» » Життя наче факел

Життя наче факел

– Ми одружилися по дуже великому коханню, яке рідко в кого буває. Я настільки любила свого чоловіка, що, якби мені сказали відрубати руку, щоб у нас з ним все було добре, я б це зробила, навіть не задумуючись ані на мить. Мені він був дуже дорогий, – так розпочала свою розповідь-роздум Тетяна Юріївна Фірсова про роки, прожиті з коханим чоловіком, капітаном 2-го рангу Фірсовим Володимиром Григоровичем, і про рік життя без нього. Розмова, розпочата в поминальний день, продовжилася в затишку домашньої обстановки.

З моїм майбутнім чоловіком я познайомилася в технікумі торгівлі, де навчалася. Святкували Новий рік, я була Снігуркою. Прийшли моряки, і з ними Володя. У нього була така харизма, він був таким галантним, елегантним. Він був чоловіком, в якого закохуєшся повністю і одразу. Чесно скажу, це був такий вулкан почуттів, що аж лячно. Одного разу дуже хотілося зустрітися з ним на побаченні, а командир не пускав: «Хочеш, щоб твій Фірсов на побачення до тебе пішов? Тоді приготуй номер художньої самодіяльності». Просто шантаж. Я нарядилася і прийшла на концерт з уривком з п’єси Нечуя-Левицького «Баба Параска і баба Палажка». Виступила, і курсанта Фірсова відпустили на побачення. Сміх та й годі. Нам тоді було по 19-20 років. Ми зустрічалися три роки, а потім він прийшов до моєї мами просити моєї руки і сказав, що кохає мене. Трапилось так, що наше весілля співпало з випуском з училища.

маленький Володя

Моє весілля було не таким, як у всіх. За мною не приїжджали, не викупали, не було традиційного порядку весілля. Навпаки, я поїхала на його випускну церемонію, де їм вручали кортики. Уяви собі картину: повний автобус гостей, весільний кортеж, і я у весільній сукні, мчимось на Поділ, в училище хапати жениха... Глядачі стояли за шнурком, яким відокремили плац від гостей, а мені дозволили стати попереду. Я стояла у весільному наряді з букетом одна-єдина… І коли гостей запросили поздоровити новоспечених офіцерів, то, поки розмотували того шнурка, я кинулася на плац поперед всіх, а випускники такі білі, в золотих еполетах, з кортиками – просто красені. Очей не можна відвести. Я дивлюся, і не можу пізнати свого нареченого. Вожу очима направо наліво – де ж він? Аж ось він побіг мені назустріч – сміху було!

Звідки у Володимира Фірсова була любов до морської професії? Володя народився в місті Володимирі-Волинському, на суходолі. У нього в роду не було не тільки моряків, навіть військових взагалі не було. Але він з дитинства читав книжки, бачив фільми і він просто марив морем! І в шістнадцять років він подався в Пярнське морехідне училище, в Естонії. Йому навіть прийняття присяги затримали, бо на час вступу до училища ще не мав повних 16 років. Але через його наполегливість його таки взяли до училище, яке він успішно закінчив. Потім він майже два роки ходив у торговому флоті. А далі його забрали в Миколаїв служити в морській піхоті. Під час проходження служби йому запропонували поступити в Київське вище воєнно-морське політичне училище (КВВМПУ). Він навчався чотири роки, а далі почалася наша служба.

Фірсов у формі

Його послали служити під Фрунзе на кордоні Казахстану і Киргизії, де розташовувалася частина зв’язку. Він там був заступником начальника політвідділу по комсомолу – так тоді називалося ця посада, я одразу поїхала разом з ним. Мені казали: «Поїдеш потім, коли він влаштується, отримає квартиру. Поїдеш, коли налагодиться нормальне життя». Я ж сказала «Ні. Маємо їхати разом, я повинна бути зі своїм чоловіком». Знаєш, я думала, що таке велике кохання може бути тільки в книжках. А мені з цим дуже-дуже повезло. В Киргизії було важко – клімат не підійшов. Я весь час там дуже хворіла, і в Києві прийняли рішення запропонувати чоловіку службу в КВВМПУ. Він там «няньчився» зі своїми курсантами, дуже їх любив, багатьом дав дорогу в життя. Навіть зараз, коли його вже немає, ми не пориваємо зв’язків.

