» » » До 27-ї річниці аварії на ЧАЕС: На древлянській землі із сумом ядерної катастрофи

До 27-ї річниці аварії на ЧАЕС: На древлянській землі із сумом ядерної катастрофи

Українців, а особливо іноземних туристів вабить до себе Чорнобильська зона відчуження. Це покинуті місто Прип’ять, навколишні села, промислові споруди, незвична природа. Екскурсоводи стверджують, що короткочасне перебування на цій території цілком безпечне для здоров’я, адже возять туристів тільки «чистими» маршрутами.

«Одноденна екскурсія зоною — це все одно, що пролетіти на літаку з одного континенту до іншого, наприклад, з Європи до Сполучених Штатів. На здоров’ї позначитися вона не може, якщо не прихопити що-небудь на пам’ять і не робити того, що там заборонено», — розповідає дослідник Чорнобильської зони, автор щорічної виставки «Ймення зорі Чорнобиль» Микола Кузьменко, який неодноразово відвідував «древлянську землю із сумом ядерної катастрофи». У складі організованих груп, серед яких була і делегація Ірпінського куреня козацького товариства Київщини, Микола вже більше 25-ти разів бував у розграбованій і розтрощеній Прип’яті, у безлюдних селах зони, а також у Чорнобилі, де досі живуть люди.

Микола Кузьменко— Миколо, розкажи нам, що посприяло твоєму захопленню? Коли ти побував у Чорнобильській зоні вперше?
— Усе почалося з того, що в 14-річному віці я розпочав пошук матеріалів про Чорнобиль. Коли ми в школі з історії України дійшли до теми Чорнобиля, то зіткнулися з тим, що з книжки складно було зрозуміти щось про трагедію. Я вирішив: треба знайти матеріали і розібратися, в чому справа. Крім того, моїх родичів по лінії батька евакуювали із зони, переселили аж у Харківську область. Мене завжди цікавили катастрофи, а коли знайшов перші статті, які внесли ясність у те, що відбувалося, це переросло в хобі зі збору матеріалів про Чорнобиль, які були б доступні для людей різного віку, а особливо — для школярів.

У 17 я вперше потрапив у зону відчуження. Одна з родичок їхала туди на «могилки», і я вирішив скористатися випадком. Батьки мене не пускали, зважаючи на те, що були ризики зараження радіацією, а село Вільча, куди ми направлялися, знаходиться на самій околиці зони відчуження (42 км від Чорнобиля). Але я все ж таки поїхав. У цьому населеному пункті колись жили мої дідусь і бабуся. Людей звідти вивозили одними з останніх на початку 90-х. Автомашину ми залишили на околиці, далі пішли пішки. Перед нами відкрилася вражаюча картина: все заросло деревами, деякі попадали, дороги не було. Село не маленьке, у його центрі — кладовище. Довго йшли, причому апаратури для заміру радіації не було; це я вже потім їздив із дозиметрами. Нас дивувала величезна кількість квітів з великими суцвіттями і багато диких звірів (косулі, зайці та інші), які були здивовані присутністю людей, стояли і дивилися на нас. Можна було спокійно підійти на відстань кількох метрів і сфотографувати їх.

— З тих пір ти завжди ходив у зону легально?
— Так, вирушав у складі організованих груп, з громадськими організаціями, екологами, пару разів супроводжував екскурсії. Виступав як знавець території, адже екскурсанти не завжди добре знають місцевість, бо площа там величезна і можна легко загубитися. «У чорну зону», по траві, по лісу не ходив. Із директором Ірпінського історико-краєзнавчого музею Анатолієм Зборовським ми їздили у складі «Козацького товариства Київщини».

Це громадська організація, яка тут впорядковує пам’ятники і допомагає місцевим самоселам. Мене як організатора ірпінської фотовиставки «Ймення зорі Чорнобиль» залучали до таких заходів. Козаки — воєнізована організація, і до них ставляться лояльно, оскільки знають, що буде дисципліна. Тому нас пускали майже скрізь, і ми об’їздили фактично все «вздовж і впоперек». Найсильніше враження на нас справило, звичайно ж, місто Прип'ять, в якому жило 50 тис. осіб, після аварії повністю евакуйоване. Надзвичайно гнітюче там відчуття — скільки разів був, постійно виходив блідий. Ми по Прип’яті пересувалися відносно вільно, досліджували цікаві засіки. Я тоді був із дозиметром, міг брати із собою кілька людей і супроводжувати їх.
Іноді я залишався для роботи в Чорнобилі на кілька днів. Жив у гуртожитку в самому місті (це адміністративний центр) та щодня їздив територією зони.


— Кажуть, там живуть люди.
— Чорнобиль хоч і евакуйоване місто, але відносно чисте, тому в ньому — серце зони відчуження, де проживає її керівництво, знаходяться підприємства з обслуговування. Загалом там живе приблизно 3 тис. осіб (до аварії було 25 тис.). Чорнобиль нагадує велике село: багатоповерхівки там тільки в центрі, а решта — приватний сектор нереального розміру. Він виселений, а багатоповерхівки перетворили на підприємства з обслуговування зони і гуртожитки для співробітників, які приїжджають зазвичай на тиждень. Атмосфера специфічна — виходиш увечері в місто, а там наче все вимерло, тому що населення на вулицю особливо «не висовується». Світло не горить, скрізь темно, і дітей, ясна річ, немає. Зайнятися там особливо нічим. Ходив до річки, в «розгромлений» парк, правда, в ньому залишилися окремі пам’ятники. Також у Чорнобилі є високий автомобільний міст із підйомом, з якого видно атомну станцію, хоча до неї майже 12 км. Я ходив туди і фотографував ЧАЕС.

