Здається, все далі і далі відходить від нас страшний весняний день 1986 року, коли на Чорнобильській атомній електростанції стався вибух четвертого енергоблоку. Проте масштабні наслідки катастрофи продовжують нагадувати про себе, відлуння атомної аварії накрили землі радіаційним брудом, безпощадно забирають людські життя. Внаслідок цього навколишнє середовище не тільки України зазнало негативних змін, небезпечний рівень радіоактивного забруднення пагубно впливає на здоров’я і дорослих, і малих. Чорнобиль – це людський біль, втрати, спогади...
Але хто краще знає, що тоді насправді сталося і відбувалося, хто краще може поділитися своїми почуттями і переживаннями, розповісти правду як не ті, хто там був під час аварії, хто безпосередньо брав участь у ліквідації наслідків великого глобального лиха.
Тож, напередодні 25-ї річниці аварії на ЧАЕС ми попросити поділитися своїми спогадами про катастрофу чорнобильців-ліквідаторів. Наша землячка, Марія Бузарова, яка проживає в Ірпені, була одною з них.
![]()
У Чорнобилі Марія Василівна жила з вісімнадцяти років. Там вона працювала начальником інспекції у справах неповнолітніх, мала звання майора міліції. Жінка пригадує, як близько другої години ночі подзвонив черговий відділу міліції і сповістив про бойову тривогу, через те що стався вибух на атомній станції. «Такі навчальні тривоги у нас часто проходили, тому я одразу не повірила, що сталася справжня катастрофа. Черговому кажу, що я занята, у начальника відпросилася, сьогодні на тривогу не піду, мовляв, обійдетесь без мене, – з усмішкою розповідає жінка. – Коли ж мені сказали, що тривога не навчальна, а справжня, ледве повіривши цій страшній звістці, швидко зібралась і побігла до відділу». Мабуть, не випадково саме тоді по дорозі Марія зустріла пожежників з Ірпеня та Бучі, які, так само по тривозі, вже встигли приїхати у Чорнобиль, але трохи заблудились. Вона показала їм дорогу до атомної станції, не підозрюючи, що згодом ці люди стануть її земляками.
«Того дня, у суботу, творилося незрозуміло що. Точної інформації ні в кого не було. Про радіацію тоді ще ніхто не говорив, - продовжує свою розповідь ліквідатор аварії на ЧАЕС Марія Бузарова. - Одразу ж перед нами, міліціонерами, поставили завдання не підпускати сторонніх людей до станції». І так, у звичайній формі, без жодного захисту від радіації, яка перевищувала у сотні тисяч разів, стояли працівники правоохоронних органів неподалік палаючого атомного блоку.
«Більшість жителів Чорнобильського району забирали дітей і їхали до родичів. У неділю, 28 квітня, автобусами з Києва почали вивозити мешканців Прип’яті», - дізнаємося зі слів жінки, яка була очевидцем цих подій. Проте Марія Василівна, як військовозобов’язана, не мала права виїзду, у неї була підвищена бойова готовність і лише на кілька годин їй вдавалось відлучитись додому. Дві доньки Марії – Оксана, якій на той час було 13 років, та Інна, 8 років, продовжували ходити в школу і залишались у Чорнобилі до 3 травня. Потім матері вдалося відправити дітей на її батьківщину, в Хмельницьку область, до родичів.
![]()
`39/2`
Та не тільки власними дітьми переймалася вона. Завдяки відповідальності й сумлінності Марії Василівни понад півтисячі дітвори вдалося евакувати з села Нові Шепеличі. Коли обіцяні автобуси для вивезення мешканців не приїхали, вона, не гаючи часу, почала рішуче діяти. «Назбирала», «наловила», навіть шляхом «арешту» у військовий час кілька автобусів та великих автомобілів з будками, у яких можна було перевезти юних дівчат та хлопців у безпечніший, чистіший район – село Страхолісся Іванківського району. Проте дітей було багато і всі все одно не поміщались. Тоді ж домовилися, аби дозволили випускати власні автомобілі мешканців, але при умові, у кожен власник транспорту повинен взяти 3-4 дітей. Відтак, створилась колона близько 400 м. Проїхавши 10-15 кілометрів, Марія Бузарова перевіряла чи все нормально у дітвори. А коли прибули на призначене місце, де дітей повинні були чекати і зустрічати, там нікого не було й ніхто про це не знав. Тож, довелося подбати і про їхнє розселення. А сама Марія Василівна після цього, надихавшись радіаційною пилюкою, отримала опік, навіть говорити не могла, у ротовій порожнині були рани.
По завершенні евакуації мешканців Чорнобильського району Марія разом зі своїми колегами стояла в оточенні на межі 30-кілометрової зони, у селі Дитятки, де, так би мовити, закінчується радіаційне забруднення. Також серед основних завдань правоохоронних органів у той час було не допускати правопорушень, краж, мародерства, слідкувати за водіями на дорогах, які часто алкоголем вбивали радіацію.