Що можна сказати про братство моряків? Немає нічого міцнішого, навіть сталь не така міцна, як морська дружба. Так повелося від віків, що моряки під собою мали не землю, а палубу, а під палубою – товща води. Тому морське братство полягає в тому, що або всі разом тонемо, або всі разом випливаємо. Так і не інакше. Якщо зараз хтось кине клич, що комусь з побратимів треба допомога, то вони з’їдуться з усіх кінців світу. Вони не дивляться, чи хто росіянин, чи молдаванин. Чи випускники живуть в Ізраїлі або Франції. Але, якщо треба, вони злетяться за 24 години, і допомога буде. Так само було і під час похорон Володимира Григоровича. Він пішов з життя у віці 59 років. Примчалися його випускники, всього зібралося понад 500 чоловіків. Вони з’їхалися, злетілися з усіх куточків нашої минулої батьківщини, яка у нас була, тому що хотіли провести в останню путь свого Учителя, свого Командира, якого дуже шанували. Так само вони ставляться й один до одного. Розумієш, КВВМПУ – це наче бренд. Їхня дружба дуже сильна, дуже потужна. Вони підтримують один одного в біді, в горі. Мене теж торкається це морське братство. Навіть зараз на свята приходять з квітами, телефонують, вітають. На Новий рік обов’язково присилають подарунки. Вважаю, що мені дуже пощастило, що я була членом цієї родини військових моряків. Це братство зароджувалося віками – так було, так є і так буде. Моряки – це особлива каста посеред всіх інших родів військ; тут і дружба, і відданість.

В 1992 році Володю послали в Єменську Народну Республіку служити у військовій частині, в центрі зв’язку з надводними і підводними кораблями. Ми поїхали всією сім’єю з двома дітьми – Русланом і Людмилою. Військова частина була велика, розташовувалася в пустелі, біля моря. Чоловік був заступником командира частини з виховної роботи, замполітом. Було дуже важко, але особливо стресова ситуація настала, коли 1995 року там почалася війна.
Війна була сильна – літали бомби, пересувалося багато танків. Воював Північний і Південний Ємен. Ми були в Адені, на Півдні. Це було просто жахливо. Ми попали в цю м’ясорубку, та ще й діти з нами. Одного дня ранок почався з чогось неймовірного – дрижали будиночки, дзвеніло скло у вікнах, повибігали люди. Кругом лемент: «Війна!» Похапали дітей, яйця, воду і хліб. Чому яйця? Та тому, що їх можна зарити в пісок пустелі, і за десять хвилин воно вже варене – можна дитину нагодувати і самому поїсти. Все сталося надзвичайно несподівано, адже в травні місяці зазвичай ніхто ніколи не воює. Куди нам бігти, де спасатися? Ми побігли ховатися під гору, тому що літаки бомбили аеродром неподалік. Забігли в рибальське село і там сиділи до вечора. А вже вночі, коли стемніло, нам з Генерального консульства прислали представника, і ми з виключеними фарами пробиралися – тільки жінки і діти – в Аден, в консульство. Чоловіки залишалися в частині.

Через добу прийшли французькі легіонери, які базувалися в Джибуті. За нами прислали військову баржу, нас всіх туди посадили (тільки жінок і дітей). Серед нас були громадяни п’ятнадцяти країн. Баржу супроводжували літаки, з яких постійно вівся вогонь. Було страшно, ми падали і закривали голови. Людочці було п’ять рочків, і вона весь час повторювала: «Мамочка, чому вони нас розбомблюють?» Колінка у дитини були побиті. Навіть, коли приїхали в Бучу, і коли вона чула гул літака, то падала і закривала голову руками. Це тривало цілий рік, вона довго не могла оговтатися.