— А біля самої станції доводилося бувати?
— Звичайно, але всередину не пускали. Це в екскурсію не входить, і взагалі ЧАЕС — досить заражений об’єкт, тому, не маючи спеціального досвіду й екіпіровки, туди зайти не можна.
Та й це досить ризиковано. Я б краще побував на робочій атомній станції, тому що Чорнобильська АЕС з 2000 року не працює, електроенергії не виробляє, реактори зупинені. Територію станції (вона завдовжки приблизно 12 км) ми об’їжджали по периметру неодноразово.

— Розкажи нам, як можна отримати перепустку на територію зони?
— Індивідуальну отримати не дуже просто. А для організованих груп видають спеціальні перепустки, в які входить список із прізвищами кожного, а пропускають у зону, як на митниці: якщо якась буква невірно написана — вертайся назад. Коли ви їдете на екскурсію, пропуск робить турагентство. А взагалі контактом з громадськістю займається державне підприємство «Агентство інформації, міжнародного співробітництва та розвитку «Чорнобильінтерінформ». Для громадських організацій з року в рік воно виділяє спеціальний час для відвідування. Але контроль над зоною з кожним роком посилюється, оскільки туристи розгромили те, що там залишалося. Прип’ять — місто, де можна було багато побачити — за кілька років перетворилося на звалище.

Всіх цікавить можливість потрапити всередину будинків, перерити, взяти щось на пам’ять. Коли я їздив з козаками — не дай Бог що-небудь узяти — ніколи ти більше з ними в зону не поїдеш. Раніше в Прип’яті було на що подивитися, а коли востаннє там був, то вже, чесно сказати, цікавих місць залишилося мало. Навіть те, що не представляло ніякого матеріального інтересу, знищували просто «за компанію». Якщо раніше можна було зайти в будинок і побачити там якісь плакати, календарі, елементи меблів, то зараз тільки сміття на підлозі й жодної шафи — винесли все, що тільки можна.

— Ти спілкувався з жителями зони відчуження?
— Так, із самоселами, як їх називають, розмовляли досить часто. Специфічний народ. Їх важко зрозуміти, тому що вони живуть практично в диких умовах — їм адміністрація зони створила мінімальний «комфорт» для проживання (наприклад, є електроенергія). Дехто має навіть прописку на території, що саме по собі вже абсурдно, але їм же треба пенсію отримувати. Життя там, звичайно, «не цукор» — особливої допомоги немає, раз на тиждень приїжджає машина з продуктами. Середній вік самоселів — за 70. Але, як не дивно, вони живуть набагато довше, ніж ті, кого переселили після аварії.

Переселенці пережили психологічний стрес, і на новому місці не всі змогли нормально влаштуватися. Ті, хто повернувся, пішли проти правил і залишилися на рідній землі, відстоюючи свої інтереси. В моральному плані їм набагато легше, а в побутовому — складніше. Більшість із них живе у відносно чистих районах. Біля станції ніхто не проживає — там надто високий рівень радіації. Є села, в яких живе по 10-15 осіб.



— Знаю, що ти їздиш Україною — читаєш лекції, присвячені Чорнобилю.
— Так, кілька вузів запрошують мене читати лекції на теми Чорнобиля та екології. Я намагаюся донести до студентів виховний аспект: потрібно уникати помилок, адже те, що відбулося — не лише героїзм, а й приклад великої недбалості, боягузтва, всіх негативних людських якостей. І щоб в майбутньому подібного не відбувалося, нам усім потрібно в своїй спеціальності бути професіоналами.

— Як ти гадаєш, чи є майбутнє у зони відчуження?
— Зараз зона — полігон для досліджень. Тут практично все заросло, дерева, трава — радіоактивні. Будинки, зокрема й багатоповерхівки, втратили міцність, перебувають у поганому стані. В майбутньому зона стане ще проблемнішою, адже потрібно буде демонтувати споруди, які почнуть падати, підніматимуться радіоактивні хмари... З точки зору екології заселення зони досить реальне, бо земля в багатьох місцях уже придатна для вирощування різних культур (дуже великий шматок території гуляє!).

Ми, платники податків, зараз багато витрачаємо на забезпечення зони відчуження, тому краще з цих грошей створювати там виробництво і умови для життя. Звичайно, повністю зону відчуження не приберуть, але скоротити її розміри можуть.

— Миколо, поділися з нами, що тебе тягне в ці місця?
— Має ж бути в нашому повсякденному житті щось цікаве. Мій інтерес специфічний, не сперечаюся. Люблю те, що мало відомо. Подобається ходити по глухих лісах і покинутих просторах. Часто зустрічаю тих, хто просить узяти із собою, адже вони поділяють мої інтереси.

Спілкувалася Юлія ГНІДЕНКО
Фото Миколи Кузьменка
газета: "Ірпінський вісник" №17 від 19 квітня 2013 року
  0
 QR-код адреса статьи
Коментарів: 0
Додати коментар
Інформація
Коментувати новини на сайті можна тільки протягом 370 з дня публікації.