Валерій Косарев: «Літати можна у будь-якій професії»

Підприємництво – важка і відповідальна справа. Але якщо знаходиш у ній своє покликання, то вона, навпаки, підносить тебе у небо. У цьому на власному досвіді переконав «Бучанські новини» Валерій Косарев – керівник ПП «Ладопроект», людина, якій бучанці, фактично, завдячують тим містом, яке бачать зараз. Як вдається все робити «до ладу», про європейське майбутнє, про несподівані віражі долі і просте людське щастя Валерій Іванович розповів у широкому інтерв’ю .

ТОЧНІСТЬ І ТВОРЧІСТЬ

- Валерію Івановичу, розкажіть, будь ласка, чим займається ваше підприємство.
- Його функції – виконання проектної документації по всіх об’єктах цивільного призначення: житлове будівництво, «видовищні», спортивні, лікувальні, навчальні споруди, об’єкти громадського харчування. Розробка повного інженерного забезпечення: водопостачання, каналізування, опалення, вентиляція, електрозабезпечення, слабострумні мережі, протипожежна автоматика, телефон, телебачення тощо.
Фірма співпрацює з багатьма іншими проектними фірмами (спеціалізованими). Наприклад, вишукування з інженерної геодезії чи інженерної геології виконують спеціалізовані організації. Наша фірма має довгу історію, хоча офіційно ми одержали свідоцтво у 2006 році.
Ми повністю розробляємо необхідну проектну документацію, без якої не обходиться жодне будівництво. Для того, щоб щось побудувати, замовник повинен мати землю (у власності або в довгостроковій оренді). Тоді він звертається до місцевої влади з проханням видати згоду на розробку проектної документації задуманого об’єкта. За складністю об’єкти поділяються на 5 категорій, і залежно від категорії визначаються правила проходження експертизи, затвердження тощо. В Бучі маємо переважно будинки третьої категорії складності, але цілком можливо будувати й складніші споруди. Проектна документація має декілька розділів. Спочатку розробляється «затверджувальна» частина, яка проходить експертизу, затвердження, погодження, а потім на її базі розробляється вже робоча документація, яка називається «будівельна», що йде безпосередньо на будову, за якою будується споруда.

- Скільки займає часу виготовлення проектної документації?
- Залежить від того, що це за замовлення. Проектування індивідуального садибного будинку зазвичай займає порівняно невеликий період часу, а от проектування, кажімо, школи чи садочка вже набагато складніше, адже там інші технології. Проект лікарні – ще складніше завдання. Чи скажімо, ресторану, що теж має свою специфіку. Адже там не лише відмінні технології; там важливо створити інтер’єр, атмосферу, щоб заклад було приємно відвідувати. У кожного проекту – своя специфіка. Навіть садибний будиночок – начебто, нескладна задача – треба зробити якісно, щоб він був індивідуальним, оригінальним, відображав ідею замовника. А от, до прикладу, нещодавно ми проектували церкву (в Лісовій Бучі). Це теж доволі складний об’єкт, хоча там і наявні деякі незмінні атрибути. Мені особисто дуже подобається храм, що будується в Бучі по вул. Енергетиків. Я навіть запропонував міському голові перейменувати саму вулицю, назвати її Соборною. І на честь майбутнього храму, і звучить, як алюзія на «соборна Україна». Анатолію Петровичу ідея сподобалася.

БУЧА ЗБІЛЬШИТЬСЯ ВДВІЧІ

- За рахунок нових забудов буквально за кілька років Буча стала дуже красивим містом, притягує до себе людей навіть з Києва…
- Справді, слава про Бучу швидко розповсюджується. Зв’язок зі столицею – що дуже важливо і вигідно – розширюється за рахунок нових трас та маршрутів громадського транспорту. Замовники потягнулися сюди не лише з Києва, а й з усієї України. Не кожне місто довкола столиці може похвалитися таким активним життям. Хочу сказати, що бучанцям справді пощастило мати такого молодого, енергійного мера, з прогресивним баченням на майбутнє, з великим бажанням щось зробити, перетворити це місто на справді європейське, дуже сучасне. Саме завдяки його ініціативам, ідеям, натиску тут зроблено так багато. Такий мер заслуговує на повагу.