Я тобі так скажу, що постійне перебування в жорстких умовах дуже здружило нашу сім’ю. В надзвичайних обставинах одразу видно, хто є хто. Хтось б’ється в істериці, плаче. Когось судомить від страху. А хтось береться і щось робить. Мені було шалено страшно. Чесно кажу. Але я не могла показати дітям, що мама боїться, що мамі страшно. Крім того, у нашому жіночому осередку було прийнято – в екстремальній ситуації командує дружина командира. Так і було у моєму випадку. Треба було заспокоїти своїх двох дітей, а також подбати про всіх інших, організуватись. Сину було 16, а доньці – 5. Син поводив себе дуже по-дорослому, стримано, без зайвих слів.

Так от, нас вивезли у відкрите море. Там був французький фрегат легіону швидкого реагування, і нас підняли по канатним драбинам на борт. Легіонери привезли нас до місця своєї дислокації в Джибуті, в Африці. Нас гарно нагодували, розмістили з комфортом. Потім за нами прислали літак МЧС і відправили до Росії. А наші чоловіки залишились в Ємені, і ми не знали, що з ними. Війна була серйозна. Нашого друга, міністра оборони, з яким ми пили чай у нас вдома, розстріляли. Ми виїхали в Ємен з Радянського Союзу, а повернулися в Незалежну Україну. Цей відрізок часу якось випав в нікуди. Ми самі не знали, кому ми служили, але виконували свій військовий обов’язок, бо давали присягу.
Чому ми не залишилися в Росії після виведення частини з Ємену? Наша частина була підпорядкована Владивостоку, але кожен вибирав, де йому служити. Володя міг ще продовжувати службу, бо у нього ще не було вислуги 25 років. Треба було дослужити ще півтора роки, але він вирішив оформити часткову пенсію і приїхав до нас. Адже я після Ємену разом з дітьми приїхала в Україну, і у нас навіть не виникало питання, де нам бути далі. Іншого шляху нам не треба. Хоча багато хто з наших українців залишився в Брянську, в інших містах Росії, щоб отримати велику пенсію і квартиру.

Ти зрозумій, що існує велика різниця між тим, щоб бути дружиною громадянського чи дружиною військового. По-перше, служба накладає на військового відбиток, і він ніколи не скаже: «Я цього не хочу, я цього не буду, мені це не подобається…» Такої відповіді просто не може бути. А мій Володя був військовим з шістнадцяти років. Зі свого боку, мені теж було нецікаво просто прилипнути до чоловіка, та й все. На моє переконання, дружина теж повинна бути особистістю. А життя не буває простим. Воно тернисте, і його треба вміти прожити мудро. Ми прожили разом тридцять п’ять з половиною років.
Вважаю, що ми прожили життя гідно. Бувало так, що я наполягала: «Володя, ось у прихожій два крючки. Коли приходиш зі служби, то на один вішай свою форму, а з другого знімай піжаму і будь домашньою людиною. Вдома ти не військовий командир, а просто мій чоловік». Він же зробив мудро – без всяких пояснень просто привів мене до себе в училище: «Зайдемо на хвилинку, треба взяти якісь папери». Кабінет був на четвертому поверсі в будівлі без ліфта. Заходимо на перший поверх. «Рівняйсь, струнко!» – витягується і віддає честь курсант, бо командир іде. Піднімаємося на наступний поверх. Там те ж саме: «Рівняйсь, струнко!» І так до четвертого поверху.

Заходжу в його кабінет і відчуваю, що мені теж хочеться віддати честь і на кожне його слово казати: «Так точно. Буде виконано, чоловіче». А він мені каже: «Тепер ти бачиш, наскільки мені буває важко, коли приходжу додому, а від тебе чую, що і це не так, і те не так. Розумієш, як мені важко перебудуватися». Він був командиром роти, заступником командира батальйону. Як же зробити так, що сім’я була цілою, щоб не було командного тону в стосунках? Це дуже непросто. Тим жінкам, які прожили життя з військовим, треба присвоювати звання жінки-героя. Це дуже велика робота – розбудувати сім’ю, зробити її дружною, успішною.

