» » Спогади про матір

Спогади про матір

Якось провідуючи маму, ми знайшли на її могилі листа. Знайома жінка розповідала мамі в листі про своє життя і жалілася їй, що таких людей, як мати, вже немає. Згодом ми отримали листа з Калінінграду, писав ветеран війни, якого розшукали учні з організованого мамою історичного товариства «Аврора». Він писав, що не може змиритися з думкою, що її вже немає в живих, тому і звертається до неї в своєму листі, як до живої, і просить нас покласти цього листа на її могилу. Ще коли вона лежала в лікарні, одна її бучанська знайома передала записку, в якій було тільки одне речення. «Благаю, живіть – без Вас Буча не буде Бучею!»

Дійсно, я не зустрічала людину, яка б так фантастично любила Бучу, свою школу, свій предмет – історію, історію Бучі, її визначних людей, землю, на якій вона вирощувала чудові квіти. Все своє життя вона розшукувала і записувала спогади старожилів про Бучу, її цікавило все, що могло прославити Бучу. Удвох з батьком – Тюменцевим Михайлом Васильовичем вони розшукали могилу нашого геніального земляка, лікаря-гідропата Камінського, його книги. При підтримці небайдужих людей з товариства «Просвіта» ними було встановлено пам’ятник на могилі Камінського і пам’ятну дошку на будинку, де він жив. Згодом була видана книжка про Камінського і методи його лікування.

Надія Іванівна з Михайлом Васильовичем перші розшукали місце, де знаходився будинок Булгакових, було це ще у 80-х роках минулого століття. Вони записали спогади старожилів про життя Булгакових у Бучі, встановили пам’ятний знак на честь нашого славетного земляка. Декілька років назад спогади про Булгакова вийшли до друку під назвою «Повернення Майстра». У нашій місцевій газеті були надруковані статті про Мурашка, Патона, Ревуцького, Володіна та інших.
Історичне товариство «Аврора», яке Надія Іванівна організувала у школі, - стало першим бучанським музеєм. Діти були так зацікавлені і захоплені цією справою – вивчати і знаходити все, що було забуто з історії нашого тоді ще селища. Були знайдені адреси багатьох ветеранів-визволителів Бучі, діти писали їм листи з подякою, відправляли посилки, запрошували приїхати у Бучу.

Було багато таких зустрічей, радісних сліз вдячних ветеранів. Адже ніщо так не ціниться у нашому житті, як увага до людини і пам’ять про те, що вона зробила для всіх нас. Діти почали приносити до школи справжні світлини, монети, частинки старовинного начиння, книги. Все це збереглося до цього часу і знаходиться в архівах нашого історико-краєзнавчого музею, який, на превеликий жаль, не можна відкрити, тому що приміщення визнане аварійним. У той час у школі організовувались вечори-зустрічі з партизанами, з поетами і письменниками, з колишніми випускниками Бучанської школи, які досягли великих успіхів у своєму житті, з іноземними студентами, які вчилися у київських вузах. Діти переписувались з такими видатними людьми, як Долорес Ібаруррі, Дієго Сікейрос. Ветеран війни, вчитель фізкультури і колишній учень Надії Іванівни Анатолій Іванович Носаров у своїх спогадах про школу писав, що вона була для дітей найкращим другом.

У ті часи майже кожна сім’я виписувала газету «Правда». Якось, відкривши ту газету, на першій сторінці ми побачили невеличку замітку під назвою «Надія Іванівна». Написав її колишній учень Бучанської школи Юрій Душко, а тепер адмірал Тихоокеанського флоту. Писав, що хоча живе далеко від селища Буча, де виріс і вчився, але пам’ятає вчительку історії Надію Іванівну (а прізвища він не пам’ятав). У нього було прохання до редакції газети – розшукати її, він відчував потребу поспілкуватися з цією людиною, повернутися у свою юність і знову подивитися на світ її очима. А вчила вона бачити і цінити хороше в людях, допомагати всім, кому тяжко, бути хоробрими і відстоювати справедливість. У Надії Іванівни була дуже сильна енергетика, до того ж – позитивна. До таких людей завжди звертаються за допомогою, і вона всім допомагала, учила виховувати у собі почуття гідності, а до людей – поваги.

Працюючи у школі, Надія Іванівна багато років була депутатом Бучанської селищної ради. Якось ми, діти, граючись в саду, знайшли біля воріт лист без підпису, тоді ще не знали такого слова «анонімка». Починався цей лист так: «Директор заводу розкрадає державне майно. Прошу його покарати і зняти з посади». Вже тоді ми, діти, почали здогадуватися, що наша мати незвичайна жінка. Не у кожного знайшлося б на той час хоробрості розбиратися з директором заводу. Її привабливість була у тому, що вона мала багатогранну, хоробру і ліричну водночас особистість. Сама писала вірші і знала напам’ять велику кількість віршів улюблених поетів. З деякими поетами її пов’язувала дружба, спільні погляди на життя. До нас в гості часто приїздили Володимир Сосюра, Андрій Сарапін, Дмитро Луценко. Напевне, підзаряджалися її енергетикою…