Ось зараз, наприклад, ми опрацьовуємо новий проект, покладаємо на нього великі надії. Розробляємо два масштабних плани територій – по суті, ціле місто, за розміром ще одна Буча. Одна ділянка – за ТЦ «Модуль», друга – в районі вулиці Депутатської. Це – два великих мікрорайони, один на 40, другий на 20 тисяч мешканців. Зараз Буча налічує трохи більше 30 тисяч, для порівняння. А це означає, що орієнтовно років за 20 населення Бучі збільшиться вдвічі. Нині сюди тягнуться дороги, громадський транспорт. Наш мер, Анатолій Петрович, з одного боку, і хоче зробити місто сучасним, європейським, а з іншого боку й лякається цього. Бо такий темп розвитку міста вимагає складних інженерних конструкцій. Найперше питання: де взяти воду? Для такого масштабного проекту необхідно орієнтовно 30 тисяч кубів води на добу. Де їх взяти? А потім – куди їх злити? Для цього потрібна потужна система каналізації. А де взяти електроенергію? А транспортна схема? А як вирішити працевлаштування людей? Як де їх нагодувати? А де всі відповідні служби – пожежні тощо? А школи, дитсадки, а лікарні? Все це тягне за собою велику інфраструктуру міста. Це – нормальні протиріччя, вони кругом присутні. Бажання – і можливості. Отак і коливаємося.

- А у Бучі є для цього можливості?
- У Бучі немає води, і це найперша проблема. Є залягання води в Блиставиці, але для цього треба вирішити багато юридичних, а потім і технічних питань. І вкласти туди великий капітал: зробити водозабірну зону, кілька десятків свердловин, очисні споруди, резервуари. А потім – каналізацію… Тобто це задоволення недешеве. Але з іншого боку – я розумію Анатолія Петровича. Він притягує сюди забудовників, бо тільки за їх рахунок можна розвивати місто: будувати школи, садочки, шляхи. Своїх грошей на це нема, а бюджет не дає. Так що робота ця дуже складна, потребує аналізу. Хоча зараз ми ще не підготовчому етапі.

НЕБО КЛИКАЛО, А ДОЛЯ ВЕЛА

- Розкажіть про себе.
- Сам я з Донбасу, з Костянтинівки. Ніколи не думав, що стану архітектором. З дитинства мріяв стати льотчиком, присвятити себе авіації. Після закінчення школи поїхав здавати екзамени в Куйбишев, в авіаційний інститут. Перші екзамени поздавав на п’ятірки, залишилася лише математика і фізика. Їх я не боявся, тому що знав досконало і був упевнений, що поступлю. Але сталося так, що якраз тоді підхопив ангіну. Ми з товаришем, приїхавши, як побачили Волгу, то так з цієї води й не вилазили. Результат: температура під сорок. На екзамен я не пішов… А життєвого досвіду бракувало тоді, і ніхто не підказав, що треба якусь заяву написати. Я пролежав у ліжку весь цей час, товариш мій провалився, так і поїхали ми додому ні з чим. Влаштувався тоді в Костянтинівці токарем на металургійному заводі, працював на станку. А потім вступив до Павлоградського військового авіаційного училища (Дніпропетровська область). Минув рік теоретичних занять, і от ми почали вже літати на тренувальних Як-18. Хороша була пора… Аж тут по Радянському Союзу пройшло «скорочення військових сил», і прийшло розпорядження училище наше розформувати і перепрофілювати у вертолітне. А ми ж мріяли про висотну авіацію!... Знову не пощастило. Половина хлопців написали заяви, і я теж написав. Але тут знову втрутилася доля. Ще будучи курсантом, я дуже добре малював. Допоміг оформити методичний кабінет в училищі.
Керівництво тому до мене дуже добре ставилося. І взагалі, по життю мені щастило на хороших людей. Написав я заяву, а директор, полковник Побєдоносцев, сам прославлений льотчик з війни, і комісар, полковник Павловець, викликають мене до себе і питають: «Ну що, ти, Валерію, хочеш покинути армію?» Я відповідаю: «Ось так, доля не склалася. Буду готуватися в фізико-технічний інститут в Долгопрудний (це під Москвою). Вивчатиму «високі науки». А вони мені й говорять: «От ти вчився в училищі весь цей час, а тобі до призиву лише три місяці залишилося. Якщо повернешся зараз додому і не встигнеш за цей час влаштуватися на роботу, тебе заберуть у воєнкомат. І тобі знову три роки служити. А ми тобі пропонуємо: залишайся на цей час. Будеш носити курсантські погони. Допоможеш нам переоформити методичний кабінет. Це тобі зарахується як служба, а в цей час можеш готуватися до вступу у свій інститут. І закінчиш службу на півтора року раніше.» Відпустили мене на тиждень додому, розповів я батькові, що так і так, не відбулася моя авіаційна кар’єра. Батько сказав: «Не судилося, напевно». Став я переробляти, отже, той методичний кабінет (адже профіль змінився з льотного на вертолітне), практично все зробив сам: і макети аеродрому, і посадочне поле, писав на склі, картини малював, словом, все-все.

