» » Буча під час війни: «сповідь» очевидиці

Буча під час війни: «сповідь» очевидиці

ДОВІДКА
Лариса Леонтіївна Русінова-Ігнатенко народилася у 1928 році. У Бучі проживає з 1934 року. Історик за фахом, закінчила Київський педагогічний інститут ім. Горького. Майже все своє життя присвятила дітям: працювала спочатку в бучанському дитячому будинку, а потім в школі-інтернаті.


У листопаді 1943 року радянські війська витіснили німецького ворога з Приірпіння, з Бучі. Аби нагадати нинішньому поколінню про ті нелегкі воєнні часи, працівники Бучанської міської бібліотеки для дорослих організували зустріч читачів з очевидцем воєнних подій на території нашого міста, бучанкою Ларисою Леонтіївною Русіновою-Ігнатенко.

Ця жінка зустрілася з війною ще зовсім юною дівчиною. На власні очі їй довелося бачити окупацію рідного селища, відчути біль і втрати рідних й друзів, а також у її пам’яті горить щасливий день – визволення Батьківщини від фашистів.
До вашої уваги – серія невеличких розповідей про життя бучанців у роки війни. Кожен епізод – то окрема історія про чиєсь врятоване життя, про перемогу, поразку чи чиюсь трагедію. То щира і правдива «сповідь» нашої землячки.

МИ НАВІТЬ НЕ ЗНАЛИ, ЩО ПОЧАЛАСЯ ВІЙНА


Пригадуєте слова пісні: «22 июня ровно в 4 часа Киев бомбили, нам объявили, что началась война». У цей день та час – бомбили не тільки Київ, а й нашу Бучу.
А саме почали німці бомбити гостомельський аеродром. Ми, жителі, тоді ще цього не знали. Перед початком війни на заході був настільки сильний землетрус, що і в нас було відчутно його поштовхи.
Моя бабуся тримала курей. На ніч вона завжди їх садила на здоровий ящик. Коли був землетрус, то ті кури звідти падали. Так само 22 червня кури почали падати з ящика, і ми, звісно, подумали, що це знову земля колишеться.
А до війни майже ні в кого не було радіо. І ми навіть не знали, що почалася війна.

ПЕРЕБИВАЛИСЯ, ХТО ЯК МІГ


Мама з батьком пішли на город. Батько працював у кооперації (тоді так називали магазини) і, там, де була стара аптека у лісі, недалеко від кладовища по вулиці Малиновського, також працював конюхом. Вони на городі пололи чи підгортали картоплю. Поверталися додому через вокзал, тоді-то і дізналися, що почалася війна. Прийшли додому з жахливою звісткою. Нахлинули сльози…
Батька забрали на фронт, де він і загинув. А я, мама та старенька бабуся залишилися. Люди перебивалися, хто як міг. Нам було трішки легше. Мама гарно шила, була гарною швачкою. У Бучі її всі добре знали і навіть зараз деякі люди її ще пам’ятають. Кому щось пошиє, за це нам щось і дадуть. Так ми і жили.

НАВІТЬ СОБАКИ ВІДЧУВАЛИ, КОЛИ ЛЕТІЛИ НІМЕЦЬКІ ЛІТАКИ


У Бучі на вокзалі стояв бронепоїзд з нашими солдатами, які охороняли кордон. Часто літали німецькі літаки і бомбили. Навіть наші бучанські собаки знали, коли летить ворог. Ми одразу не розуміли, чому тварини починають вити. Чотирилапі відчували, що будуть бомбити, тому і вили. По тому і ми вже орієнтувалися: як тільки пси починали скавчати – всі ховалися у погріб.

ВЕЛИКИЙ ОСКОЛОК ВСКОЧИВ У ПІДЛОГУ БІЛЯ ЛІЖКА


Німці все наступали і наступали, все частіше були бомбардування. Проте ми тоді нічого цього не знали, адже газет не мали, радіо теж.
От і в нас, у Бучі, почалася чергове бомбардування, стрілянина. Через деякий час все затихло. Ми повилазили із погреба і одразу пішли в хату, подивитися, що ж там. Було розбите вікно – і великий осколок вскочив у підлогу і там загруз якраз біля самого ліжка.

