» » Інженер і філантроп Клавдій Немішаєв

Інженер і філантроп Клавдій Немішаєв

«ПРИЄМНИЙ ГОСУДАРЮ» - Був видатний інженер і філантроп Клавдій Немішаєв
У 1900 році почалося будівництво «колій» Київ-Ковель Південно-Західної залізниці. Таким чином виник «Роз’їзд 39 верста», який своєю назвою означав віддаленість від «точки відліку» - головної станції – Києва-Пасажирського. У 1908 році тут був побудований повноцінний вокзал. На урочистому молебні та освячені будівлі був присутній начальник Південно-Західної залізниці Клавдій Семенович Немішаєв.
Тоді ж «Роз’їзд 39 верста» був перейменований у станцію Немішаєво-І, а №45-а верста» - у Немішаєво-ІІ, яка, втім, через певну плутанину, деякий час потому почала називатися Клавдієвим.

сучасна станція, яку побудував Клавдій Немішаєв.
автор фото: Sergey Pertsev


Сам же Немішаєв посприяв тому, щоб викупити у свого колеги, голови товариства Московсько-Казанської залізниці Миколи Карловича фон Мекка, який володів тамтешніми землями, 250 десятин землі для облаштування в Клавдієво дачного селища для працівників залізниці. І хоча земля коштувала у ті часи дорого – від 150 до 450 рублів за десятину – управління дороги видало кожному забудовнику позику у розмірі 500 рублів кожному. Стосовно фон Мекка, то він безоплатно передав для суспільних потреб десять десятин землі…

«Поезд мчится…»


Залізниці стали для Росії, так як і хайвеї для Америки, справжніми кровоносними артеріями, які сполучали центральну європейську частину з важкодоступними і досить віддаленими азіатськими околицями. Стальні шляхи, які були прокладені через непролазну тайгу і непрохідні пустелі, що не підкорялися довгим зимам з їх сніжними заметілями, паводкам і розливам річок, забезпечували безперервну доставку вантажів і, відповідно, становлення економіки країни.

Завдяки зусиллям «імператора-інженера» Миколи І Російська імперія стала п’ятою країною у світі, де почали будувати залізниці.
27 вересня 1836 року відкрився рух між Царським селом і Павловським, а через тиждень – «параход», як тоді ще називали локомотив, доставив декілька вагончиків із столиці до Царського Села. З цього приводу «Санкт-Петербургские ведомости» писали: «Шістдесят верств на годину, страшно подумати… Між тим, ви спокійно сидите, ви не помічаєте цієї швидкості, що страшить уяву; тільки вітер свистить, тільки кінь пашить вогняною піною, залишаючи по собі білу хмару пару. Яка ж сила несе всі ці величезні екіпажі зі швидкістю вітру в пустелі; яка сила знищує простір, поглинає час? Ця сила – розум людський!»

А автор слів до «Попутной песне» М.Глинки, Н.Кукольнік, «перелицював» ці захоплені відгуки репортерів у поетичні рядки:
Дым столбом, кипит, дымится пароход ...
И быстрее шибче воли
Поезд мчится в чистом поле...


З плином часу павутина залізниці охопила Росію…
У червні 1870 року Києво-Брестська, Одеська і Брестсько-Граєвська залізниці об’єдналися в спільноту Південно-Західних залізниць. На той час ця магістраль стає найбільш протяжною в країні – 2167 кілометрів. Офіційним же «днем народженням» дороги вважається 7 червня. У той день, об 11 годині 30 хвилин, «пихтячий» паровоз потягнув вагони у Бірзулу (зараз Котовськ).
А в липні 1896 року начальником Південно-Західної залізниці був призначений Клавдій Немішаєв.

«По височайшому велінню»


У червні 1871 року двадцятидвохрічний уродженець Смоленська і випускник столичного Інституту інженерів шляхів сполучення Клавдій Намішаєв розпочав службу у відомстві відповідного міністерства у званні колежського секретаря позаштатним інженером без грошового утримання.
У наступному році енергійну молоду людину направляють на службу до спільноти земської Тамбовсько-Саратовської залізниці. І далі він успішно піднімається по кар’єрних сходинках – управляючий і головний інженер Сестрорецької залізниці, займає керівні інженерні посади на Поті-Тифліській, Рязано-Козловській та Закавказькій залізницях, служить начальником служби шляху Тамбовсько-Саратовської залізниці. На цій посаді він, за чудове виконання своїх службових обов’язків, достроково призначається в надвірні радники.