- Вчилися десь малювати?
- Ні, був самоучкою. Отже, зробив я їм методичний кабінет. Настав «день ікс»: приїжджають з Києва, з Генерального штабу, приймати нове училище в експлуатацію. Все приведено в ідеальний порядок, у тому ж кабінеті влаштовано урочистий прийом. Приїхали генерали, оглядають, дивляться все, полковник Победоносцев докладає, розповідає. І от нарешті каже генерал: «Все зробили. Все. Хто ж це, - каже, - вам зробив такий гарний методичний кабінет?» А полковник: «Та от, є в нас тут один. Не захотів, - каже, - в авіації служити, тепер вченим хоче стати.» «А хто?» Полковник тоді мене гукнув (я в кабінеті був). Я вийшов, висловив генерал мені подяку за службу, сказав: «Велике дякую, зробили дуже здорово». А я що? «Служу Радянському Союзу», - кажу, як прийнято було казати. А через три дні викликає мене директор: «Ну що, Валерію, прославили ми тебе! Київ тебе забирає. Ось тобі проїзні документи, ось тобі добовий пайок, сьогодні на вокзал, адреса така-то». А в мене там вже і дівчина була, і друзів багато завелося. А що робити? Взяв рюкзак на плечі і побіг. Служба!

УНІКАЛЬНА ПРОФЕСІЯ

Так закінчилася моя «павлоградська епопея». Приїхав до Києва. Став служити в новій частині при штабі 69-ї повітряної армії (будівля його біля Сінного ринку). Продовжував малювати. Пощастило мені там знову на людей, і на товаришів, і на керівництво. Оскільки я готувався до вступу в той інститут (а там було дуже важко поступити), мене вмовили вести підготовчу групу для солдат, що хотіли вступати в інститут після служби. Я з великим задоволенням читав їм математику, фізику. І малював теж.

Заходить якось в аудиторію, де ми працювали, комісар, теж полковник, Григорій Іванович. А в мене там так багато на стінах малюнків висять, була навіть картина маслом, я намалював. Питає: «О, а хто це у вас так малює гарно?» Я кажу: «Та це я балуюсь так». А він: «Чого ж балуєтесь? Хороші роботи! А ви самі звідки?» Став питати мене, я й розказав, що з Костянтинівки, що батьки на заводах працюють, що після служби планую у фізико-технічний поступати. А комісар тоді: «Це дуже добре! А ви знаєте, є унікальна професія, яка б вам дуже підійшла». Каже так, і все роздивляється мої роботи. Я й питаю: «Що ж це за професія?» «Це – професія архітектора, яка об’єднує і знання точних наук, і образотворче мистецтво». «Я, - кажу, - якось не мріяв у такому ключі». А він тоді: «Ну, давайте так: у вас цих робіт багато є?» «Багато», - кажу. Я і солдат своїх тоді малював, і багато мав різних замальовок… «Добре! Зберіть тоді всі свої роботи, а я у суботу в такий-то час під’їду до корпусу, поїдемо до одного мого товариша. Він викладає образотворче мистецтво у Київському інженерно-будівельному інституті, ось подивиться ваші роботи, оцінить. А може, вам сподобається сам інститут, і ви мене послухаєте, зміните своє рішення». А воно ж і незручно якось – полковник, майже генерал-полковник, три зірки… Кажу я: «Слухаюся, товаришу полковник! Тільки ж мені звільнення…» А він сміється: «Я що, не полковник?»