ПЕРША ЗУСТРІЧ З ВОРОГОМ


Розігнавшись, тільки-но я у гарній темно-синій сукні з червоним комірцем і ґудзиками, яку мені мама пошила, хотіла зайти до погреба, бачу йде двоє солдат. Наші солдати були без погонів, а ці з погонами і гвинтівками. Одразу подумала, що це Вася або Гриша, наші воєнні, які приходили до сусідських дівчат Наді й Олени. Але ж погони? І колір форми інший.
Молодики підійшли ближче. Гвинтівкою мене відпихнули у бік. А там стояв ящик здоровий, на який ми курей садимо. Вони, мабуть подумали, що то вулики. Бо один із них почав казати: «Вулікі, вулікі?» Мама розгубилася, не розуміє, що ті хочуть. Відповіла: «Нема меду». Вони й пішли собі далі.

НІМЦІ ЗАЙШЛИ В БУЧУ


Зайшли до погреба, коли чуємо страшенний крик. Глянули – а по вулиці Шевченка, де ми жили, йдуть німецькі солдати. І їх так багато!.. Тут прибігла сусідчина дочка і кричить: «Мітьку забрали!»
Виявляється, німці зайшли вже в Бучу і по Шевченка йшли в сторону Мостищ. Адже у їхніх планах було – швидко захопити Київ.
А нашого Мітьку забрали у заручники. Коли фашисти брали заручників, то чинили з ними так: якщо нікого із їхніх не вбивали, то населення не зачіпали. Якщо ж хоч одного німця було вбито, то спалювали все село чи населений пункт. А тих, кого тримали у заручниках, - розстрілювали. На щастя, з Мітькою нічого поганого не трапилося.

ДОЛЯ БУДИНКУ МУРАШКА


Німці пройшли Бучею і зупинилися на Лисій горі у молодих посадках сосен, що при виїзді з міста по вулиці Шевченка у напрямку Києва (між Бучею, Гостомелем і Мостищем). Підійшла наступна група солдат – вони зупинилися біля вокзалу. Тут, де зараз встановили пам’ятник Шевченка, стояв двоповерховий дерев’яний будинок – він належав відомому художнику Миколі Мурашко.
До війни, до революції Буча була дачним містечком. На місці нинішнього бучанського масиву – тоді панувало суцільне поле. Біля вокзалу розміщувалися дві-три хатинки. На Яблуньці трохи було більше хат. А в лісі – взагалі невеличкі будинки де-не-де, ті, що позалишалися від панів, графів. Наприклад, там, де нині школа №1 – був будинок графині.

Тому німці у ліс йти боялися. Адже там хата від хати – дуже далеко. А будинок Мурашка, який розташований недалеко від вокзалу, став окупантам до вподоби. Захопивши Бучу, там вони розмістили свою комендатуру, вибирали старосту. Але через деякий час її спалили партизани, а першого старосту розстріляли. Щоправда, не відомо хто: чи німці (за те, що допомагав партизанам), чи наші.
До війни в тому приміщенні був клуб, при якому, можливо, працювала бібліотека. То вважався центр Бучі: завжди влаштовували концерти, танці, привозили кіно, літній кінотеатр, організовували різні зустрічі та ходили на вибори. Навколо росли напрочуд красиві каштани та ялинки, що утворювали вишукану алею.

ЖИТЕЛІ БУЧІ ЙДУТЬ З ДОМІВОК НА «ТРИ ДНІ»


Незабаром, після окупації німцями Бучі, всіх людей зібрали на базарі. І повідомили, що планується великий бій. А вони нібито переживають, щоб населення не постраждало, тому на три дні всім жителям треба вийти з Бучі – в Козинці. За цей час бій пройде. А потім можна буде повернутися назад. Всі цінні та гарні речі запропонували знести в одне приміщення. Для цього спеціально виділили будинок, який охоронятимуть, а потім речі нібито повернуть їхнім господарям.
Почали ми збиратися. Мама одягнула мене у своє тепле і довге плаття. У нас була собака. І його з собою взяли. Вирушили у Козинці – по дорозі знайшли козу, що, певно, відбилася від господарів. І козу забрали, щоб її не вбили. Так як бабуся була старенькою, та і я ще не такою дорослою, то ми йшли дуже повільно. І прийшли в Козинці останніми. Зайшли у першу хату на окраїні, де нас і приютили, і поїсти дали добрі люди.
Що ми з собою взяли? Практично нічого, адже йшли на три дні. Навіть не брали змінного одягу. Лише 300 рублів, які батько отримав перед тим, як піти на фронт.

