Скільки разів на день ми відкриваємо холодильник? По собі знаю, що за день мало не по десять разів. І що ми там бачимо? Саме те, що очікуємо. Полиці заставлені численними продуктами, як корисними, так і не дуже. Ми наїдаємось ними і потім відчуваємо важкість у шлунку.
Деякі мої знайомі навмисне їдять лише дієтичну продукцію, щоб тримати себе у формі, або ж схуднути. Погодьтеся, кожен з нас хоча б раз у житті намагався сісти на дієту, коли у пам’яті залишається те неприємне бажання поїсти, а ми стараємося подавити його, відволіктися чимось іншим. Пам’ятаю, як після тривалої внутрішньої боротьби, ми біжимо до чарівного холодильника, де можемо знайти будь-що, щоб втамувати голод. А уявімо, що одного разу ми відкриємо його – а там порожньо.
![]()
Зараз для нас це дивно, а в далеких 1932-1933 роках – це звична справа, коли комори були порожні. Люди голодували не з метою схуднення, а через те, що не було їжі. І не дивно, що зараз для нас слова про те, що їжа є найголовнішою річчю в житті, не мають для нас особливого значення, адже ми ніколи не зустрічалися з проблемою нестачі продуктів, і навіть навпаки, нам тепер хочеться чогось екзотичного. Іноді, задумуєшся наскільки кардинально змінюються пріоритети різних поколінь і часів. Ось і сьогодні ми без якогось авокадо чи папайї навіть не уявляємо життя, а 80 років тому люди боролися за крихту хліба.
![]()
У грудні 2013 року в Бучанській СЗОШ №5 пройшов цікавий науково-виховний захід, коли старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського, Синяк Іван Леонідович, на запрошення адміністрацій Бучанських міських бібліотек (відповідальні за проведення бібліотекар Моргун Валентина Григорівна та завідуюча шкільною бібліотекою Самойленко Лариса Адамівна), розповів учням 9-А класу, про страшний період життя українського народу, коли голодні люди їли все, що бачили. Страшно, але є свідчення про факти людоїдства. Масове винищення, сотні тисяч померлих від голоду, мільйони ненароджених геніїв.
Чи потрібно нам це пам’ятати? Погодьтесь, адже ми не часто згадуємо людей, які просто зникли з лиця землі в такі буремні роки. Хіба що, тільки тоді, коли ЗМІ нагадують, що потрібно запалити свічку пам’яті на підвіконні. І що ми робимо? Спочатку, відкладаємо це на вечір, бо не вважаємо це нагальною справою, потім сідаємо вечеряти, і ось, коли відчуваємо вже давно знайому нам важкість у шлунку, запалюємо свічку пам’яті жертвам голокосту, не до кінця розуміючи в чому ж трагедія.
Мабуть, досить знайома для багатьох ситуація. Люди, зупиніться на мить! Вдумайтесь, що ті люди тижнями, навіть місяцями, не те що не відчували хоча б короткочасного насичення, вони взагалі не мали змогу хоч трохи втамувати голод. Вони голодували місяцями. Моторошно про це навіть думати. Чи довго людина може витримати таку «дієту»? Навряд.
Пишу ці рядки, а самій хочеться написати такі слова, щоб пам'ять про замучених голодом людей ніколи не зникала, і вклонитися тим, хто пережив ті страшні муки. Вони нікого не врятували, але вони є, на мою думку, справжніми героями, символами нескореного духу української нації.
![Таня Попова]()
Деякі мої знайомі навмисне їдять лише дієтичну продукцію, щоб тримати себе у формі, або ж схуднути. Погодьтеся, кожен з нас хоча б раз у житті намагався сісти на дієту, коли у пам’яті залишається те неприємне бажання поїсти, а ми стараємося подавити його, відволіктися чимось іншим. Пам’ятаю, як після тривалої внутрішньої боротьби, ми біжимо до чарівного холодильника, де можемо знайти будь-що, щоб втамувати голод. А уявімо, що одного разу ми відкриємо його – а там порожньо.
Зараз для нас це дивно, а в далеких 1932-1933 роках – це звична справа, коли комори були порожні. Люди голодували не з метою схуднення, а через те, що не було їжі. І не дивно, що зараз для нас слова про те, що їжа є найголовнішою річчю в житті, не мають для нас особливого значення, адже ми ніколи не зустрічалися з проблемою нестачі продуктів, і навіть навпаки, нам тепер хочеться чогось екзотичного. Іноді, задумуєшся наскільки кардинально змінюються пріоритети різних поколінь і часів. Ось і сьогодні ми без якогось авокадо чи папайї навіть не уявляємо життя, а 80 років тому люди боролися за крихту хліба.
У грудні 2013 року в Бучанській СЗОШ №5 пройшов цікавий науково-виховний захід, коли старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського, Синяк Іван Леонідович, на запрошення адміністрацій Бучанських міських бібліотек (відповідальні за проведення бібліотекар Моргун Валентина Григорівна та завідуюча шкільною бібліотекою Самойленко Лариса Адамівна), розповів учням 9-А класу, про страшний період життя українського народу, коли голодні люди їли все, що бачили. Страшно, але є свідчення про факти людоїдства. Масове винищення, сотні тисяч померлих від голоду, мільйони ненароджених геніїв.
Чи потрібно нам це пам’ятати? Погодьтесь, адже ми не часто згадуємо людей, які просто зникли з лиця землі в такі буремні роки. Хіба що, тільки тоді, коли ЗМІ нагадують, що потрібно запалити свічку пам’яті на підвіконні. І що ми робимо? Спочатку, відкладаємо це на вечір, бо не вважаємо це нагальною справою, потім сідаємо вечеряти, і ось, коли відчуваємо вже давно знайому нам важкість у шлунку, запалюємо свічку пам’яті жертвам голокосту, не до кінця розуміючи в чому ж трагедія.
Мабуть, досить знайома для багатьох ситуація. Люди, зупиніться на мить! Вдумайтесь, що ті люди тижнями, навіть місяцями, не те що не відчували хоча б короткочасного насичення, вони взагалі не мали змогу хоч трохи втамувати голод. Вони голодували місяцями. Моторошно про це навіть думати. Чи довго людина може витримати таку «дієту»? Навряд.
Пишу ці рядки, а самій хочеться написати такі слова, щоб пам'ять про замучених голодом людей ніколи не зникала, і вклонитися тим, хто пережив ті страшні муки. Вони нікого не врятували, але вони є, на мою думку, справжніми героями, символами нескореного духу української нації.