І от у визначений час під’їжджає він до корпусу на своїй Волзі, з жінкою, вже у цивільному. Вітаюся: «Здоров’я бажаю, товаришу полковник!» А він: «Валерію, це я коли погони надіну – то я полковник. А зараз я – Григорій Іванович». (сміється) Сіли ми, отже, поїхали до його товариша. Подивився той, дав моїм роботам високу оцінку. Сказав, що маю талант, і покликання, книжечку дав мені про архітектуру. «Це, - каже, - дуже цікава професія. Ти почитай, ознайомся. Матимеш бажання – ми тобі підготовчі курси організуємо». Пішов я на ті курси, подивився, що малюю там не найгірше, в усякому разі, краще за багатьох. Словом, вмовили вони мене поступати в Київський інженерно-будівельний інститут на архітектурний факультет. Здавав 6 екзаменів (і малювання, і креслення), і всі на відмінно, тільки за твір отримав «4». Ну й поїхав додому, на Донбас, впевнений, що поступив.

СУДИЛОСЯ!

Але ж і тут не все було так просто. За правилами вступу ж тоді було як: якщо ти на перший день занять не з’явився за викликом, то вважаєшся відрахованим. Отже, відпочиваю я вдома, чекаю виклику, а його все немає. Уже два дні до початку занять – нема. Вже один день – нема. Уже завтра заняття розпочинаються, а виклику нема. Батько тоді: «Ну що, видно, не судилося нам отримувати вищу освіту…» А я: «Ну ні!» Раз – вдягнув свою солдатську форму, кинув у чемодан, що можна було кинути, батько тридцятку дав, і я бігом на поїзд. Заскакую у вагон, а провідниця: «Ви куди?! Ваш квиток!» А я їй: «Солдат при виконанні воєнного наказу!» «Якого наказу?!» «А це, - кажу, - воєнна таємниця». «У нас місць немає!» «Солдату, - кажу, - місця не треба. Я в тамбурі буду їхати».
Так і поїхав у тамбурі, у вагоні й справді все було під зав’язку. За кілька зупинок виходить у тамбур якийсь морячок. А я помітив, що сідали ми разом, в Костянтинівці, тільки у нього був квиток, а в мене ні. Розговорилися ми, і тут виявилося, що ми обоє здавали екзамени в той самий інститут і на той же факультет. Тільки от йому виклик прийшов, а мені ні. Запросив він мене у вагон до себе, і так доїхали ми до Києва. Тоді зразу – до дошки біля інституту. Дивлюся: я у списку є. А виклику нема. А вони тоді так часто робили: хто далеко жив, тому затягували з відправкою виклику, а коли не приїжджав він у перший день, то зараховували своїх синів-дочок, що гірше здали екзамени. А я от, на їхнє щастя, приїхав! (сміється). Так все і почалося. Саме там почав формуватися наш колектив.

