Земський лікар

Кожна людина – по-своєму унікальна. У нас закладений потенціал, який дозволяє розкрити нові грані характеру, можливості, які дані природою і батьками. Хтось нехтує своїм даром, покликанням, інші – використовують на благо суспільства. До таких можна віднести Ірму Іванівну Павлову – жінку з великої літери. Переживши дві війни, голод, розруху і втрату близьких, вона не очерствіла душею. Навпаки, присвятила своє життя тому, щоб лікувати людські тіла, а добрим словом і слушною порадою – навіть душі. Багато років працювала дільничним лікарем у бучанській поліклініці. У практиці сільського медика було стільки дивовижних історій, що з них би вийшла розповідь не гірша булгаківських «Записок юного лікаря». І це в часи, коли доводилося спиратися лише на свій професіоналізм і досвід, адже діагностичного обладнання, як такого, не було. Навіть банальну кардіограму рідко робили. Тож, від уміння вчасно і точно поставити діагноз багато що залежало.

14 серпня героїні нашої публікації виповнилось 92 роки, проте – жінка досі бадьора і привітна. Ірма Іванівна буквально випромінює тепло на оточуючих, зігріває їх своїм спокійним поглядом.
Напередодні свята ми завітали у гості до іменинниці, щоб почути відверту і цікаву розповідь про непросте життя.


Моя сім’я
Я народилася в місті Аткарськ, що недалеко від Саратова (Росія).
Мій батько був службовцем – економістом, під час війни закінчив спеціальні курси. Добре запам’яталося те, що я часто ходила до нього на роботу. Особливо один випадок. Коли я, мале дівчисько, забігла до нього у контору, він мені сказав: «Поглянь, доню!», - і кивнув на чоловіка, який сидів за столом у глибині кімнати. У нього не було обох рук, але він з апетитом їв горіхи. Брав їх ногою, клав на стіл – і розбивав п’яткою. При цьому ні в кого не просив допомоги. Як він виймав насіння із шкарлупи – навіть не пам’ятаю, під таким враженням я перебувала! І саме тоді я раз і на завжди запам’ятала: людина все може; її організм, потенціал – невичерпні. Головне – мати бажання. І коли в житті часом бувало нелегко, то завжди згадувала цього чоловіка. Я долала труднощі, переступала через своє «не можу» і йшла далі. Адже ніколи не треба зупинятися і опускати руки, сидіти і жаліти себе, бо то стане початком кінця.

А от моя мама вела домашнє господарство. До речі, заміж вона виходила трошки смішно. А було от як. Тоді люди їхали у село заробляти зерно, картоплю, щоб якось прожити. Серед них була і моя мама. Якось вона прийшла у сільську раду за дорученням стосовно роботи і там зустріла свою долю – мого майбутнього батька. Обом на той час – 18 років.
До тата, який був інспектором і збирав відомості скільки в селі живності, ресурсів, ставилися з повагою, але трохи всі боялися. Мовляв, начальник же…

Не довго думаючи, якась «мудра» жінка дала мамі пораду: «Виходь за нього заміж і будеш тут добре жити!». А та – молода і без життєвого досвіду, погодилася. Їх розписали в якомусь журналі, в якому – вони так і не вникли. Поставили підписи і почали жити разом. Попри такий неромантичний початок, це була дуже красива пара, яка любила і поважала один одного. Ось і так буває.
Скільки вони жили у тому селі я не знаю, але згодом поїхали в Аткарськ. Оселилися в бабусиній хатинці.

А ще у моєї мами була сестра Ніна, у якої знайшовся шанувальник. Але вона не спішила виходити за нього заміж. А парубок закохався і добивався свого. Тоді Ніна висунула родині «ультиматум»: «Коли він прийде, не кажіть, що я вдома!» А сама заховалася на піч та накрилася ковдрою.
Прийшов цей хлопець і питає: «Ніна Федорівна вдома?», - а я й відповідаю: «Нема її вдома, Ніна Федорівна у печі!» Ось так я і «здала» свою родичку, за що отримала «на горіхи».
А загалом у нас була велика, дружня родина: дві тітки і три дядька. Один із них потрапив на фронт і повернувся з кулею у легені…
Інші родичі – педагоги, інтелігентні люди. Чоловік – справжній господар. Любив займатися садом, городом, а ще – дивовижно красиво писав картини. Навіть прості, чорно-білі начерки олівцем виходили, як маленький шедевр. І я закохалася у мистецтво. Пізніше, багато років потому, я зробила малювання частиною свого хобі.

