункті. Без таких чергувань не мислить свого життя, тому що переконаний, що професіонал повинен весь час мати практику професії. Якось була перерва, коли він два місяці не мав чергувань і відчув, ніби щось не так, втрачаються навички.
Чергування бувають нічними або навіть добовими. На запитання, як швидко відбувається звикання до понівеченого людського тіла, відповідає, що у нього це відбулося ще у вісімнадцять років, коли як санітар носив травмованих хворих на ношах. Бачив смерті, бо багато з тих, хто опиняється на травмпункті, поступають з важкими черепно-мозковими травмами в результаті дорожніх пригод або падіння з висоти. Насправді, травмованих звозять сюди від Рубежівки до Коцюбинського – такий великий район обслуговує Бучанська лікарня. Лікарі-травматологи роблять все від них залежне, але, на жаль, не можуть зробити все.
– Яке ваше ставлення до поширеної системи «подяки» лікарю за лікування? Адже не секрет, що у нашому викривленому суспільстві й нинішньому стані державної медицини практикуючий лікар має якось виживати і утримувати сім’ю.
– У мене позитивне ставлення до подяки за якісно проведене лікування. Не треба плутати подяку лікарю з вимаганням хабара або змушуванням до хабара. Я категорично проти лікарського хабара. У плані лікування абсолютно неприйнятне висування хворому якихось умов. Мій вчитель казав: «Синку, тобі має бути байдуже, хто у тебе на столі – бомж або депутат Верховної Ради. Ти повинен гарно зробити свою роботу. Крапка». Якщо людина захоче подякувати, вона подякує, і це буде її законним правом.
Ростислав Вікторович Солонько почав працювати в Бучанській лікарні в 1995 році у віці 18 років, коли не пройшов в інститут. Працював спочатку санітаром, потім фельдшером. Тому лікарню і роботу в ній знає, як свої п’ять пальців. Далі було навчання в Національному медичному університеті, і знову працював – багато працював, бо так треба було. Адже понад усе на світі хотів стати лікарем і причому не менше, як хорошим. Не можна було посоромити батька, який також був лікарем.
– Де ви обговорюєте з хворими деталі їхнього лікування – в палаті чи в окремому кабінеті?
– Де завгодно, аби тільки при людях. Я живу в Бучі, ходжу одними вулицями з усіма, знаю багатьох бучанців. Вже дев’ятнадцять років я працюю в поліклініці та лікарні. Мені немає за що відводити очі при зустрічі зі своїми земляками.
– Чому ви в своєму житті обрали саме медичну професію?
– Через мого батька, який віддав медицині 34 роки свого життя. Від нього я багато чого навчився в житті. Вже потім, працюючи санітаром, я мав змогу придивитися до роботи травматолога і, чесно скажу, це мене затягнуло. Робота мені дійсно подобається. Хочеться допомагати людям, побачити результат своїх старань у лікуванні.
– Чи всі хворі для вас однакові?
– Деякі хворі допомагають у лікуванні – вони налаштовані на видужання. Я давно помітив, що є люди, які налаштовані на позитив і вірять, що результат буде добрим. Це вольові люди. Зазвичай, такі люди довіряють лікарю. І вони одужують швидше! Мені дуже подобається «Повість про справжню людину» Бориса Полевого, і я рекомендую особливо важким хворим прочитати цю книгу. Якщо людина прагне стати на ноги, вона цього обов’язково доб’ється.
– Тобто, ваша рекомендація як лікаря – це бути оптимістом і бути позитивно налаштованим?
– Так, бути позитивно налаштованим за будь-якої ситуації. Також нагадаю, що лікареві, як і священику, треба казати все. У відомому телесеріалі доктор Хаус цинічно каже, що всі хворі брешуть. Проте так воно і буває.
– Працюючи стільки часу з хворими, можна самому стати циніком? Особливо, коли повертаєте людині здоров’я, а вона натомість плює на себе і не цінує вічний дар життя?
– Кожна людина – господар свого життя. Я нічого не можу зробити в таких ситуаціях, можу тільки дати якісь лікарські рекомендації. Своїх пацієнтів треба поважати, і ця установка не дає мені стати циніком, хоча в глибині серця щось таки шкребе, з’являється певний негатив.
– Як ви знімаєте стресові емоції, які неминуче супроводжують роботу з хворими?
– Є сім’я, де відновлюю сили – дружина і п’ятирічний син. Є колеги-лікарі, з якими можемо сходити в баню, пограти в футбол, більярд, поїхати на рибалку на озеро, насмажити шашликів. У нас хороший молодий колектив: активні, абсолютно адекватні хлопці.
– Не секрет, що сьогоднішня система охорони здоров’я має безліч недоліків. Навіть в зоні дії АТО наші військовослужбовці не забезпечені необхідною медичною допомогою, відсутні медпрепарати. Що робите ви, коли стикаєтеся з системними недоліками? Заплющуєте очі чи шукаєте рішення?
– Ні, намагаємося чимось зарадити. Завжди є якісь мінімальні ресурси, які ми стараємося задіяти. Одне знаю – не можна проходити повз людину, яка в нужді. Мій наставник казав: «Стань і зроби. Розбийся, але зроби!» Тому шукаємо і знаходимо. Нехай якісь дріб’язок, нехай не найкраще, але все ж щось реальне. Людину не можна кинути напризволяще, це неправильно.
– Ви б хотіли, щоб ваш син, коли виросте, пішов шляхом діда і батька?
– Це має бути повністю його рішенням. Якщо вже бути лікарем, то тільки хорошим, а не тому, щоб продовжити сімейну традицію, для відчіпного. Є безліч професій, які шановані й приносять в тому числі моральне задоволення. Дитина сама вирішить.
На прощання пан Ростислав пропонує поділитися в наступних випусках «БН» лікарськими рекомендаціями щодо запобігання травматичних ситуацій та надання долікарської допомоги. З вдячністю приймаємо цю пропозицію і зичимо доктору Солонько натхнення і витривалості в роботі. А всім нам – міцного здоров’я.
Бережімо себе!