ЗА ВЛАСНИМ ШТУРВАЛОМ

Пізніше я працював начальником Ірпінського проектного відділу (це був філіал Державного Інституту, який знаходиться в Києві. Знаходився наш відділ у Бучі, а називався Ірпінським тому, що був створений рішенням Ірпінської міської ради, коли до неї ще входили всі навколишні селища, в т. ч. Буча. Я керував цим відділом, доки в Києві на посаду не прийшов новий директор. А нове керівництво – нове бачення, як відомо. У країні тоді розпочалася криза, і він, щоб зберегти центральний інститут, почав забирати всі проекти до Києва, а наш колектив залишати без роботи. Частину кваліфікованих керівників він забрав до центральної фірми, решта залишилася напризволяще. Важко було спостерігати, як все руйнується, адже я створив цей колектив, давав квартири, вирішував всі побутові питання. І я вирішив (оскільки вже підійшов пенсійний вік) написати заяву на звільнення.
Розсталися ми мирно. Спочатку я обурювався, щоправда, а потім спитав себе: «А чого ти ображаєшся? Новий директор правильно чинить, йому треба забезпечити життєдіяльність центрального виробництва. А хто тобі заважає щось робити?» Тоді я й створив СПД (2006 року). Ми (це моя сім’я) викупили нове приміщення, бо новий директор в старому не дозволив нам розміщуватися – боявся конкуренції. Хоча я говорив йому: «Яка різниця? Якщо ми будемо не тут, а за вулицю, за дві вулиці, за квартал – все одно замовники прийдуть до нас. Вони ж не будуть їхати в Київ шукати ваш інститут. Сюди ж приходили замовники, і фірма жила. А тепер ви її зруйнували, і велику кількість замовників вже не побачите.» Так воно і сталося. Тепер центральний інститут переживає дуже важкі часи. Ми ж почали рости, пішов великий обсяг замовлень.
А з 2011 року раптово помінялися правила ліцензування. До того підприємець – власник СПД – міг отримати ліцензію на всі види будівельної діяльності. Але з 2011 року напрям діяльності став визначатися освітою підприємця: якщо ти архітектор, то міг отримати ліцензію тільки на архітектурну діяльність. А кому потрібен неповний проект, без каналізування, водопостачання і т. д.? Тож у нас виникла необхідність утворювати юридичну структуру. Так виникло ПП «Ладопроект».

- Звідки виникла така назва?
- О, це ще одна цікава історія. Вирішили ми створювати приватне підприємство, оформлювати юридично. Зустрілися ми, отже, з директором «Архбудконтролю», ми дружили тоді… А він, виявляється, теж вирішив створити фірму, виходив якраз тоді на пенсію. От я йому і розказую відверто, що не можу ніяк підібрати назву. Всі, кажу, зірки: і Нептун, і Перун, все зайняте; що не зайдеш в реєстр, то вже є така назва. Далі й розповідаю своє, сокровенне: що подумав я і вирішив назвати фірму «Лад». Заходив, шукав, такого ніде немає. Сподобалося мені дуже це слово. Ще древньослов’янське коріння має. «Лад» - це порядок, це впевненість. Кажуть у народі: «До ладу». Поговорили ми з ним, ось десь так до кінця тижня приходжу я реєструватися, питає мене менеджер: «Придумали назву?» Я кажу: «Буде називатися «Лад». Я вже й емблему обдумав фірмову на той момент… А вона в реєстр глянула: «Так є вже така фірма». «Не може бути!» - кажу я. А виявилося, що він мене послухав, йому сподобалося та й він зареєструвався сам! Мій друг!... Каже мені тут менеджер: «Ну вибирайте іншу назву». А там за кожен раз, як кажеш назву, а вона заходить в реєстр і дивиться, чи немає такої, по сорок гривень треба платити. Мучився я там, вже витратив підряд десь двісті гривень, всі гори, всі ріки, всі зірки назвав, які згадав. Тоді каже вона мені: «Чого ви мучитеся? У вас фірма проектна? От і додайте до слова «лад» «проект». «Ладопроект». Гарно звучить». Так що ідея це не моя, а менеджера (сміється). А в мене ж уся робота зупинилася: ні печатку не міг оформити, ні документацію, негайно треба було реєструватися. «Та хай уже буде «Ладопроект», - кажу їй. Так і зареєструвалися.

На сьогоднішній день наш колектив налічує 25 чоловік. Основу, звісно, складають люди, що працювали зі мною ще в тому Ірпінському проектному відділі. Але нещодавно (і я дуже цьому радий) ми омолодили наш склад. Молодь зараз дуже активна, обдарована. Всі наші проекти розробляються за допомогою комп’ютерних технологій. Молодь зараз не наздоженеш, але вони також цінують досвід.

ПРО ЩАСТЯ

- І скільки відсотків молоді у вашому колективі?
- А що вкладаєте у поняття «молодь»? Я от теж вважаю себе молодим (сміється). А можна і у 20 років вже почуватися старим. Я думав над цим і дійшов висновку: старість – це коли життя для тебе – тягар. А коли живеш на радість собі і оточуючим, коли і з сім’єю склалося, і постійно чимось займаєшся, захоплюєшся, аби тільки часу вистачало, - то ти – щаслива людина.