Усе – для будівництва комунізму
Настав час, коли сім’я зіткнулася з розкуркуленням. Пам’ятаю, була я у тітки, під Саратовом (залізнична станція Лопухівка).
Якось до родичів прийшла група працівників, направлених для ліквідації «кулаків» (при тому, що люди ледь виживали). Чотирьох ще зовсім молодих хлопчаків привела прибиральниця зі школи. Вони сказали, що зараз будуть записувати, що у нас є. «Переписали» навіть маленьке ліжечко, шафу. Мою маленьку двоюрідну сестричку вийняли з пелюшок і потрусили – думали, що може там щось цінне заховали.
А в тітки були старовинні чоботи зі шнурівкою. Так прибиральниця штовхнула її на ліжко, зняла чоботи з ніг і забрала. Таким був початок радянського життя…

Мій вибір
Через батькову роботу нам доводилося багато переїжджати, я змінила декілька шкіл. Але, зрештою, осіли в Пензі. Там у мене була прекрасна вчителька математики Ольга Леонідівна Прозорова. І я «закохалася» вдруге – у цей предмет, мені добре вдавалося підкоряти цифри. Приходила після уроків додому і відразу ж бралася за домашнє завдання. Дуже любила навчатися, бо здавалося, що кожен день я відкриваю новий світ, можливості, які дають знання. Тож, з оцінками ніколи проблем не було.
Тоді діти йшли до школи з 8 років, а мене віддали у сім. І в 17 років я вже закінчила «десятирічку». Настав час робити життєвий вибір.


Разом із подружками, двома дівчатками, вирішили вступати у медичний інститут. Найближчим був Казанський: сів у поїзд – і приїхав без пересадок. Я завжди хотіла бути корисною людям і це стало моєю мотивацією – лікувати їхні тіла. Та й батькам я завжди могла допомагати. На календарі був 1938 рік, а у душі – молодість, жага до життя і великих досягнень. Та початок фінської війни вніс свої корективи у «стратегічний план» моїх бажань. Довелося багато в чому себе обмежувати. На щастя, тривала вона не довго. Проте «мирним небом» довго насолоджуватися не вийшло. У 1941 році розпочалася Велика Вітчизняна війна, яка, здавалося, весь світ перевернула з ніг на голову.
Для мене, студентки, власне як і для всього народу, настали дуже непрості часи.
Це - жахіття, яке ніколи не стерти з пам’яті. Голод, холод і постійний страх за близьких серцю людей.

Війна…
Хоча ми не брали участі у бойових діях, але мали досвід роботи у тилу.
Усіх студентів зібрали на вокзалі, посадили в пасажирські вагони і кудись відправили. Як з’ясувалося потім – у село, на роботи для забезпечення фронту. Багато кілометрів йшли пішки. У мене були резинові калоші, а під ними – мамині туфлі, тому що своїх не було. Батьки віддавали останнє. Було дуже незручно йти і я відстала від групи. Тож, перейшла на біг – догнала «чужих» і з ними вже дійшла до якогось села. Командири сказали: «Куди хочете, туди і дівайтеся!».

«А куди діватися?!.» Відповідь не це не знали навіть відповідальні за нас люди. Зрештою, відправили у школу. Спати там не було де, тому ми просиділи за партами до ранку. І знову – невідомість. Все було дуже неорганізовано. Зрештою, трохи пололи городи, копали окопи. Їсти давали не завжди. Зрозуміли, що так довго не протягнемо.
Мої подружки Іра і Женя запропонували поїхати додому. Пішки дійшли до вокзалу – станції Розаївка. Тишки залізли у вагон і вляглися на верхні полиці. Думали, зараз буде контроль і почне всіх виганяти. Лежали дуже тихо, буквально вжавшись у стіну, щоб нас не чіпали. Так ми знову поїхали у Казань. Минуло півроку і сидіти вдома не було більше жодного сенсу, треба було продовжувати навчання.

«Карткове» життя
У ті часи були карточки, за які можна було придбати хліб. Люди буквально виживали.
У гуртожитку місць не було, всі ліжка переповнені пораненими. Тож, пішли «на квартиру» - тісну, але зігрівало добре серце її господарів. Наприклад, хазяйка-татарка «вручила» мені маленький шматочок цукру до чаю, хоча у них і в самих нічого не було.
Якось я побачила оголошення, в якому запрошували бажаючих здати кров і вирішила стати донором. Мене запитали, скільки буду здавати: 500 г чи 150 г? Я впевнено сказала, що 500 г (а сама – мала і худюща, ледь за вітром ходила). За повну норму крові мені б заплатили 250 карбованців. За ці гроші можна було купити хліб і шматочок вершкового масла.
Перш, ніж забрати кров, нас посадили за стіл і дали випити кружку солодкого чаю і з’їсти тарілку вермішелі. З голоду, я все це миттєво проковтнула.

