15 травня мешканцю Бучі, учаснику радянсько-фінської війни 1939 року та Великої Вітчизняної війни Василю Сазоновичу Ільченку виповнюється 100 років.
Напередодні цієї дати кореспондент «БН» завітав у гості до родини Ільченків, де більш ніж у скромній обстановці він разом зі своєю дружиною Любов’ю Купріянівною мешкають з 1973 року. Цю двокімнатну квартир він отримав від тресту ПТЕМ (Південнотеплоенергомонтаж), де пропрацював 40 років. Саме на пенсії відкрився його талант, як художника-любителя. Дивлячись на його пейзажі, важко повірити, що їх писала людина без будь-якої художньої освіти. Як знати, якби Василь Сазонович почав малювати не після виходу на заслужений відпочинок, а значно раніше, то ми, напевне, отримали б відомого художника. Але сталося те, що сталося. Він обрав робітничу професію. Спочатку працював зварником, потім інструктором зварювальних робіт. Василь Сазонович неодноразово заохочувався нагородами, відзнаками, почесними грамотами.
![]()
![]()
Візит кореспондента співпав з відвідуванням ветерана його колишніми колегами. До нього з подарунками напередодні свята завітали голова профспілкового комітету тресту ПТЕМ Михайло Руденко та заступник директора з персоналу Світлана Катуніна. Керівництво тресту не забуває своїх ветеранів, допомагаючи їм фінансово і продуктовими наборами. Всього ж на обліку у профспілковій організації тресту значаться троє ветеранів, безпосередніх учасників бойових дій, 9 ветеранів Великої Вітчизняної війни і 62 ветерана праці. Опікуватися такими людьми у тресті вважають своїм обов’язком.
Далеко не кожній людині щастить прожити таке довге, цікаве і разом з тим складне життя. Ще у ранньому дитинстві маленькому Василю довелося пізнати, що таке зрада найрідніших людей – батьків. Причому двічі. Спочатку, коли просто виставили на вулицю, мотивуючи це тим, що родина у них багатодітна, і нема що їсти. А він, мовляв, старший, якось прилаштується у житті. Василя взяли у свою сім’ю чужі люди. Зараз важко сказати, як би у подальшому склалася доля Василя Ільченка, якби не нові батьки.
Кілька років потому йому довелося зустрітися зі «рідною» матір’ю, яка заради цікавості відшукала свого рідного сина у Кременчуці (Полтавська область). Невеселою була ця зустріч. Спочатку у душі Василя ще ятрилася надія, що знову опиниться у рідній сім’ї. Проте «мати» з перших хвилин побачення дала зрозуміти синові, що не візьме назад у родину. Єдине - уточнила, що сина народила у 1914 році, а не 1917, як зазначено у свідоцтві про народження. Це була перша і, як згодом з’ясувалося, остання зустріч з жінкою, яка дала йому життя, а потім відхрестилася від рідного сина. Василь Сазонович зла на своїх рідних за це ніколи не тримав. Проте це було не останнім його життєвим випробуванням. Почалась радянсько-фінська війна.
А потім Василь Сазонович приймав участь і у Великій Вітчизняній війні. Під час однієї операції ( а він був радистом) потрібно було терміново встановити зв’язок між наступаючими військами і тилом. Саме від оперативного з’єднання залежав кінцевий результат самої операції. Сержанту Ільченку вдалося налагодити зв’язок між нашими підрозділами і постійно його підтримувати. За це він був нагороджений медаллю «За відвагу». Якби не було зв’язку, то його розстріляли б на місці. Без суду і слідства. Такий був час.
![]()
![]()
Завдяки таким рядовим та сержантам, як Василь Ільченко, ми не програли війну німецько-фашистським загарбникам. Василь Сазонович вважає себе щасливою людиною. Приймати участь у двох найжахливіших війнах з чисельними людськими жертвами і залишитися живим, хіба це не дарунок долі? А те, що поруч з ним вже майже 70 років по життю йде його дружина Любов Купріянівна, хіба це не радість? Ще у далекому 1947 року вони поєднали дві свої долі. І з того часу завжди разом. Є діти, онуки і правнук. У них ми повторюємося самі. А значить, життя триває. І, не зважаючи на всі життєві перепони і негаразди в житті, потрібно бути оптимістом і доброзичливо ставитися до людей. Такої думки дотримується Василь Сазонович. Можливо, у цьому і криється секрет його довголіття?