З КОЗИНЦІВ – ДО РАДОМИШЛЯ


Наступного ранку німці підігнали здоровенні фургони. У кожну машину заганяли по 50 чоловік. Господар, у якого ми переночували, просив маму залишитися. Цілу ніч вони проговорили: мама розповіла, що вміє шити. Та побоялася залишатися у чужому селі, аби не було неприємностей тому чоловіку. Вирішили, що буде – те буде, що всім – те й нам.
А вигнали тоді німці весь Ірпінський регіон (Бучу, Яблуньку, Ірпінь). В загальній кількості, як ми потім дізналися, було понад п’ять тисяч людей. Всіх відправили в Радомишль, що недалеко біля Житомира. Розмістили у трьох великих корпусах воєнного училища. Ми були у трьохповерховому.
Німці – «уважні і хороші». Настелили у клас соломи і покотом розмістили: голова до голови, ноги до ніг. Годували. Варили борщ чи суп, звичайно, що не такий, як ми вдома готуємо. Сокирою рубали нечищені овочі. Дітям ще й молоко давали – «перегон».

Біля хвіртки стояв німець з гвинтівкою і нікого нікуди не випускали. Ми, діти, дізналися, що недалеко є єврейське кладовище, де ростуть різні дички, гнилички. Перелізши через паркан, збирали ці смачні дарунки природи.
Одного разу я побачила, що над могилкою висять кислички. І зраділа, що можна поласувати. Адже євреї хоронять людей не так, як православні, а сидячи у великій дерев’яній домовині, що згодом провалюється в глиб землі. Вилізла я на могилку – тільки руки підняла, щоб нагнути гілку, відчуваю, що опускаюся вниз разом з тою могилкою. Вчепилася за гілку і кричу – добре, що була не одна. Мене, схопивши за ноги, стягнули інші діти. Після того на кладовище я вже не ходила – боялася.

Були ми там майже два місяці. Без переодягання, миття. Через це на нас напала короста, дуже багато було «квартирантів» - вошей. У школі дітей навчали допомагати старшим. Тому ми, діти, взяли одну стареньку бабцю, як-то кажуть, під своє опікунство. Одягнута вона була у довгий-довгий чорний піджак, і на цьому піджаку було скільки рудих «жителів», що він був не чорним, а ніби в горошок. Ми виводили сивочолу жінку надвір, садили на стілець. Німці там багаття палили, викидали коробки з консервів. Знаходили ми шкарабанку і туди кидали воші, зібрані з бабці.
Серед людей, привезених на Житомирщину, були і євреї. Їх німці відразу відокремили від інших, почепили на руки пов’язки із зіркою. Перші дні вони ще були разом з усіма, а потім десь зникли. Куди вони поділися ми спочатку не знали.
Моя старенька бабуся, яка мала польські корені, ззовні була схожа на єврейку. Тому доводилося її всіляко ховати, по-різному маскувати, аби німці не запідозрили і не забрали.

Людей, у яких були гроші, бувало випускали на базар. Але відпускали не всіх. Наприклад, мама йшла, мене й бабусю залишали. Одного разу, коли мама була на базарі, то дізналася, що на річці Тетерів, яка там протікала, німці тих євреїв розстріляли. Ми подумали, що і на нас таке чекає. Потім пішли розмови, що нас хочуть відправити у Польщу на роботу. Через жахливі умови, антисанітарію згодом почали помирати діти.
А якось приїхав якийсь поважний німець у гарній формі. Нас всіх вишикували. Він ходив, придивлявся і щось запитував. Ми не розуміли що, доки на жестах не показав, мовляв, чи є у нас воші? Наші вивели цю бабцю, у якої піджак весь у «горошок». Він назад, назад, видно, що гидує. Короста у жінок пороз’їдала вже все тіло, тож вони у розпачі попіднімали верхній одяг – і показують тому німцю страшні рани. Він, кривлячись і затуляючись рукою, тільки далі відходив від того побаченого жаху…