Здавати кров було ні страшно, ні боляче, але в якийсь момент вона просто перестала йти.
Пам’ятаю, зі столу я ще якось сповзла, але встати і піти додому – не могла. Тож, мені ще раз дали порцію вермішелі.
На отримані гроші я разом із Женькою купила на базарі домашнього масла. Чому? У моєї красивої подруги Лізи був активний ревматизм. Я хотіла віддати їй половину. Але коли прийшла, Лізи вже не було… Це була дуже тяжка втрата.
Минуло ще трохи часу і нас розселили у гуртожиток. Була зима, страшенний холод. Щоб стало тепліше і менше витрачати дров,студенти закрили димову трубу і полягали спати. Видно передчасно. Коли я прокинулася, то ледь не знепритомніла – ми отруїлися чадом. Але якось доповзла до товаришів, розбудила, повідчиняли всі вікна й двері. Врятувалися лише дивом.
Собачий холод був і в інституті. Мерзли всі – і студенти, і викладачі. Але нічого, куди ж діватися… Вчилися. Було дуже цікаво, нам хотілося швидше піти на практику.

У горах
Закінчила навчання у 1943 році і відразу, за розподілом, потрапила в Україну – працювала у Закарпатському селі, в горах. Мене зустріли дуже колоритна місцевість і такі ж «особливі» люди.
Жила у найбільш віддаленому районі, де, мабуть, ніколи не було лікаря. Доводилося опанувати всі спеціальності – і зуби виривати, і пологи приймати. А ще – розуміти тамтешніх жителів, які розмовляли на якомусь діалекті.
Всяке бувало. Прийшов на прийом чоловік. Запитую його: «Що у вас болить?». А він: «Ви є лікар, ви і визначте, що в мене болить. Мені погано…»
Іншим разом посадили на бричку та повезли високо у гори. Вриваюся у будиночок, думаю ж, щось термінове, і запитую:
- «Хто у вас хворий?»
- «Га? Хорий??. Та нітко…»
- «А чому ж ви викликали лікаря?»
– «А... Казали – нова дохторка. Хтіли побачити…»

Звикала до всього – до іншої мови, культури, їжі, звичаїв. Але було дуже цікаво. Крім того, там я отримала величезну практику, досвід. Мабуть, то найкращі роки у житті.
Тоді ж як було?.. Дали направлення – будь добрим, збирайся у дорогу. А подобається, не подобається – ніхто не питав і думати про це було ніколи. Людина адаптується у будь-яких умовах, все долається.
А через деякий час вже працювала в селищі Берегове, Мукачівського району Закарпатської області. А там була дуже висока культура, традиції. У неділю за спільним столом збирається по-святковому вбрана родина (від малюків до старців, які ледь пересуваються) – відпочивають разом, обідають.

Скрізь – ідеальний порядок і чистота. Затишні подвір’я, красиві кімнати, побілені парканчики, багато квітів. Навіть не здогадаєшся, де у них худоба – її не видно, бо у хлівах дуже чисто і немає запаху.
Люди виховані, привітні. Щоправда, росіян трохи недолюблювали, але оскільки я була лікарем, то мене поважали.
Тоді для себе зробила висновок, що Європа в Україні починається з карпатського села. Власне, це і не дивно, адже кордони – з Польщею, Угорщиною досить умовні.
А потім до мене переїхали батьки. Жили в комунальному будинку. Тато працював в галузі виноробства, а мама вела домашнє господарство. У нас було спокійне, розмірене життя.

Найсильніше кохання
У Закарпатті я зустріла свого майбутнього чоловіка. Працювала у лікарні, а він приїхав у санаторій – відпочивати і підлікуватися. Прийшов до мене на прийом. Військовий льотчик – статний, красивий, хоробрий; учасник бойових дій… Закохалася до безтями…
Він запросив мене на танці, а я й не думала відмовлятися. Слово за слово і ми більше не розлучалися.
Після війни він ще навчався у Московському авіаційному інституті. Потім йому дали направлення на роботу у Київ і нам довелося покинути гори…

Новий етап
Так ми потрапили до Бучі, де для молодих спеціалістів виділили земельну ділянку під будівництво та дали позику на придбання матеріалів. Чоловік працював на льотно-випробувальній базі Антонова. Це був 1958 рік. Підготувавши дім і підгрунття для подальшого життя, у 1959 році він забрав мене до себе. Так розпочався новий етап: народилася донечка, я влаштувалася на роботу до бучанської поліклініки.
За свою медичну практику бачила і вміла багато, що неодноразово ставало у нагоді в нештатних ситуаціях. Лікар повинен вміти все – і діагнози ставити, і лікувати, і здійснювати маніпуляційні процедури. Наприклад, коли працювала у Закарпатті, то дуже добре вміла вводити сироватку від правцю (у спинномозковий канал). Від спритності, знання анатомії залежало збереження людського життя.

