Автомобільний музей... на столі

Як правило, у кожного з нас є справа «для душі» - хобі, яке дає можливість відпочити, набратися сил, пізнати себе з іншого боку. Хтось ходить у спортзал чи відпочиває у кафе, піддається екстриму чи в’яже шкарпетки. Проте для декого відпочинок переростає у справжнє захоплення, справу життя. Мова – про колекціонерів. Нумізмати, філателісти, букіністи… Насправді, цей список нескінченний, адже коло людських інтересів не має меж: збирають від фантиків з-під цукерок до картин найвідоміших художників світу. І все це – інший світ: кольоровий, яскравий, «живий».

Тож, на сторінках газети ми започатковуємо нову рубрику, героями якої може стати кожен колекціонер Бучі. А почати вирішили з себе. Тож, запрошуємо вас дізнатися про «зменшений, захоплюючий світ» головного редактора газети «Бучанські новини» Сергія Куліди. У його «гаражі» - близько 500 машин. Щоправда, зменшених – в масштабі 1:43. Проте його унікальній колекції може позаздрити кожен…

- Сергій Володимирович, розкажіть як пов’язана для вас журналістика із хобі?
- Напряму. Коли збираєш ці масштабні модельки – точні копії справжніх автомобілів, які я колекціоную в масштабі 1:43, тобто в 43 рази менше за справжні, то вже вільно - невільно хочеться дізнатися історію цієї машинки. Ну, ось наприклад, «Форд» – і тоді ти вже читаєш, дізнаєшся її історію, вичитуєш цікаві факти. І дуже часто буває, що з цього народжуються матеріали. Ось нещодавно я придбав модель «ГАЗ-ААА» - «Каракумський пробіг», який стався 70 років тому. І мені захотілось про нього дізнатись більше. От, завдяки такій модельці народжуються матеріали, і я думаю вони цікаві людям не тільки мого покоління, але й молоді.

- Розкажіть трохи про історію появи масштабних машинок.
- Вони з’явились з появою першого автомобіля ще в 1900 роках. В Німеччині. Їх робили з олов’яного сплаву – звичайно, вони були неоковирні, але точно передавали форму. Перша фірма, яка випустила модель своїх автомобілів, була «Сітроєн». Вони робили такі машинки як рекламу своїх автомобілів з масштабом 1: 11. Потім, в 20-х роках, коли автомобілів було все більше і більше, було вирішено використовувати найзручніший масштаб машинки - 1:43 – він найбільш точно передає уяву про автомобіль.
Подейкують, що і Уїнстон Черчілль був колекціонером машинок, а ще він збирав олов’яних солдатиків. До речі, серед відомих людей в СРСР збирав масштабні моделі письменник Микола Носов - автор «Незнайки».
Потім, після війни, 1947 року англійці почали випускати свої колекції масштабних машинок, потім французи, за ними - італійці. До речі, першу модель радянського автомобіля – «Москвич 408» випустили французи, і звичайно, він був дуже дефіцитним.

- А чи існували клуби для колекціонерів, де ви збирались в радянські часи?
- На жаль, клубів не було, і ми, колекціонери, збиралися на бульварі Лесі Українки в Києві. Там, напівпідпільно, ми і хизувались своїми колекціями, дехто продавав, дехто обмінювався, бо в звичайних магазинах їх було не дістати.

- Звідки ж ви діставали експонати для своєї колекції? Хтось дарував, купували?
- Для того, щоб поповнити свою колекцію – колекціонери йшли на все. Мої шляхи поповнення колекції були досить «кримінальними». Коли я був студентом, я навмисне зустрічався із двома дівчатами паралельно, але ціль була одна – поповнити колекцію машинок. Одна із дівчат працювала в «Дитячому світі», в київському Пасажі, а друга – в Центральному універмазі у відділенні іграшок. І коли у них був новий завіз страшнодифіцитних машинок – я про це дізнавався одним із перших.

- Коли саме для вас почалась «ера» колекціонування?
- Моє захоплення почалось із журналу «Техника молодежи». В одному із номерів за 1971 рік з’явилась стаття під назвою «Зменшений зменшений зменшений світ», в якій дискутувалось про доцільність випуску масштабних машинок в Радянському Союзі. Адже наші педагоги доводили: статична моделька нічого не дає для розвитку. Та вони помилялися… Вже скоро в СРСР розпочали випуск моделей.