«За розподіленими групками міліціонерів були закріплені села, кожний дім яких потрібно було раз у два тижні обійти і перевірити чи все там на місці і чи все в порядку, - пригадує Марія Василівна Бузарова. - За місяць після вибуху кругом повиростали бур’яни вищі за зріст людини. А під час одного такого обходу села, біля хати ми побачили оброблений город. Так, у червні, знайшли дідуся, який не захотів виїжджати з рідної землі і, сховавшись, продовжував жити як і раніше. Декілька разів доводилося відправляли його звідти, адже та територія дуже забруднена, забирали старенького з собою і вивозили з регіону. Проте щоразу він повертався назад. Згодом ми перестали «чіпати» дідуся, бо ж довести йому нічого не могли. А востаннє, коли його бачили, він вже не вставав, йому було дуже погано. Через те, що у росі косив траву для корови, ноги його були попечені, як зі страшного вогню. Тоді ми викликали швидку, подальша доля чоловіка невідома».
Подібних спогадів у Марії Василівни вистачає. Серед них й історія про жінку, яка теж не виїхала з села і тривалий час ніхто не знав, де вона знаходиться, допоки працівники правоохоронних органів не знайшли її у селі під лісом, де вона пасла корову. Але і жінка, і корова були мертвими. Марія Бузарова і досі пам’ятає затриманого «колекціонера», який зібрав дуже багато монет та паперових грошей в рюкзак і хотів винести їх з собою.
В ураженій зоні жінка перебувала три місяці, а два наступні, у серпні та вересні, лежала у госпіталі - лікувалася. Навіть тижні два ходити перестала. На жаль, і нині хвороби не відступають, Чорнобиль дав своє.
Та попри пережите, жінка повна оптимізму, завжди привітна й весела, займає активну позицію у житті. Наступного року, після Чорнобильської катастрофи, Марія познаходила своїх колег, яких тоді доля порозкидала по всьому радянському союзі. І відтоді вони щороку зустрічаються, їздять в Чорнобильський район, підтримують зв’язок та допомагають один одному. У Чорнобилі Марія Василівна – голова ради ветеранів районного відділу міліції, а в Ірпінському МВ ГУ МВС України, де вона працювала інспектором, - заступник голови. До 25-ї річниці аварії на Чорнобильській АЕС жінка збирає матеріали для випуску вже не першої книги.
І все, здавалося, нічого. Та, на жаль, для цих людей, що пожертвували власним здоров’ям заради порятунку інших, а дехто розплатився і власним молодим життям, від держави допомоги небагато. А сил та здоров’я не повернеш...
Опубліковано в газеті "Бучанські новини" №13 від 8 квітня 2011 року
Але хто краще знає, що тоді насправді сталося і відбувалося, хто краще може поділитися своїми почуттями і переживаннями, розповісти правду як не ті, хто там був під час аварії, хто безпосередньо брав участь у ліквідації наслідків великого глобального лиха.
Тож, напередодні 25-ї річниці аварії на ЧАЕС ми попросити поділитися своїми спогадами про катастрофу чорнобильців-ліквідаторів. Наша землячка, Марія Бузарова, яка проживає в Ірпені, була одною з них.
У Чорнобилі Марія Василівна жила з вісімнадцяти років. Там вона працювала начальником інспекції у справах неповнолітніх, мала звання майора міліції. Жінка пригадує, як близько другої години ночі подзвонив черговий відділу міліції і сповістив про бойову тривогу, через те що стався вибух на атомній станції. «Такі навчальні тривоги у нас часто проходили, тому я одразу не повірила, що сталася справжня катастрофа. Черговому кажу, що я занята, у начальника відпросилася, сьогодні на тривогу не піду, мовляв, обійдетесь без мене, – з усмішкою розповідає жінка. – Коли ж мені сказали, що тривога не навчальна, а справжня, ледве повіривши цій страшній звістці, швидко зібралась і побігла до відділу». Мабуть, не випадково саме тоді по дорозі Марія зустріла пожежників з Ірпеня та Бучі, які, так само по тривозі, вже встигли приїхати у Чорнобиль, але трохи заблудились. Вона показала їм дорогу до атомної станції, не підозрюючи, що згодом ці люди стануть її земляками.
«Того дня, у суботу, творилося незрозуміло що. Точної інформації ні в кого не було. Про радіацію тоді ще ніхто не говорив, - продовжує свою розповідь ліквідатор аварії на ЧАЕС Марія Бузарова. - Одразу ж перед нами, міліціонерами, поставили завдання не підпускати сторонніх людей до станції». І так, у звичайній формі, без жодного захисту від радіації, яка перевищувала у сотні тисяч разів, стояли працівники правоохоронних органів неподалік палаючого атомного блоку.