Життя в Бучі
Центром культурного життя тоді була привокзальна площа, де зараз знаходиться Алея Слави. А тодішнім «супермаркетом» - залізничний магазин біля ринку. Цей заклад торгівлі вважався центральним і користувався неабиякою популярністю. Там продавався лимонад, цукор, харчі.


А в середині скверу розміщувалися магазинчики – книжковий, господарчих товарів. Ось тут і була тодішня Буча.
А на місці теперішньої поліклініки, по вул. Польовій, було чисте поле і росла кукурудза.
Забудова цієї території почалася значно пізніше, у середині 60-х років. Коли ж головний медичний заклад перенесли туди, то радості медичному персоналу не було меж. Увесь час очолював поліклініку Микола Григорович Михайленко.
Перед поштою, де зараз починається старий ринок, працювала дитяча молочна кухня.

Земський лікар
Працювала дільничним лікарем до 1980 року, обслуговуючи ділянку Лісова Буча, вул. Водопровідна, Вокзальна, Кірова (до кінця Склозаводської). І все обходила пішки, тоді машин не було. Та намагалася слідкувати за собою, щоб бути приємною людям – носила акуратний одяг і високі підбори. Бувало, що і вночі вибігала до пацієнтів.
Бучанська поліклініка у той час розташовувалася серед лісу, де зараз знаходиться дитячий садочок (мікрорайон Тарасівський). Ще раніше то був заклад санаторного типу, але його «відвоювали» під поліклініку і лікарню. Маленька, стара будівля приймала місцевих пацієнтів.
Після війни жилося нелегко, але ми розуміли, що таке честь і совість.


Якось хтось із вдячних пацієнтів захотів подарувати ковдру (на той час такі речі не можливо було дістати). А головний лікар попередив і строго наказав – ніколи нічого не брати у людей. Ми його слухали. І я відмовилася, вибачилася і попросила забрати назад. Кажу: «Спасибі велике, але заберіть. Я не жебрачка, у мене є вдома ковдра». Епізод назавжди врізався у пам’ять.
У той час, взяти щось у людини – означало не поважати себе, свою професію і місію, яку несеш. Це було принизливо, приймати такі подарунки. Здавалося, що втрачаєш і авторитет і честь.



Увечері займалася родиною, а також улюбленим хобі – вишивкою картин.
Також захоплювалася кінозйомкою. Писала маслом картини і любила їх дарувати.
Ця любов пішла із Закарпаття, де що не сільська хата – то витвір мистецтва з вишитими рушниками, скатертинами і одягом.
Після поліклініки ще деякий час працювала у санаторії «Україна» - кардіологом у відділенні реабілітації.
А у 75-річному віці, коли занедужала моя мама (тоді їй було 96 років), змушена була покинути роботу і вийти на пенсію. Скажу відверто, це була для мене маленька трагедія – настільки звикла працювати з людьми, допомагати комусь, спілкуватися. Але життя вносить свої корективи – воно таке, яке є. Але можу впевнено сказати: я ні про що не шкодую і дякую Богу за кожний прожитий день…


Сьогодні Ірма Іванівна на пенсії, але нудьгувати ніколи. Її родина – донька, зять, онуки оточили рідну людину любов’ю і піклуванням. Та й старіти душею жінка не збирається: зустрічається і спілкується з колишніми колегами, які за стільки років стали справжніми друзями і вірними супутниками життя. І лише нещодавно змушена була покинути своє захоплення – вишивати, писати картини. На жаль, уже зір не той.
До речі, це дивовижно красиві роботи і відразу навіть не збагнеш, написані вони фарбами чи вишиті нитками. Майстерності Ірми Іванівни може позаздрити навіть фахівець. Її роботи були надруковані у Всеукраїнському журналі «Вишиванка».
А зараз своє вміння вона передає дочці та онучці.
Та людина з таким багатим внутрішнім світом ніколи не буде сидіти без діла. Вона неодмінно знайде нову справу для душі. Звісно, корисну для тих, хто її оточує.

Колектив редакції вітає Ірму Павлову з Днем народження і бажає здоров’я, поваги близьких, любові рідних! Нехай вона ніколи не втрачає оптимізму, запалу і доброї енергетики, яка дає всім поштовх рухатися далі.

Спілкувалася Людмила ГЛАДСЬКА