ПАРТИЗАНИ ЗВІЛЬНЯЮТЬ ЛЮДЕЙ


Після того, через тижні два, із ближніх сіл зігнали дядьків на возах. На кожного чоловіка дали по хлібині. Нас відправляють додому. Чому так сталося, тоді ми ще також не знали. Виявляється, про нас дізналися партизани. І вони під підкриттям німців організували звільнення людей. Через таке наше звільнення постраждало багато невинних.

Приїхали ми додому. Що було нове, того вже не було. Мама дуже хвилювалася, щоб залишилася швейна машинка, адже це було нашим шматком хліба. Вона її замотала в ганчірки і засунула у кутку погреба за дошки. Машинка була.
Весь цей період, коли німці перебували на нашій землі, ми жили за рахунок того, що мама шила. Ми з нею ходили міняти одяг у ближні села, Блиставицю, Гостомель. Зустрічалися дуже хороші люди. І нагодують було, і на дорогу дадуть. А були й такі, що обурювалися, мовляв, знов ці торбешники вештаються.

ПРИКИНУВШИСЬ МЕРТВОЮ – ВРЯТУВАЛИСЯ ВІД ОБЛАВИ НІМЦІВ


Німці ловили людей у кіно, в театрах, на базарах. І ми раз ледь не попались.
У Києві у нас жив дідусь – брат нашої бабці. Він був одинокий, тому ми з мамою через тиждень ходили до нього – носили їсти. Йшли з Бучі через Мостище до Києва пішки.
А німці влаштовували на базарах облави. Ловили людей і відправляли до Німеччини. Базар спочатку оточував ряд німецьких солдат, потім ряд автомобілів і знову німці, інші забігали і ловили молодих жінок і чоловіків.
От йдемо ми з мамою, на саночках веземо дідусю їсти. Підбігає до мами якийсь молодий чоловік і каже:
- Клади її на санки!
Тоді люди, як помирали, то хто на чому міг, на тому й відвозив.
- Що таке? – запитує мама.
- Облава.
Кладуть вони мене на ці санки, складають руки, зав’язують ноги й руки платочком, на лице кладуть теж платочок і приказали мовчати і не рухатися, а то зловлять і заберуть у Німеччину. Вдвох взяли мотузку і тягнуть. Так ми вийшли з базару, оточеного німцями. Чоловік подякував мамі, за те, що ми його врятували. Але ж і він нас врятував.

Після того, як дійшли до дідуся, ми цілий тиждень сиділи у нього, боялися навіть виходити.
А в Бучі німці ходили по хатах. Деяких людей виганяли з їхніх домівок, і ті хоч-не-хоч мусили йти. Нам пощастило. Сусідка – Лідія Леопольдівна Балабуха – була німкою за національністю. Жінка одразу ж згадала німецьку мову, яку казала, що вже забула. Її влаштували працювати на базарі. І вона, як тільки почує, що буде облава, приходила і повідомляла мамі, щоб брала дітей і йшла ховатися. По-сусідству жила Віра Вікторівна, жінка у літах. У неї у кухні був підвал, щоб його прикрити, зверху вона ставила ще здорову плетену корзину. До того ж вміла трохи німецькою говорити. Сказала нам, якщо вам треба, приходьте. Так ми в неї не раз ночували, а на ранок через двори добиралися до своєї хати. Завдяки їй нас не зловили.