«Більшість жителів Чорнобильського району забирали дітей і їхали до родичів. У неділю, 28 квітня, автобусами з Києва почали вивозити мешканців Прип’яті», - дізнаємося зі слів жінки, яка була очевидцем цих подій. Проте Марія Василівна, як військовозобов’язана, не мала права виїзду, у неї була підвищена бойова готовність і лише на кілька годин їй вдавалось відлучитись додому. Дві доньки Марії – Оксана, якій на той час було 13 років, та Інна, 8 років, продовжували ходити в школу і залишались у Чорнобилі до 3 травня. Потім матері вдалося відправити дітей на її батьківщину, в Хмельницьку область, до родичів.
`39/2`
Та не тільки власними дітьми переймалася вона. Завдяки відповідальності й сумлінності Марії Василівни понад півтисячі дітвори вдалося евакувати з села Нові Шепеличі. Коли обіцяні автобуси для вивезення мешканців не приїхали, вона, не гаючи часу, почала рішуче діяти. «Назбирала», «наловила», навіть шляхом «арешту» у військовий час кілька автобусів та великих автомобілів з будками, у яких можна було перевезти юних дівчат та хлопців у безпечніший, чистіший район – село Страхолісся Іванківського району. Проте дітей було багато і всі все одно не поміщались. Тоді ж домовилися, аби дозволили випускати власні автомобілі мешканців, але при умові, у кожен власник транспорту повинен взяти 3-4 дітей. Відтак, створилась колона близько 400 м. Проїхавши 10-15 кілометрів, Марія Бузарова перевіряла чи все нормально у дітвори. А коли прибули на призначене місце, де дітей повинні були чекати і зустрічати, там нікого не було й ніхто про це не знав. Тож, довелося подбати і про їхнє розселення. А сама Марія Василівна після цього, надихавшись радіаційною пилюкою, отримала опік, навіть говорити не могла, у ротовій порожнині були рани.
По завершенні евакуації мешканців Чорнобильського району Марія разом зі своїми колегами стояла в оточенні на межі 30-кілометрової зони, у селі Дитятки, де, так би мовити, закінчується радіаційне забруднення. Також серед основних завдань правоохоронних органів у той час було не допускати правопорушень, краж, мародерства, слідкувати за водіями на дорогах, які часто алкоголем вбивали радіацію.
«За розподіленими групками міліціонерів були закріплені села, кожний дім яких потрібно було раз у два тижні обійти і перевірити чи все там на місці і чи все в порядку, - пригадує Марія Василівна Бузарова. - За місяць після вибуху кругом повиростали бур’яни вищі за зріст людини. А під час одного такого обходу села, біля хати ми побачили оброблений город. Так, у червні, знайшли дідуся, який не захотів виїжджати з рідної землі і, сховавшись, продовжував жити як і раніше. Декілька разів доводилося відправляли його звідти, адже та територія дуже забруднена, забирали старенького з собою і вивозили з регіону. Проте щоразу він повертався назад. Згодом ми перестали «чіпати» дідуся, бо ж довести йому нічого не могли. А востаннє, коли його бачили, він вже не вставав, йому було дуже погано. Через те, що у росі косив траву для корови, ноги його були попечені, як зі страшного вогню. Тоді ми викликали швидку, подальша доля чоловіка невідома».
Подібних спогадів у Марії Василівни вистачає. Серед них й історія про жінку, яка теж не виїхала з села і тривалий час ніхто не знав, де вона знаходиться, допоки працівники правоохоронних органів не знайшли її у селі під лісом, де вона пасла корову. Але і жінка, і корова були мертвими. Марія Бузарова і досі пам’ятає затриманого «колекціонера», який зібрав дуже багато монет та паперових грошей в рюкзак і хотів винести їх з собою.
В ураженій зоні жінка перебувала три місяці, а два наступні, у серпні та вересні, лежала у госпіталі - лікувалася. Навіть тижні два ходити перестала. На жаль, і нині хвороби не відступають, Чорнобиль дав своє.
Та попри пережите, жінка повна оптимізму, завжди привітна й весела, займає активну позицію у житті. Наступного року, після Чорнобильської катастрофи, Марія познаходила своїх колег, яких тоді доля порозкидала по всьому радянському союзі. І відтоді вони щороку зустрічаються, їздять в Чорнобильський район, підтримують зв’язок та допомагають один одному. У Чорнобилі Марія Василівна – голова ради ветеранів районного відділу міліції, а в Ірпінському МВ ГУ МВС України, де вона працювала інспектором, - заступник голови. До 25-ї річниці аварії на Чорнобильській АЕС жінка збирає матеріали для випуску вже не першої книги.
І все, здавалося, нічого. Та, на жаль, для цих людей, що пожертвували власним здоров’ям заради порятунку інших, а дехто розплатився і власним молодим життям, від держави допомоги небагато. А сил та здоров’я не повернеш...
Опубліковано в газеті "Бучанські новини" №13 від 8 квітня 2011 року