- А себе вважаєте щасливим? Незважаючи на те, що мрія літати не здійснилася?
- Літати можна у будь-якій професії… Це коли з великим бажанням біжиш на роботу, а після роботи з не меншим бажанням – додому. Отоді людина по-справжньому щаслива. А мені пощастило. І з роботою, і з дружиною, і з дітьми.

- Діти пішли по батьківських стопах?
- Мій внук щойно закінчив Київський інженерно-будівельний інститут, захистив диплом. Готую його на своє місце, він у мене проходить стажування. Попрацюю ще роки два. А фірма повинна існувати. Люди мають відчувати впевненість, що завтра буде таким же прекрасним, як і сьогодні. Молодша донька закінчила податковий університет, тепер працює у нашій фірмі бухгалтером. Старша закінчила інститут легкої промисловості; поки не працює, у неї клопоти – внучка народила правнучку.

МРІЯ АРХІТЕКТОРА

- Бути керівником – означає мати великий кредит довіри, високу відповідальність. Чи хвилювалися, коли розпочинали справу? Чи були впевнені, що все складеться?
- Ви знаєте, можна бути впевненим і нічого не робити, тоді й крім впевненості нічого не матимеш (сміється). Те, чим я займаюся – це постійна, жива робота. Знову згадаю центральний інститут в Києві: вони ж просто сидять і чекають, коли до них прийде замовник. А у мене, наприклад, на столі лежить зошит: щойно десь почую, що хтось хоче щось будувати, я одразу ж беру номер телефону, записую, активно виходжу на замовника. Я буваю в усіх адміністраціях, і з Анатолієм Петровичем спілкуюся, і в Ірпені, і в Гостомелі, і в Бородянці, і в Немішаєво, і з головними архітекторами, і з керівниками підприємств. Щось десь почалося проектуватися, щось провалилося, з різних причин – це постійна, жива робота.

- Як нині просувається ваша справа?
- Загалом, зараз всі проектні фірми переживають важкі часи, бо ми залежимо від стану капітального будівництва в країні. А зараз існує загроза війни, всі кошти йдуть на інші потреби. Бюджетні гроші акумулюються на головні питання. підприємці, не будучи впевненими у тому, що їх чекає, ховають гроші у банках і конвертують у долар. Хто багатший – вивозить закордон і зберігає там. Отака ситуація. Потроху виживаємо. Добре, що робота є, особливо тут, у Бучі. У минулі роки все-таки було легше. В державі було більше стабільності, і підприємці почувалися впевненіше. Не було цього протистояння, яке постійно нагнітається. Агресії не було з боку Росії.

- Які ваші найближчі плани? Можливо, особисто мрієте про якість проекти?
- Особливу увагу, звісно, ми приділяємо нашим «рідним» містам – Бучі та Ірпеню. Тут, у Бучі, ми знаходимося зараз, тут ми створені, тут починали проектувати перші будівлі. Щодо планів, то найперше, як сказав наш новий президент Петро Порошенко: «Нам потрібен мир». Мир – перш за все. Які у мене є мрії? Хочеться дуже, щоб у Ірпені також з’явився такий молодий і енергійний міський голова, якого маємо в Бучі, і щоб вони тісно співпрацювали між собою. Інтерес у цьому можна мати різний. Можна мати патріотичний інтерес: щоб процвітало наше місто, процвітала Україна. В цьому є і моральні, і матеріальні стимули. Якщо так станеться, то будемо мати хороші передумови для перетворення Бучі та Ірпеня у сучасне розвинене європейське місто. Єдина система комунікацій, система обслуговування, єдина транспортна схема – усе це дуже вигідно.

А що може бути мрією архітектора? (усміхається). Пам’ятаєте фразу з фільму «Батько солдата»: «Пахать – сеять, пахать – сеять…»?
Так і у архітектора: «Проектувати – будувати, проектувати – будувати…» Дивишся, вивчаєш досвід Європи: що і як там будують, порівнюєш – хочеться не відставати. Щоб радіти своїй праці, бачити проекти втіленими і кожен намагатися робити ще кращим. Спокійно робити свою роботу, і знати собі ціну.



опубліковано в газеті "Бучанські новини" №24 від 27 червня 2014 року