«РОЗМІНУВАННЯ» ШЛЯХІВ


Більшість дітей кожної неділі йшли на залізницю «розмінувати шлях». Це означало прибрати нечистоти. Адже ешелони йшли на фронт, солдатів було багато. Зрозуміло, що вони не будуть кожен раз шукати, де знаходиться туалет чи стояти в черзі до клозету. От і справляли потребу під вагони – таке тоді було життя. А ми прибирали. Звичайно, заняття не з приємних, але й цю роботу потрібно було комусь виконувати.
А коли були канікули, то працювали навіть усе літо. Але з поблажкою: якщо дорослі трудилися весь день, то ми лише півдня.
Згодом нас уже прийняли в комсомол: почали їздити по госпіталях. І знову – прибирали, допомагали, навіть влаштовували концерти для поранених. Багато таких госпіталів було у Ворзелі – там, де зараз санаторії.

БУЧАНКИ-ПАРТИЗАНКИ


У нас були й партизани, але ми про це нічого не знали. А потім інформація просочилася. Так, по вул. Малиновського (де тепер еколого-технічний центр) був єдиний на все селище дитячий садочок. І там на кухні працювала жінка – Марія Степанівна Наконечна. Вона була партизанкою, хоча про це мало хто здогадувався. А жила Марія у кінці вулиці Яснополянської, біля залізниці (де колись була електромережа). Звідти все було видно: які поїзда йдуть, що вони везуть. Все, що бачила, вона переказувала партизанам. А її донька Галина, з якою ми разом навчалися, була зв’язковою.
Крім того, всі знають, що в Бучі жив лікар-гідропат Вітольд Камінський. Так у нього були дві дочки – Івона і Ануля. Старша Івона працювала у німців перекладачкою, але вона також була пов’язана з партизанами і все, про що дізнавалася, передавала їм.
Ще один випадок. На річці Бучанці треба було підірвати міст, щоб німцям не надходила допомога у вигляді постачання зброї, продуктів тощо. Що наші роблять? Підговорили дорослих дівчат (старшокласниць), щоб вони завели знайомство із солдатами (мадяри), які стояли і охороняли бучанський міст.
І наші красуні послухалися. Танцювали з тими вояками, спілкувалися. Але ж решта людей не знали причини їхньої поведінки. Їх образливо називали «німецькими вівчарками». Пізніше ми покаялися у своїх підозрах.

ПЕКЕЛЬНИЙ БІЙ НА ЗАЛІЗНИЦІ


Як я вже казала, у Бучі на вокзалі стояв бронепоїзд із солдатами. Коли в регіон заходили німці, цим мужнім чоловікам довелося прийняти перший бій. Бомбили нас і з літаків. Тоді загинуло багато людей. На теперішній алеї Слави, на гранітній дошці, викарбувані їхні прізвища. Крім того, там – імена всіх бучанців, які жили в нашому селищі і загинули на фронті. Зокрема і мого батька, який поліг у 1943 році.

ПРОВИНА УЧНЯ


Під час окупації німцями у школу ми не ходили, бо не було таких класів, вчителів. Лише організували початкову школу та ходили по хатах і примушували віддавати дітей в навчальний заклад.
Пригадую, у молодших класах вчителем був Петро Іванович Дяченко. Моєму теперішньому чоловіку, який на два роки молодший за мене, довелося тоді ще кілька місяців навчатися. І він мені розповідав, що у школі повісили портрет Гітлера. Один хлопчина домалював йому роги, вуса. Знайшовся серед дітей той, хто розповів вчителю, хто саме це зробив. Вчитель за такий вчинок хотів, певно, відлупцювати бешкетного учня. А той хлопець втік – виліз на ялинку і сидів цілий день аж до самого вечора.

РОЗСТРІЛ


Жила вчителька молодших класів Параска Сидорівна, дружина Петра Івановича. Жінка була дуже старенькою. До війни їй дали орден Леніна за хорошу роботу. І коли німці прийшли в Бучу, то один з поліцаїв прийшов вночі і каже: «Ви йдіть, бо завтра вас повинні заарештувати». Але чоловік не пустив – переживав, що сам залишиться.
На другий день німці прийшли за нею і розстріляли на Лисій горі.
Подібна доля спіткала й секретаря селищної ради Раїсу Косенко. У неї було двоє діток – синочок шкільного віку і грудне немовля. Так її вбили разом із новонародженим лише за те, що займала дану посаду.