Бучанська залізнична школа №13 знаходилася у колишньому замку графині Броницької



Надія Іванівна Хвиля зі своїми учнями, у центрі - Дмитро Згорський


Буває так в житті – поговориш з світлою і доброю людино, і вже все навколо змінюється, дивишся на все її очима, все не так безнадійно.
Коли Надія Іванівна вчилася у педагогічному інституті, райком комсомолу давав доручення студентам – перевіряти по селам готовність до посівної. Якось їй доручили перевірити Макарів. Із Києва туди ходив потяг, але дуже рідко. Виконавши доручення, вона прийшла на вокзал і дізналася, що до Києва потяг буде лише наступного дня. Вже сутеніло, був кінець лютого, а вона, не довго думаючи, пішла через ліс, а потім полями до Бучі. Сама я теж не боязка – піднімалася на Ельбрус без підготовки, одна ходила через тайгу, але ця розповідь мене вразила. Я запитала її: «Невже тобі не було страшно?» На що мама, посміхаючись мені, відповіла: «Страшно, коли почула із лісу виття вовка».

Не можна розповісти про Надію Іванівну, нічого не сказавши про її талант виступати перед людьми. І тут не тільки грала роль її енергетика, а ще й високий інтелект і фантастична пам’ять. Вона могла говорити на будь-яку тему, не менше ніж 20 хвилин, і подати тему так доступно і цікаво, що увага слухачів була ніби прикута до промови. Одного разу цей її талант пройшов випробування в Київському оперному театрі, де зібралося багато людей на ювілейний вечір поета Корнійчука, який був у той час депутатом від виборчого округу, в який входила Буча. Делегація з Бучі теж була присутня, і планувався виступ селищного голови з привітанням ювіляра. Раптом селищний голова звернувся до Надії Іванівни з проханням виручити і виступити замість нього, йому стало зле, заболіло горло. Звісно, вона виступила. Але як! Аплодували їй стоячи, хвилин п’ять.
Якби мене запитали, що вона сказала б молодим людям сьогодні, я думаю, таке: «Цінуйте кожну мить свого життя, адже воно таке коротке!»

Адмірал Юрій Душко таки розшукав свою улюблену вчительку, вони довго розмовляли і згадували школу. А на прощання він подарував свій адміральський кортик і поцілував їй руку.
З розповідей матері я знаю багато цікавого, що було у її житті – вистачило б на цілу книгу. А головне, що можна додати до вищесказаного, - у 1999 році до друку вийшла книга «Кращі жінки України», де є її прізвище і коротка біографія.
Низький уклін і велике спасибі всім, хто знав і любив Надію Іванівну. А краще всіх сказав у своїх оповіданнях про неї колишній учень, доцент і бучанський письменник Дмитро Згорський: «Вона була вчителькою від Бога і Людиною з великої літери».

* * *


НЕЗАБУТНІЙ ГОЛОС МАТЕРІ


Світлій пам’яті Надії Іванівни Хвилі,
вчительки Бучанської школи

Включаю відео в святковий тихий вечір,
Дивлюсь на маму й чую голос рідний, дорогий,
Такий глибокий, гордий, неповторний,
Як білий лебідь щастя серед чорної журби.

Дивлюсь на відео твою екскурсію по Бучі –
Тут зорепад імен і вічний плин століть.
На мить я забуваю, що тебе нема на світі, –
І все на світі я віддам за цю єдину мить.

Як ти любила свою Бучу!
Ти пам’ятала всі її чарівні куточки і духмянії стежки.
Тебе в обличчя знали люди,
Дерева, квіти і пташки.

Земля твої долоні пестила, а ти її кохала,
Молила небо, щоб вона завжди була жива.
Малій бджолині воду ставила, щоб пила,
Й красуню Лессі* ти від смерті вберегла.

Як ти любила свою школу!
Як пам’ятала всіх своїх дітей!
Ти голосом своїм їм торувала
Шляхи, що йдуть в сьогоднішній наш день.

Урок історії – і в класі тиша,
І голос твій схвильовано дзвенить.
І навіть самий невгамовний забіяка
Немовби зачарований сидить.

Красуня-Буча одягла до свята золоте намисто
Із спогадів-перлин, що все своє життя збирала ти.
Про сіль Бучанської землі і цвіт її барвистий,
Тепер вони у ріках пам’яті пливуть в віки.

Бучанський геній, «русский Бог Каминский»,
Народ його із Богом порівняв,
За те, що смертні вироки, винесені лікарями,
Своєю мудрістю й умінням відміняв.

І другий геній наш – Булгаков,
Не тільки тіло він, а й душі лікував.
Він гумором своїм непереможним і блискучим
Режим тоталітарний розвінчав.

Наснилася мені немов в колисці сосен вікових казкова наша школа,
(Прости нас, Боже, що не зберегли таку красу!)
І мама – юна вчителька, закохана у Бучу,
Йде серед трав духмяних, в сяйві теплого липневого дощу.

*Лессі – це безпритульна коллі, яку збив автомобіль


Тетяна Хвиля

всі фото з сімейного архіву


опубліковано в газеті «Бучанські новини» №35 від 9 вересня 2011 р.
  2
 QR-код адреса статьи
Коментарів: 0
Додати коментар
Інформація
Коментувати новини на сайті можна тільки протягом 370 з дня публікації.