- А яка ваша найперша модель?
- Це був «Москвич - 423», але у мене вже її немає. Справа в тому, коли я від’їжджав на роботу в Штати я, на жаль, продав свою колекцію. Але коли через 10 років повернувся, почав збирати знову, і зараз у моїй колекції більше 500 експонатів - точно не знаю, бо колекціонери своє не рахують, через своєрідні забобон.

- А чи вистачає вам житлової площі, щоб зберігати свою колекцію? Де вони у вас знаходяться?
- Деякі – в спеціальному стенді, під склом, деякі - лежать вже просто в коробках, деякі на полицях.

- А яка у вашій колекції найдорожча машинка?
- Швидше, дорога не матеріально, а душевно! Зі мною трапилася одна цікава історія. Цієї зими я приїхав до свого товариша. Він у Києві зробив перший автомобільний музей і магазинчик колекційних масштабних машинок. І коли ми з ним спілкувались, я побачив на полиці в магазині двоповерховий автобус 1911 року випуску – «Daimler». Я з ностальгією взяв його в руки, і зрозумів – це мій. (Колекціонери знають свою річ – там десь подряпинка, там десь помітка). Так от, на ньому знизу була характерна подряпинка, яку я дуже добре пам’ятав. Виявилось от що. Коли я від’їжджав у 1993 році до Сполучених Штатів Америки, то продав колекцію своєму товаришу Олександру Примі, з яким тоді працював на Українському радіо. А він, в свою чергу, схоже продав колекцію моєму новому знайомому. Зрозуміло, що я її знову купив. І таким чином, через 20 років, модель повернулася до мене. Вважаю це хорошим знаком. І, мабуть, саме вона для мене є найдорожчою.

- А взагалі, звідки ви дістаєте свої експонати: купуєте, обмінюєтеся, дарують?
- Купую. По-перше, зараз фірма «Деагостіні» запустила серію дуже хороших автомобільчиків, зокрема «Феррарі», – в блістерах. Вони досить пристойно зроблені, цікаві. А незабаром взагалі очікується «бомбова» серія «Легендарні автомобілі XX століття», це – найкращі авто 20-40-х років. Але за умови, що вони до нас «дійдуть». Виходить так, що спочатку колекція продається в Росії, а потім, за принципом «На тобі Боже, що мені негоже», в Україні. Сусіди керуються так: що в них не розкупилося, те й завозять до нас.

Також шукаю експонати через Інтернет. Я збираю і автомобілі Радянського Союзу, і лінійку «Феррарі», «Мерседесів», але деякі машинки для мене просто дорогі, бо з ними щось пов’язано: історія, літературні герої, емоції. Я їх купую і згадую певних людей, з’являються асоціації. Історичні автомобілі – це завжди цікаво, наприклад є прекрасна музейна серія фірми «ІХО».
Також дарують. Так, нещодавно наш бучанський тренер з футболу Валентин Басалаєв, який також колись захоплювався колекціонуванням, приніс мені шість автомобільчиків. Це для мене велика радість, бо колись вони вже були у колекції. Тепер - це, як зустріч старих друзів.
Крім того, люди, які знають про моє хобі, привозять експонати за кордону. Отже, найкращий подарунок на День народження – це автомобіль.

- Чи відрізняється виготовлення колекційних авто за якістю зараз із тими, що були раніше?
- На мій суб’єктивний погляд ті радянські автомобільчики, які виготовляв Саратов (ВАЗи, «Москвичі», «Волги»), були зроблені дуже здорово. Відкриваєш капот, а там мотор, відкриваєш багажник – запаска лежить, а сама машинка була на ресорах. Такі вироби із задоволенням купували навіть на Заході.
Єдине, зараз спостерігається тенденція, щоб не робити елементи, які б відкривалися: двері, капот тощо. Адже авто все-таки маленькі і якщо майструвати деталі, їхній масштаб «змазується», з’являються «зазори». Якщо ж моделі великого масштабу, то там взагалі вражаюча деталізація. Наприклад, у Штатах я мав певну колекцію авто більшого масштабу. Так там у поліцейській машині лежала фуражка, палиця, на проводку – телефон, рація: все як насправді!
Звичайно, галузь розвивається і теперішнє відтворення відповідає часу, є і продвинуті витвори. Та для мене кожна машинка – цінна.

