» » Вони учились в школі життя

Вони учились в школі життя

Випускники Вищої партійної школи 1983-1985 навчальних років нещодавно зустрілися в Києві, приїхавши з усіх областей України. І хоч вже давно не існує їхньої альма-матер, але між ними залишився нерозривний зв'язок взаємопідтримки й обміну досвідом, бо ВПШ була для них справжньою школою життя, уроки котрої не забуваються ніколи.

Зустріч відбулася 18 травня, і хоч пройшло багато років, і їхні скроні вкрило срібло сивини, але вони впізнавали один одного, хоча дехто з них не бачився досить давно, і світилися вогниками спогадів очі, й, здавалося, час повертався у юність, і перелистували вони старі альбоми, й посміхалися згадуючи якими були. А в тім якраз нагода трохи згадати історію. Вища партійна школа була створена в 1946 році, як Республіканська партійна школа зі строком навчання слухачів 2 роки на базі середньої освіти. 3 1949 року перейшла на трирічні навчальні програми, стала давати вищу освіту.

У 1956 строк навчання було збільшено до 4 років. З 1962 року до ВПШ приймали партійних, радянських і комсомольські працівників, працівників засобів масової інформації та пропаганди з вищою освітою. Навчання тривало 2 роки. Випускники здобували так звану вищу партійно-політичну освіту. Прийом слухачів провадився ЦК Компартії України за рекомендаціями обкомів партії. ВПШ розташовувалася в приміщенні колишньої гімназії Стельмашенка за адресою Рильський провулок. У 1979 році для ВПШ по вулиці Мельникова 36/1 було споруджено нове приміщення, біля якого й зустрілися випускники згадуваної школи. Нині тут інститут міжнародних відносин та інститут журналістики Київського національного університету імені Шевченка, а також Академія управління при Президентові України.

Після того як випускники привіталися один з одним й обмінялися спогадами, усі сфотографувалися на порозі приміщення, де колись була їхня альма-матер, а потім колективно вирушили в один із мальовничих куточків передмістя столиці, селище Ворзель, де на базі санаторію «Перемога» й відбувся згадуваний форум випускників ВПШ, наймолодшому із них було не менше 62 років, однак багато з них посміхаючись казали, що в душі не відчувають старості, а навпаки, як у пісні, сповнені почуттями: «Мої роки, моє багатство», все ж час бере своє, і вже 25 їхніх товаришів пішли в вічність, тож на початку зустрічі поіменно було згадано кожного з них.

А далі головуючий форуму, в минулому теж випускник ВПШ Василь Пікулик, вітаючи своїх «однокашників» зауважив:
— Я думаю мене підтримують усі присутні, коли скажу, що ініціатором нашої зустрічі було саме життя, адже ми завжди вчилися та вчили інших, як правильно його будувати, й хоч кожен з нас пішов своєю стежкою, хтось працював і продовжує працювати в Верховній раді, інші були або й досі є мерами міст, хтось пішов у науку й став професором, інші — директорами виробництв і шахт, комусь вдалося досягнути високих вершин у бізнесі, адже не даремно наш заклад називали кузнею кадрів. Однак усі ми не забуваємо один одного, бо в тій школі, яку називаємо ВПШ нас вчили, що найціннішим скарбом у житті є спілкування, досвід та його примноження, котрим і досі ми прагнемо ділитися один з одним. А ще ми не забуваємо про ту велику місію, яку називають доброчинністю, про оте світле чуття великої родини…

Доповнюючи свого колегу, Микола Московий розповів, що доля йому зробила серйозний виклик, коли він був на порозі зі смертю, переживши крововилив у мозок, однак допомогли товариші, і йому одному з перших в Україні провели складну операцію, й сьогодні він тут і радий бачити кожного. Розповідали про свої життєві історії, коли виручало плече товариша й інші випускники ВПШ, та найбільше ділилися спогадами про ті світлі роки навчання, коли були молодими.

Григорій Скиртач, який свого часу був завідувачем сектору при перепідготовці кадрів ЦК КПУ з усмішкою розповідав, коли йому в нічний час доводилося перевіряти гуртожитки вепешівців, і хоч кому з нас в юності не давав спокою молодечий дух та енергія, все ж, коли з’являлися перевіряючи, не лише стихав гомін, а й в усьому гуртожитку гасло світло, настільки високим було усвідомлення дисципліни, чим не можуть похвалитися сучасні покоління.

Далі від кожної групи випускників, а їх було дев’ять, і деякі з них мали навіть власні назви, як от Королівська, за прізвищем викладача, провели своєрідну перекличку, гуртуючись по групах, виступили усі бажаючі з теплими словами про той час, з ким жили в одних кімнатах, про комічні випадки з життя й побажаннями про день сьогоднішній. А найбільше випускники бажали не забувати один одного, вносити свої контактні дані до Почесного списку випускників. Олександр Пеньковий виступив з пропозицією через два роки зустрітися в Фастові, мовляв, навіть незважаючи на те, якщо він не буде міським головою. Його пропозиція була радо підтримана усіма випускниками.

У неформальній частині випускники продемонстрували неабиякі таланти під час колективного співу, адже художня самодіяльність була в великій пошані під час навчання. Найбільше згадували пісні молодості, а також рідних країв. Донеччани подарували цикл шахтарських пісень, заспів про чарівну Марічку зробили закарпатці, але її підтримали всі присутні, як і решту пісень. Чудовим було інструментальне тріо в супроводі гармошки, баяна та бубна земляків з нашого міста. Мені, як очевидцю цієї зустрічі було найприємніше те, що ця зустріч не перетворилася в офіційний захід, а стала своєрідною машиною часу, яка поєднала кілька епох, де найвищою цінністю виявилося життя в усіх його виявах. Незважаючи на те, що в цей час у столиці було кілька політичних акцій ніхто про політику не обмовився й словом, оскільки випускників ВПШ вчили втілювати патріотичні ідеї власним прикладом.
Валентин СОБЧУК 
  1
 QR-код адреса статьи
Коментарів: 0
Додати коментар