Може, Майдан?..
Так чи ні, а це доводить лише, що до власної культури теж треба дорости. Самовиховатися. Вона є десь глибоко в кожному з нас, у кожній українській душі. Тільки от чи багато з нас дають їй прорости?... Руку на серце, чому найвищою формою захисту своєї культури в нас досі є її критика?... Це - доконче важливе питання; відповівши на нього, можна заглянути у найближче майбутнє і побачити, чи досі миримося із каліцтвом нашого найбільшого багатства або з його повною відсутністю, чи ми здатні на щось більше, ніж короткочасна (боляче казати) мода.
Втім, тут варто вислухати вагоме слово діячів сучасної української культури, які як ніхто бачать її зсередини.
Анатолій Матвійчук, народний артист України:
"Я вважаю, що сьогодні ми запустили українську культуру чи не більше, ніж українську армію, а вона ж не менш важлива. Певний час побутувала думка: «Навіщо всі ці патріотичні пісні, ця шароварщина, вишиванщина і т. д.?» А це ж наш генетичний код, і його ми повинні захищати. І патріотична пісня, і армія – все це речі, які повинні існувати у будь-якій культурі, яка себе захищає від впливу інших, від розмивання.
Чи дали Вам теперішні події якийсь творчий поштовх?
Ну звісно. Зараз у мене народжується цикл нових патріотичних пісень, не показних а-ля «Україна, ура!», а таких, які впливають на свідомість людини, змушують її думати, спостерігати, відчувати важливі речі. Тільки це, на мій погляд, є справді патріотичною піснею.
Я написав багато віршів за цей час, видав книжку із символічною назвою «Зерна». До зерен я прирівнюю те, що ми повинні рятувати сьогодні, аби воно згодом проросло і дало життя. З початку подій на Майдані я взагалі дуже активно і плідно працюю у плані поезії й пісні. Все це швидко поширюється у «Фейсбуці».
Взагалі українців сьогодні рятують соціальні мережі. Телебачення продовжує свою розважальну політику. Таке враження, що наші телеканали не є зовсім «нашими». Тільки українське радіо якось включається в події. Треба міняти ситуацію. Треба воювати не лише з сепаратистами, а й за інформаційний простір. Зараз ми його, фактично, програли. Телебачення зараз практично не живе українськими проблемами. Там немає наших артистів. Там нема української історії. Там нема українського погляду на світ. Так, є новини; але ж коли закінчуються час новин, починаються російські фільми, серіали про російських "ментів", їх спецслужби тощо... Українського життя і українського мистецтва там нема.
Тому ситуацію треба міняти, повертати собі наш інформаційний простір. Я журналіст за своєю першою освітою, тому як ніхто розумію загрозу втрати власного інформаційного поля. А сьогодні ця загроза фактично втілена. На екрані зараз бачимо не своїх, а американських або російських культурних діячів. Якщо ж наші з'являються, то переважно у комічній, пародійній формі, тобто в тому розважальному форматі, який у нормальних країнах транслюють на, можливо, деяких молодіжних, але ж не центральних телеканалах. На головних каналах має бути еліта своєї країни, як це у Польщі, Італії, Туреччині, багатьох інших країнах, де я був і бачив це на власні очі (я моніторю телебачення всюди, де буваю). Такого, як у нас, колоніального телебачення, нема ніде. Навіть перемикаючи супутникові канали інших країн, можна визначити за якимись характерними зовнішніми ознаками, мовою чий це канал. А вмикаючи український, можна хіба побачити якусь бійку, ідіотські шоу. Тому нам треба мати хоч один канал такого глобального значення, який би справді представляв нашу культуру. Можливо, єдиним хорошим винятком зараз є "УТР": він, хоч і не потужний, та все ж часто транслює всілякі значущі для України культурні події, фестивалі тощо. Всі решта просто заробляють гроші на рекламі, і транслюють те, що збирає високі рейтинги.
А українське може збирати високі рейтинги?
Ви знаєте, наркомана дуже важко зсадити з голки. Якщо вже його підсадили, то йому потрібна все більша і більша доза, все більше його треба розважати. Якщо глянемо на досвід інших країн, то там із самого початку не було такого акценту на ідеї розважати людей. До прикладу, популярне шоу "Голос країни" має міжнародний формат. Але в інших країнах воно набагато скромніше: і світло, й декорації, і зал. Про що це говорить? Що там не головне вразити глядача яскравістю, багатством; головне - людина, те, про що вона співає, як і що вона несе в собі. Акцент треба робити на суті, а не на технічних аспектах, видовищності. Треба робити якісний продукт, хорошу цукерку, а не лише красиву обгортку, і таким чином вчити, виховувати глядача. Яскравість не означає якість.