опубліковано в газеті "Бучанські новини" №17 від 8 травня 2014 року
Напередодні цієї дати кореспондент «БН» завітав у гості до родини Ільченків, де більш ніж у скромній обстановці він разом зі своєю дружиною Любов’ю Купріянівною мешкають з 1973 року. Цю двокімнатну квартир він отримав від тресту ПТЕМ (Південнотеплоенергомонтаж), де пропрацював 40 років. Саме на пенсії відкрився його талант, як художника-любителя. Дивлячись на його пейзажі, важко повірити, що їх писала людина без будь-якої художньої освіти. Як знати, якби Василь Сазонович почав малювати не після виходу на заслужений відпочинок, а значно раніше, то ми, напевне, отримали б відомого художника. Але сталося те, що сталося. Він обрав робітничу професію. Спочатку працював зварником, потім інструктором зварювальних робіт. Василь Сазонович неодноразово заохочувався нагородами, відзнаками, почесними грамотами.
Візит кореспондента співпав з відвідуванням ветерана його колишніми колегами. До нього з подарунками напередодні свята завітали голова профспілкового комітету тресту ПТЕМ Михайло Руденко та заступник директора з персоналу Світлана Катуніна. Керівництво тресту не забуває своїх ветеранів, допомагаючи їм фінансово і продуктовими наборами. Всього ж на обліку у профспілковій організації тресту значаться троє ветеранів, безпосередніх учасників бойових дій, 9 ветеранів Великої Вітчизняної війни і 62 ветерана праці. Опікуватися такими людьми у тресті вважають своїм обов’язком.
Далеко не кожній людині щастить прожити таке довге, цікаве і разом з тим складне життя. Ще у ранньому дитинстві маленькому Василю довелося пізнати, що таке зрада найрідніших людей – батьків. Причому двічі. Спочатку, коли просто виставили на вулицю, мотивуючи це тим, що родина у них багатодітна, і нема що їсти. А він, мовляв, старший, якось прилаштується у житті. Василя взяли у свою сім’ю чужі люди. Зараз важко сказати, як би у подальшому склалася доля Василя Ільченка, якби не нові батьки.
Кілька років потому йому довелося зустрітися зі «рідною» матір’ю, яка заради цікавості відшукала свого рідного сина у Кременчуці (Полтавська область). Невеселою була ця зустріч. Спочатку у душі Василя ще ятрилася надія, що знову опиниться у рідній сім’ї. Проте «мати» з перших хвилин побачення дала зрозуміти синові, що не візьме назад у родину. Єдине - уточнила, що сина народила у 1914 році, а не 1917, як зазначено у свідоцтві про народження. Це була перша і, як згодом з’ясувалося, остання зустріч з жінкою, яка дала йому життя, а потім відхрестилася від рідного сина. Василь Сазонович зла на своїх рідних за це ніколи не тримав. Проте це було не останнім його життєвим випробуванням. Почалась радянсько-фінська війна.
А потім Василь Сазонович приймав участь і у Великій Вітчизняній війні. Під час однієї операції ( а він був радистом) потрібно було терміново встановити зв’язок між наступаючими військами і тилом. Саме від оперативного з’єднання залежав кінцевий результат самої операції. Сержанту Ільченку вдалося налагодити зв’язок між нашими підрозділами і постійно його підтримувати. За це він був нагороджений медаллю «За відвагу». Якби не було зв’язку, то його розстріляли б на місці. Без суду і слідства. Такий був час.
Завдяки таким рядовим та сержантам, як Василь Ільченко, ми не програли війну німецько-фашистським загарбникам. Василь Сазонович вважає себе щасливою людиною. Приймати участь у двох найжахливіших війнах з чисельними людськими жертвами і залишитися живим, хіба це не дарунок долі? А те, що поруч з ним вже майже 70 років по життю йде його дружина Любов Купріянівна, хіба це не радість? Ще у далекому 1947 року вони поєднали дві свої долі. І з того часу завжди разом. Є діти, онуки і правнук. У них ми повторюємося самі. А значить, життя триває. І, не зважаючи на всі життєві перепони і негаразди в житті, потрібно бути оптимістом і доброзичливо ставитися до людей. Такої думки дотримується Василь Сазонович. Можливо, у цьому і криється секрет його довголіття?
опубліковано в газеті "Бучанські новини" №17 від 8 травня 2014 року