У січня 1890 року Клавдія Семеновича призначають начальником служби шляху Сизрансько-В’яземської залізниці, через два роки – начальником цього шляху. І в тому ж році він «по височайшому велінню» «за особливі заслуги при перевезенні хліба в голодуючі губернії» удостоюється ордена Святої Анни ІІІ ступеню. Мабуть, у ту пору ініціативний Немішаєв і потрапив в поле зору государя. 14 травня 1896 року його з формулюванням «за відмінність на службі» відзначають чином діючого статського радника, який прирівнювався до військового звання генерал-майора. І вже через два місяці, як ми вже писали, він стає начальником Південно-Західної залізниці. До цього залізнична магістраль належала приватному акціонерному об’єднанню і приносила лише збитки. Тепер же указом імператора вона була націоналізована. Новий амбіційний начальник поставив за мету: будь-що вивести дорогу на належний рівень.

«Кадри вирішують все»


Перш за все Немішаєв розпорядився придбати і встановити централізовану систему стрілок і сигналів фірми «Сіменс і Гальське» на станціях Фастів, Здолбуново, Бердичів, Проскурів, Дубно, Одеса-Порт…
І розуміючи, що, за його власним висловлюванням, «кадри вирішують все» (ці слова, на думку одеського історика Євгенії Корольової, Сталін просто «запозичив») став перейматися підготовкою професійних кадрів для залізниці. За розпорядженням Клавдія Семеновича засновуються технічні училища в Києві і Одесі. Для бажаючих продовжити навчання були організовані спеціальні двохрічні курси.

Тут студентам читали курс облаштування і технічної експлуатації залізниць, залізничне право, основи фізики і математики, читали комерційну географію, бухгалтерію, політичну економію. До речі, викладацький склад був із практиків найвищого рівня.
Крім цього, по ініціативі Немішаєва при управлінні Південно-Західної залізниці була створена школа кондукторів, де вони вивчали спеціальні інструкції, підвищували загальноосвітній рівень.
Тут варто відзначити, що робота на залізничному транспорті тоді оплачувалася досить високо. Якщо простий стрілочник отримував оклад у 160 рублів на рік, то технік – 1500, інженери в канцелярії – 2400, а їхні колеги високого 7 класу – аж 3600. Сам же Клавдій Немішаєв мав жалування у 18 тисяч рублів і жив у центрі міста – на Фундуклейовській.

Слід сказати, що його зусиллями було збільшено кількість залізничних шкіл: якщо в 1895 році у восьми школах отримували освіту 1904 учні, то в 1904 році в тридцяти школах займалося 6231 учень.
Добре розуміючи значимість освіти у справі процвітання держави, Немішаєв фінансово сприяв спорудженню в Києві Політехнічного інституту. І внаслідок цього на інженерному відділенні була встановлена премія його імені.

«Рідний батько…»


Взагалі в силу виховання і поривам благородної душі Клавдій Немішаєв тяжів до філантропії. З 1870-х років біля залізничного вокзалу, з боку Соломенки, утворилося робоче селище, яке отримало напівофіційну назву «Залізнична колонія». Олександр Вертинський, який проживав тут декілька років, згадував: «Потрібно було перейти залізничні шляхи, і ви опинялися в маленькому містечку з одноповерховими будиночками, оточеними квітучими палісадниками… Мій дядя завідував вагонним цехом. Йому по посаді мала належати казенна квартира з п’яти кімнат, з ванною і кухнею, з верандою, що виходить у невеликий сад. У саду були декілька старих дерев, пофарбована в зелений колір альтанка, а вздовж невисокого паркану стояли сріблясті українські тополі».

Тут, на теперішній вулиці Фурманів, з ініціативи Немішаєва був облаштований притулок для дітей-сиріт залізничників. На першому поверсі будівлі знаходилися навчальні класи і домова церква, на другому – спальні для дівчаток і хлопчиків. У притулку безкоштовно годували, вдягали і навчали тих діток, які через різні обставини втратили батьків. Наприклад, в цьому богоугодному закладі виховувався майбутній видатний художник Анатолій Петрицький.