Багато що справді змінилося після Майдану. До нього, до цього переломного моменту, українцям фактично не потрібні були артисти, які несуть у собі український дух, зв'язок із традиційною піснею, її мелодикою, образом. Потрібні були артисти а-ля "Діма Коляденко". Формат нашого сучасного телебачення був здебільшого розважальний, такі вже маємо стандарти. Але ж це занадто, коли наші деякі артисти зараз їдуть в Москву за преміями, відверто зневажаючи власну країну. До чого дійшла моральна самосвідомість українських артистів! Цього не можна допускати.
Я сам доростав до народної пісні поступово. У юності страшенно захоплювався рок-музикою, навіть грав у рок-групі. А з часом, дорослішаючи, став все більше тягнутися до народної музики. Тепер, коли чую десь, як співає народний хор, у мене сльози на очах, і подих перехоплює. З'явилось таке могутнє відчуття генетичного зв'язку зі своєю культурою; культурою, яка була до мене, і яка буде після мене. І розуміння, що треба зробити все, щоб наші діти, онуки любили цю музику: бо це те, що вирізняє нас з-поміж інших народів.
Я бачу це, коли виступаю з українською піснею закордоном: для італійців, американців, канадців тощо. Мене одразу чітко впізнають і сприймають як українця. Є щось особливе в нашій мелодиці, в цьому образі. І це треба берегти - нашу самоідентичність, передавати її з покоління у покоління і захищати. Я завжди кажу своїм студентам: "Ви повинні захищати свою культуру. Крім вас, цього не робитиме ніхто." Тобто я за те, щоб наша новітня еліта сама і міцно взяла справу в руки: щоб при виборі між двома якісними речами люди обирали українську. Адже істинна якість - це не лише форма, аранжування, обробка. Це - коли музика багато говорить людині, її душі і серцю, її естетичним почуттям, її свідомості. Українська пісня є і повинна бути саме такої якості. Як і будь який продукт української культури загалом."
Алла Попова, народна артистка України:
"Наші молоді виконавці часто помиляються, починаючи співати американські, англійські, французькі шлягери. Співати їх треба, але лиш для того, щоб відчути нові стилі, перейняти якісь нові вокальні прийоми. Закордоном людей цікавить наша музика і наші пісні. Погодьтеся, другої Уїтні Х’юстон серед наших не буде, і мова не про вокальні дані. Ми можемо бути цікавими тим, чого закордоном немає. А в нас є. Наше коріння, наш мелос. Як у негрів – джаз, так у нас – українська народна пісня. Сама наша мова неповторна, мелодійна.
Мене завжди дратувало те, що у Росії нашу культуру переважно сприймають як кітч: те, що співають жартівливо, на суржику. Не називатиму виконавців, які співають у такому жанрі. Можливо, це теж має право на життя. Але через це формується думка, що у нас справжніх талановитих співаків немає, є лише коміки. Ті наші співаки, що їдуть до Росії, не цінують рідної землі, не розуміють, що їм треба бути тут. Виїжджати, звісно, можна, але жити і творити потрібно на Україні."
Що після таких слів можна додати, як не погодитись?...
Втім, не цілком.
З глибокою повагою до наших артистів та культурної еліти - все ж хочеться вірити, що це еліта формується з народу, а не народ елітою. До болю хочеться. Талановито аранжувати, співати, справді, можуть одиниці. А талановито слухати - кожен. І талант цей дарований нам з народження. Ми здатні озиватися на кожен щирий прояв українства усіма струнами своєї душі. Це - щось більше, ніж патріотизм. Це - те, з чого він виникає. Без чого людина стає духовним апатридом, моральною сиротою. Щось, що ми впитуємо з молоком матері, з першим і кожним наступним вдихом. Розуміння, що ти є частина нації, такої ж унікальної серед багатьох, як кожна людина серед інших. А за тим розумінням - відповідальність. За націю, як єдиний духовний організм. Як рослини в лісі, зв'язані тим нерозривним зв'язком землі, з якої ростемо, ми відповідальні за повітря довкола нас - наше багатство, надбання, дар, те, завдяки чому живемо і що даруємо світові.
Хіба це природно - виробляти вуглекислий газ замість кисню?
А природно - роками сидіти на голці (тут запозичу порівняння Анатолія Матвійчука) дешевих замінників, недалеких шоу, тягнутися до іноземних впливів і навіть терпіти агресивні втручання? Бездійно.
Але вже не мовчки. І це дає надію.
Тож сучасна українська культура - справа наших власних рук.
Пишатися цим зараз чи ні, але в подальшому вірити у це хочеться. До болю хочеться.
