7 кві­т­ня: Бла­го­ві­щен­ня Пре­с­вя­тої Бо­го­ро­ди­ці

Вша­ну­ван­ня Це­р­к­вою Бо­го­ро­ди­ці про­яви­лось у вста­но­в­лен­ні що­рі­ч­них па­м’я­тей і свя­т­ку­вань всіх ос­но­в­них по­дій Її зе­м­но­го жит­тя, зве­р­ше­них Нею зна­мень і чу­дес, ми­ло­с­тей і бла­го­ді­янь, які є про­явом все­б­ла­го­го і спа­си­те­ль­но­го Бо­жо­го Про­ми­с­лу. 
Іс­то­рія вша­ну­ван­ня Пре­с­вя­тої Ді­ви Ма­рії по­чи­на­єть­ся з мо­ме­н­ту яв­лен­ня до Неї по­с­ла­но­го від Бо­га в мі­с­то На­за­рет Ар­ха­н­ге­ла Га­в­ри­ї­ла, який, ввій­шо­в­ши в Її бу­ди­нок, зве­р­ну­в­ся до Неї з ві­тан­ням: «Ра­дуй­ся, Бла­го­да­т­на!» (Лк. 1, 28). 

Пре­с­вя­та Ді­ва Ма­рія здо­бу­ла бла­го­дать і свя­тість як плід гли­бо­ко­го сми­рен­ня й ан­гель­сь­кої чи­с­то­ти. В Осо­бі Бо­жої Ма­те­рі люд­с­т­во на­да­ло Си­ну Бо­жо­му свою плоть і свою кров для то­го, щоб Він, спо­ку­ту­ва­в­ши й освя­ти­в­ши цю плоть, ві­д­но­вив со­юз між не­бом і зе­м­лею, між Бо­гом і лю­ди­ною. Ра­дість Бла­го­ві­щен­ня є ра­зом із тим уже й по­ча­т­ком хре­с­ної пе­ча­лі і стра­ж­дань. 

Са­ме при­ше­с­тя у світ Си­на Бо­жо­го — це і ра­дість, і по­ча­ток же­р­то­в­но­с­ті бо­же­с­т­вен­ної лю­бо­ві: «Бо так по­лю­бив Бог світ, що від­дав і Си­на Сво­го Єди­но­ро­д­но­го, щоб уся­кий, хто ві­рує в Ньо­го не за­ги­нув, а мав жит­тя ві­ч­не» (Ін. 3, 16). Ось сві­д­чен­ня бо­же­с­т­вен­ної же­р­то­в­ної лю­бо­ві. Бла­га зві­с­т­ка Ар­ха­н­ге­ла Ді­ві Ма­рії є по­ча­т­ком ці­єї лю­бо­ві. Син Бо­жий при­хо­дить на ро­з­п’ят­тя, смерть і до­б­ро­ві­ль­не по­хо­ван­ня, щоб да­ти лю­дям ви­з­во­лен­ня і ві­ч­ну ра­дість.

Най­бі­ль­ший дар бла­го­с­ло­вен­ня Го­с­по­да Ді­ва Ма­рія здо­бу­ла то­му, що бу­ла сми­рен­ною Йо­го ра­бою. Її бу­дуть уб­ла­жа­ти всі ро­ди (Лк. 1, 48). Усі по­ко­лін­ня лю­дей, які при­йш­ли за­вдя­ки Її сми­рен­ню до то­р­же­с­т­ва в їх­ньо­му жит­ті бла­го­да­ті й іс­ти­ни (Ін. 1, 17), бу­дуть про­сла­в­ля­ти Її як Ма­тір Го­с­по­да, і ми­лість Все­си­ль­но­го Бо­га бу­де про­с­ти­ра­ти­ся на всі по­ко­лін­ня до тих, хто має страх Йо­го (Лк. 1, 50). 

Ша­ну­ван­ня Пре­с­вя­тої Ді­ви бу­ло вста­но­в­ле­но в апо­с­толь­сь­кій гро­ма­ді, по­ши­ри­ло­ся з Із­ра­ї­лю в Хри­с­ти­ян­сь­ких Це­р­к­вах, що утво­ри­ли­ся в Си­рії, Ма­лій Азії, Іта­лії й ін­ших кра­ї­нах дре­в­ньо­го сві­ту. Ос­та­то­ч­но і за­га­ль­но­це­р­ко­в­но во­но бу­ло утве­р­дже­не на Ха­л­кі­дон­сь­ко­му, IV Все­лен­сь­ко­му со­бо­рі. 

Че­рез Пре­с­вя­ту Ді­ву Ма­рію лю­ди­ні зно­ву ві­д­к­ри­ла­ся гли­би­на Лю­бо­ві Бо­жої. Ві­д­к­ри­ла­ся до­ро­га в Не­бо, спі­л­ку­ван­ня з не­бо­жи­те­ля­ми, зі свя­ти­ми Ан­ге­ла­ми. Ста­ло мо­ж­ли­вим для лю­ди­ни усе, що бла­го­во­лив Го­с­подь, при­го­ту­вав і да­ру­вав лю­ди­ні для її ко­ри­с­ті і спа­сін­ня. Ві­д­к­ри­ва­єть­ся Не­бо, і Пре­стол хе­ру­вим­сь­кий і Пре­с­вя­та Ді­ва; Це­р­к­ва на зе­м­лі стає ча­с­ти­ною Не­ба, де ми зу­стрі­ча­є­мо­ся з Бо­гом і оно­в­лю­є­мо­ся.