ЗАГИБЕЛЬ ЮНАКІВ


Хлопці, яких ще не взяли до армії, вирішили організувати загін оборони. Якраз, де зараз стоїть БТР по вул. Нове шосе, вони зібралися і оборонялися від ворога, який йшов зі сторони Ворзеля. Але що могли зробити 30 юнаків проти ватаги озброєних німців? Усіх комсомольців заарештували, а потім розстріляли на Лисій горі.
Ми разом із чоловіком, на наші Дні народження, беремо багато квітів і їдемо туди – розкидаємо ті букети по всій місцевості та згадуємо сміливу молодь.

ПОСТРІЛ ФАШИСТА


У війну радгоспи не працювали. Люди ходили і вибирали картоплю, яка залишилася на полях. Крім того, як йти на Мельники, то там були зарослі малини. Ягоди також збирали.
Дівчина, Галя Чистіліна, теж пішла за городиною. Але її побачили німці, які в той час позаймали всі радгоспи. Фашист вистрілив їй у ногу і вона все життя кульгала, не могла нормально рухатися.

ІСТОРІЯ КОХАННЯ І ЗАГАДКОВЕ ЗНИКНЕННЯ НІМЦЯ


Неподалік від будинку Марії Наконечної (біля залізниці) жила моя подружка. А в них квартирувався хлопець разом із своєю мамою. Ми називали його Валька Пашко. Не знаю чого він не потрапив до армії, але вийшло так, що коли зайшли німці – Валька був у Бучі. Парубок дружив з бучаночкою Улею – справжньою красунею. Але дівчина також сподобалася німецькому офіцеру – і він почав до неї залицятися. Іронія долі, та з цим воякою здружився і Валька – пригощав його чаєм, запрошував у гості. Новина відразу рознеслася по селищу: «От чортовий Валька, з німцями дружить! Як же ж це так?!» - обурювалися люди.
Якось ми з мамою допомагали по господарству нашій старенькій сусідці – Вірі Вікторівні копати картоплю восени. Бачимо, німці ідуть цілою групою: якісь збентежені і все перевіряють. Як дізналися, у них пропав солдат, і вони його шукали. Але так і не знайшли. А якщо б знайшли тіло – то Буча б згоріла.
А було от як. Валька таємно надумав йти у партизани, а туди приймали тільки зі своєю зброєю. Він в черговий раз запросив у гості того німця. Не знаємо, що там було, але хлопець його «стукнув». Вночі перебрався через сусідські двори і попросив, щоб знайомі йому допомогли. За одну ніч вони виорали город, закопали німця і засіяли площу пшеницею. Нічого й не знайдеш! А Валька разом зі своєю мамою тієї ночі зникли. Про все це ми дізналися тільки після війни.
Німці свого солдата так і не знайшли. Пішли розмови, що він разом з Валькою Пашко пішов у партизани.
Та настав мирний час і Валька повернувся. З Улею вони більше не зійшлися. Дівчина вийшла заміж за бухгалтера, а хлопець одружився на дочці Марії Наконечної – Галині. Але вони рано повмирали.

КАРА ДЛЯ ГРАБІЖНИКА


При німцях було багато бандитів. У Лісовій Бучі діяла церква, яку спалили після війни. Тоді головою ради працювала заядла комуністка. Вона підговорила людей – і храм знищили.
Так от, у війну старі жінки (вони вже не боялися, що їх можуть забрати до Німеччини) ходили в церкву. І в кожного був прихований якийсь «скарб» - цінні речі, що залишилися ще з дореволюційних часів. Одна з таких літніх жінок жила по вулиці Яснополянській у власному будинку. Під вечір вона повернулася з богослужіння, запалила каганчик і нагнулася, щоб налити в миску водички для своєї кішки. І ненароком зазирнула під ліжко – побачила там чиїсь ноги. Але бабуся була розумною – зробила вигляд, що нічого не помітила. Розмовляючи з кішкою, потихеньку вийшла надвір і зачинила хату на засув. А сама пішла до пункту міліції. Поліцаї затримали грабіжника. Хто добре знає Бучу, то як йти до річки Рокач через табори – там було озеро Биковка, злодія завели туди, розстріляли і поховали посеред дороги. Після цього випадку більше ніхто нічого не крав – боялися.