І от настав час, коли Володимир вийшов на пенсію. Але всидіти вдома він не зміг. В 2004-2006 роках він поїхав в Ашхабаді, де був директором Українського культурного центру. Україна допомагає будувати там тунелі через фірму «Інтербудмонтаж». Організовувалися різні заходи, українські вечорниці. Замовлялися і шилися костюми. Випускалася українська газета. Проводилися майстер-класи з виготовлення ляльок-мотанок, вишивання українських рушників. Організовувалися концерти української пісні.

Все це мало величезне значення. Він настільки просував там Україну, що це просто неймовірно. Були зустрічі з їхніми національними аксакалами, і він розповідав про нашу державу. А ось на цьому фото футбольний матч між українськими працівниками і туркменськими. А ось шаховий турнір. А ось змагання з національної боротьби, в яких він теж брав участь. Він любив свою державу і хотів її презентувати, як належить. Він був обличчям України в Туркменістані. По нашій роботі там судили про всю країну. Він представляв Україну туркменському народові протягом майже трьох років. На більше не вистачило здоров’я, тому що там важкий клімат. Його праця була високо оцінена: він отримав грамоти від президента країни Сапемурата Туркменбаши. Наш посол дав йому найкращі рекомендації для майбутньої роботи.

Мій Володя понад усе любив Україну, хоча був росіянином, і любив Бучу, як частку України. Він настільки полюбив нашу Бучу, де народилася я, і де моя батьківська хата, що настав час, коли він сказав, що не хоче жити у Києві, а тільки в Бучі. До того ми бували тут на вихідних і влітку з дітьми. Пішовши у відставку, він знайшов роботу в Бучі. Володю називали людина-свято. Він так любив гостей, любив всіх приймати і пригощати. Отака широченна душа! На стіні нашої вітальні висить морське рятувальне коло, на якому написано «ПРИЧАЛ ФІРСОВА». І до цього причалу постійно приїжджали друзі – хто за порадою, хто поділитися радістю.

Особливістю його характеру було те, що він завжди у всьому хотів бути першим. Інколи я задумуюсь, чому людина, яка так любила життя, померла. Знаєш, він згорів від бажання жити. Він так поспішав жити, що обіймав неможливе. У нього були тисячі справ: кудись летіти, комусь допомагати, щось робити, щось організовувати. У нього в списку справ були імена і адреси 76 ветеранів Бучі – кожного він мав відвідати і завезти кошик зі свіжими овочами. Для виконання всіх його задумок треба було прожити років сто. Йому завжди треба бути в центрі подій, завжди бути сильним. Він уособлював силу, удачу, любов до людей. І доля подарувала йому дійсно яскраве колоритне життя. Він би й одного дня не прожив без своїх справ. Просто неможливо уявити собі Фірсова нерухомо лежачим на ліжку. Поряд з такою людиною я просто не мала права бути слабкою, розгубленою. Коло нього я мусила бути відповідним активним фоном, завжди мати респектабельний вигляд.

Як не зламатися, коли не стало цього урагану життя? Ураган життя зупинився на льоту в той «чорний» Тетянин день. Володя хотів зробити мені подарунок і повезти мене, Тетяну, до Львова саме на Тетянин день. Я дуже люблю це місто і дуже хотіла знову в ньому побувати. Володя забронював квитки і поїхав їх викупляти. Там, коло каси він поклав їх до кишені і помер на місці. «Синдром раптової смерті», – як записали лікарі. Просто зупинка серця без тромбу, інфаркту, інсульту чи гіпертонічної кризи. Цей феномен ще й досі не вивчений, і трапляється він навіть з дітьми. На мій погляд, десь на небі приймається рішення, коли виконана якась функція. Існує пояснення, що Бог тих, кого любить, прикликає рано, щоб не допустити їм страждань і хвороб. Бог таким чином нагороджує людину, щоб вона не хворіла, не лежала, не переживала приниження неміччю. Бо для такого вояка, такого чоловіка бути прикутим до ліжка і щоб йому подавали – було б неможливо пережити. Дійсно це була милість від Бога. Прикро, що ця милість була дуже зарано. Хотілося б, щоб ця милість була років через десять. А так, виходить якось несправедливо. Але не нам про таке судити. Для мене це був просто шок, я не могла змиритися. Розгубленість… Очі моїх дорослих дітей, які дивилися на мене і наче питали: «Мамо, що нам робити далі?» В той час у мене сили не було, я не могла зібратися з думками, я теж була мертва людина.