- Як ваші рідні ставляться до такого захоплення? Адже воно б’є і по бюджету…
- Скажу, що моя дружина Тамара вже сама прекрасно розбирається на авто, не гірше за мене…

- А спочатку як було?
- Так само, вона мене підтримала. Що ж тут поганого, коли людина чимось захоплюється?!. Вважаю, що люди, які збирають марки, значки – якось духовно багатші. Це – надихає.
Я зазвичай пишу свої матеріали вночі, і щоб якось відволіктися беру в руки машинки – роздивляюсь… Якось і пишеться легше, і розслабляєшся.

- А онук розділяє ваше захоплення?
- Так! Зараз він навчається у першому класі. Правда, сказав, що такі машинки збирати не буде, бо в діда вже є, то для чого тратитися?.. Логічно. Але щось колекціонувати хоче, цікавиться авто.
Для ігор мої машинки не бере – з цим у нас строго! Кожна з них – «на обліку»!
Та онук ще маленький, коли підросте – все буде інакше.

- Окрім машинок, що є у вашій колекції?
- Це – книжки для роботи, деякі з них дуже рідкісні. Знаю, що із спеціалізованих, домашніх бібліотек, присвячених розвідці і контррозвідці, вона найбільша в Україні. Власне, свого часу я випускав журнал, присвячений цій тематиці і зараз багато пишу. Але навіть коли працював у Санкт-Петербурзі, офіцери ФСБ на кафедрах історії із задоволенням читали мої журнали та розробки. Тож, коли видання вперше вийшло в Україні та Америці, а потім й у Пітері, ректор Академії СБУ, мій добрий товариш, прислав поздоровну телеграму. У ній він зазначив, що цей журнал – перший подібний на пострадянському просторі і курсанти його залюбки читають, відкривають для себе щось нове.
Ще збираю танки, але то – вже інша історія…

- Повертаючись до колекції машинок, хочеться поцікавитися: яка ваша мрія? Який найбажаніший експонат у колекції?
- Мабуть, це якась із машинок 20-х років минулого століття. Було б цікаво мати таку у себе – вони дуже ціні і рідкісні.
Власне, сьогодні можна купити все, були б тільки гроші – банально, але факт. Хоча колись у мене був перший автомобіль, який випустили французи у 1972 році, «Москвич-408». У мене його зараз немає, а хотілося б повернути.

- Чи погодилися б ви зараз продати свою колекцію?
- Ні!

- А якщо за великі гроші?
- Це – для душі, цим живу. І не дай Боже, щоб трапилася така ситуація, яка змусила продавати автомобілі. Про таке навіть думати не хочеться. А в усіх інших випадках – категорично ні, не продам! Колекціонування мене надихає, дає сили.
Мабуть, все це йде з дитинства, коли залишаються нереалізованими бажання. Колись не було можливості мати такі іграшки, збирати машинки, а дуже хотілося. Ось тепер «відриваюся». А ще, як кажуть жінки, чоловіки – до останнього залишаються дітьми, з тією різницею, що ще п’ють і курять. Це – жарт, але з часткою правди. Люди мого віку, значно старші – теж із задоволенням колекціонують ті чи інші речі. Може, це справді свого роду «хвороба».

- Чи зустрічаєтеся з іншими колекціонерами?
- На жаль, ні. Нині все це перенеслося в Інтернет і живого спілкування бракує. У Києві, на Кловському узвозі, був клуб, а потім його закрили. І дуже шкода. Адже одна справа купити машинку в Інтернеті, а інша – подивитися на неї вживу, поторгувати: може на ній є якісь недоліки. Зрештою, просто поспілкуватися. А так виходить, що на аукціонах часто купуєш «кота у мішку». Думаю, багато хто хотів би зустрічатися, але в Києві таких місць немає.

- То, можливо, створите Клуб інтересів у Бучі?
- Це була б хороша ідея, я замислювався над цим. Та не знаю, чи знайду однодумців. З іншого боку, можна було б взагалі створити Клуб колекціонерів не залежно від того, хто що збирає. Такі зустрічі можна проводити і в редакції, організовувати виставки. Наприклад, я із задоволенням представив би свої автомобілі – нехай ті ж школярі прийшли б і подивилися. А хтось, може, виставить свої марки, монети, картини, вишивки тощо. Це було б здорово і користувалося попитом! Можливо, до нас прислухаються і допоможуть облаштувати приміщення.

- Тож, ви не проти, щоб на День народження вам дарували машинки?..
- Усі, хто мене знає – тим «привіт»! Я буду дуже радий такому подарунку, бо він залишиться зі мною на все життя!