МОГИЛИ НІМЕЦЬКИХ СОЛДАТ


Коли спускатися по вулиці Вокзальній до Мельників, навпроти табору «Променистий» (по ліву сторону) – було декілька захоронень німецьких солдат. Навіть після війни ще стояли хрести. Де ще такі місця – я не знаю, адже у війну боялися зайвий раз виходити на вулицю. Тим більше, щось у когось розпитувати.
Але німців було не так вже й багато, бо Буча не мала стратегічно важливих об’єктів. Вони боялися заходити в центр міста і базувалися переважно біля вокзалу.

НЕОЧІКУВАНА ДОПОМОГА


У селищі жили і німці. Їх називали Фольксдойчі. Коли прийшли фашистські війська, то відразу проявили свою лояльність до земляків. Їм давали пайки і просили, щоб ті допомагали. Деякі так і робили, а деякі – не підтримали.
Був такий період, коли німці стояли на квартирах у бучанців – господарів виганяли, а самі обживалися. Але нам пощастило – наша сусідка була німкенею. А у більшості німців є звичай: рідні живуть недалеко один від одного. Видно і нас прийняли за її родичів і не вигнали з дому: тільки з кімнати переселили на кухню. А там, за шафою, був потаємний вхід у комору. Якось мама прибігає і каже мені ховатися, бо по хатах ходять вояки і знову забирають дівчат до Німеччини. А я думаю: як ховатися, якщо у сусідній кімнаті також сидить четверо німців?! Та все-таки «пірнули» разом з мамою у комору. Фашисти прийшли у будинок, зайшли і на кухню, проте німці-квартиранти сказали, що там нікого немає. Вони нас не видали. Тож, і серед них були порядні люди.

ВИЗВОЛЕННЯ


Йшов час, а ми все чекаємо: думаємо, ну коли вже німці нас залишать? Але немає ні радіо, ні тим більше теперішніх телевізорів. Не знаємо, як і що відбувається. Прислухаємося, хто де що почує. І от починаємо розуміти, вже наші війська починають витісняти німців, ворог потроху відступає.
Німці, як тікали, то кидали усе. Було так, що йдеш по вулиці, там ціла купа патронів лежить, там снаряди… Дуже багато дітей постраждало. Особливо хлопців, яким було цікаво дізнатися, що то таке.
Помічаємо, що окупанти щось дуже швиденько в сторону Ворзеля направляються.
Розпочалося бомбардування, стрілянина – і ми поховалися у погріб. Раптом усе стихло. Обережно вилізли із сховища, дивимося, а на східцях лежить червоний предмет, схожий на снаряд. Сусідчин чоловік попередив: не чіпайте, краще ідіть від нього подалі!
Потім дивимося і не розуміємо: ніби зі сторони Ворзеля йде багато солдатів. Злякалися, що то німці, і вже повернулися, щоб знову тікати в погріб. Коли чуємо: «Що ви від своїх ховаєтеся?!» Радості не було меж – то були наші війська. З того часу стало легше. Вже й в школу пішли, і в комсомол почали приймати. Але ми також допомагали фронту. Тож, моє покоління вважається учасниками війни.
Зрештою, німців вигнали і у нас поступово почало налагоджуватися життя.

Війна закінчилася, настав мирний час. Лише людина, яка зуміла пережити страшні миті розрухи, голоду, поневірянь розуміє справжню ціну спокою. І її мета донести свої спогади до нащадків, щоб у майбутньому люди замислилися: а чи варто розпочинати конфлікти? Адже людські, матеріальні і навіть культурні втрати навіть близько не можна порівняти з примарними вигодами політичних сутичок.
Вікторія Кончаківська, Людмила Гладська 
газета: "Бучанські новини" №№44-46, 2012 рік
  1
Коментарів: 1
Додати коментар
Борода

OFFline

  • Борода (40)
  • Місцевий
  • 24 грудня 2012 23:41
Вау, да это же моя соседка сверху....

0
Інформація
Коментувати новини на сайті можна тільки протягом 370 з дня публікації.