Такий стан продовжувався деякий час. А потім я усвідомила, що своїм стражданням причиняю великий біль дітям – вони страждали від втрати батька і потерпали від страху втратити маму. Мої руки опустилися, я не хотіла жити жодного дня. Але, бачачи біль моїх дітей, я сама собі сказала, що не маю права залишатися в такому стані. Я мама, я дала їм життя і не маю права нівечити їхнє життя. Тому я зібралась в кулак і придумала собі таку казку, що мій чоловік знову поїхав кудись далеко у відрядження на 2-3-5 років, і я повинна його чекати. А тим часом треба тримати сім’ю в такому стані, в якому він її залишив. Всі повинні бути сильні, щасливі, здорові і дружні.

На мені зараз велика робота – я мушу жити за двох. Для мене він не на кладовищі, а тут, тільки кудись поїхав. Треба працювати, берегти те, що є, і чекати зустрічі. Тільки не в чорній одежі. Я зараз змінила роботу, залишивши стару, на якій могла собі дозволити працювати, коли захочу. На новій роботі треба було освоювати нове поле діяльності, вивчити комп’ютер, комп’ютерну бухгалтерію, програми, працювати в Excel. Я не спала ночами, у мене голова злітала від навантажень і напруги. Та я постановила подолати труднощі. Зараз я працюю на фірмі помічником головного бухгалтера, організовую міжнародні виставки «Модна лялька», «Золоті руки майстрів» і зовсім не відчуваю своїх 60 років. Діти мене підтримують, на роботі – теж. Кажуть, що я всім дам фору.

Хочу жити активно, бо життя продовжується. Бог кожному дає сили на кожний день. Своїм майбутнім онукам я буду розповідати про дідуся, якого вони не бачили. Поки ми живемо, буде справедливо, якщо ми розповідатимемо історію про випробування, труднощі, радості свого життя. Сьогодні, через рік після смерті мого чоловіка, мені не соромно за нього, за себе, за наше життя.

Наша бесіда відбувалася в невеличкому гостинному «кубрику», в якому все так, як було при житті Володимира Фірсова. Тут дуже багато фотографій різних років і місць, нагороди, грамоти, відзнаки, пам’ятні речі, сувеніри. Ось на плечиках флотський кітель… Не полишає відчуття присутності, тут панує мир, тут тепло. Широко розсунені штори, і кімнату заливає ніжне травневе сонце. Помешкання наповнене життєвим змістом. Тут постійно бувають члени родини. Ось і зараз чути тупотіння ніжок маленької Софійки, для якої дідусь завжди десь поруч. Друзі за звичкою приходять в «кубрик» посидіти за чашкою чаю. Коли виходиш з кімнати, то очима зустрічаєшся з прекрасними очима Ісуса Христа, зображення Якого висить на стіні поряд з дверима. Ці очі випромінюють невимовну любов і спокій. Таке ж почуття вищої гармонії наповнює серця мешканців цього міцного сімейного корабля.



фото з сімейного архіву
Микола ДЕМ’ЯНОВ 
газета: "Бучанські новини" №19 від 22 травня 2014 року
Фірсов Фирсов
  2
 QR-код адреса статьи
Коментарів: 0
Додати коментар
Інформація
Коментувати новини на сайті можна тільки протягом 370 з дня публікації.