Клавдія Семеновича заслужено поважали за його батьківське ставлення до персоналу залізниці. Особливо до залізничників «нижчого рівня». З самого початку ми коротко розповіли про дачне селище в Клавдієво, а тепер потрібно згадати про те, що за наказом начальника залізниці на багатьох залізничних вузлах були побудовані добротні будинки для працівників підвідомчої йому магістралі.

Соціальна складова стала частиною ланцюга зразкового порядку і значного підвищення рентабельності Південно-Західної залізниці. Вона стає однією з кращих у Російській імперії. А Микола ІІ, який часто подорожував цим стальним шляхом, відзначає присутність тут зразкового порядку. У результаті на призначеного в таємні радники Намішаєва посипався «золотий дощ» - подяк «за швидке і ретельне виконання будівництва Бєловежської гілки», «за відмінний порядок, правильність і точність перевезення військ при маневрах в районі Бєлостоку», «за чудовий стан Південно-Західних залізниць». І ордени – Святого Володимира ІІІ і І V ступенів, Святого Станіслава та Святої Анни, орден Білого орла, Бухарської Золотої Зірки, Болгарської Зірки за громадянські заслуги…

«Міністр-капіталіст»


У жовтні «революційного» 1905-го року Клавдій Немішаєв був призначений міністром шляхів сполучення. У зв’язку з цим голова Ради Міністрів Сергій Вітте писав: «Я особисто мало його знав, але він користувався гарною репутацією як інженер (шляхів сполучення) і як досвідчений залізничний адміністратор. Південно-Західні шляхи в значенні своєї репутації – кращих залізничних шляхів Росії стосовно особистого складу, в комерційному значенні, як прибуткове підприємство, зрештою, в значенні зразкового порядку, в значній мірі були мною створені, коли я проходив на цій залізниці службу і був її управляючим… Я зупинився на Немішаєві тому, що я знав: він буде приємним государю. Государ мені в минулі часи, коли проїжджав по шляхам Південно-Західним, завжди хвалив їх і симпатично висловився про Немішаєв...».

Через півроку, у квітні 1906-го року, після звільнення Вітте від обов’язків прем’єра, Немішаєв разом із іншими міністрами пішов у відставку. І знову очолив Південно-Західну дорогу. Як писали в одному з ілюстрованих журналів того часу, при Немішаєві «прибутковість доріг збільшилася у два з половиною рази, сягнувши 71 447 800 рублів... приблизно з таким самим збільшенням і чистої виручки. У той же час Немішаєв вдосконалював пасажирський рух, прагнучи до збільшення швидкості поїздів і потім ввів потяги 4-го класу, які зараз перевозять до 2-х мільярдів пасажирів на рік».
У січні 1912 року Клавдія Семеновича назначають членом Державної ради. Покидаючи Київ, він направив в управління залізниці телеграму: «Залишаючи Київ і Південно-Західну залізницю посилаю щиру сердечну вдячність дорогим товаришам по службі, агентам, робітникам і майстрам за теплі почуття, висловленні при прощанні.
Переконаний, якщо моя 16-річна діяльність на Південно-Західній залізниці дала позитивний результат, то це є результатом спільної праці моїх співробітників, які протягом всього періоду мого управління залізницями по-дружньому допомагали здійснювати окреслені мною заходи і, розуміючи державне значення своєї діяльності, працювали в найскладніші часи за честь і совість… Найбільшою нагородою для себе вважаю рішення працівників Південно-Західної залізниці створити капітал мого імені для розширення сирітського притулку…»

Після жовтня 1917 року Клавдій Семенович вирішив не покидати Батьківщину. Працював в наркоматі шляхів сполучення, був членом правління Жовтневої залізниці. А потім «царського чиновника» вигнали. І тоді він став білетером в якомусь петроградському «сінематографі».

Не зважаючи на приниження, Немішаєв, через неможливість прогодувати пристарілу дружину, Марію Густавівну, і прийомну дочку Віру, звернувся за допомогою до Леніна. Але Володимир Ілліч лише велів видати старому мізерну одноразову допомогу і разовий академічний пайок. Після чого «міністр-капіталіст» помер від холоду й голоду..
Сергій Куліда 
газета: «Бучанські новини» №3 від 18 січня 2013 року
  0
Коментарів: 0
Додати коментар
Інформація
Коментувати новини на сайті можна тільки протягом 370 з дня публікації.