» » Доля людська: Козацькому роду нема переводу

Доля людська: Козацькому роду нема переводу

«Моїм дорогим, любим онукам, племінникам, нащадкам нашого роду
передаю свою роботу – «Родовід», який я зібрала для вас,
щоб ви дізналися не тільки від кого пішов наш рід Завгородніх,
але й ті обставини життя, історії нашої багатостраждальної України,
полюбили та шанували землю, на якій живе
і в якій похована велика частина Родоводу».

Алла Завгородня-Роздобудько


Такими словами розпочала свою велику пошукову працю жінка, яка увібрала в собі частинку декількох переломних епох, досвід поколінь, стійкість духу та загартований характер своїх пращурів. Разом з тим, пані Аллу не полишають енергійність, новаторство і постійне бажання творити. Адже душа Алли Завгородньої-Роздобудько й досі залишається молодою і нестримною, як весна.

Настав час, коли вона вирішила простежити і зібрати свій родовід, бо то – коріння, величезний життєвий досвід. То – кров, яка текла по жилах її прадідів, а нині – онуків.
Було нелегко. Довелося піднімати сімейні архіви, шукати свідків, записувати згадки родичів і сусідів. Та все вдалося, бо не могло бути інакше.

Нині справу Алли Іванівни продовжує її двоюрідна онучка – Вероніка Завгородня, учениця 10-го класу Бучанської спеціалізованої школи-інтернату. Саме вона вирішила поділитися з нами найціннішим – долею свого роду крізь призму століть, адже життєвий шлях кожного певною мірою відображає ті чи інші історичні події.


Початок


Ця сімейна сага бере свій початок із 1854 року. Саме тоді у селянській родині народився
Дмитро Трохимович Завгородній (1854-1923 роки), який проживав у селі Пархомівка Харківської області. На жаль, про нього мало що відомо. Лише те, що він був хліборобом.
Це був час, коли влада вирішила знищити все українське. Як зазначав Петро Столипін, починаючи з 18 століття головним завданням російської держави стає боротьба з українством, тобто викорінення народної пам'яті, історії державності, перетворення українців на малоросів. Навчання рідною мовою було заборонено, а з країни високої культури Україну почали перетворювати на глуху провінцію.
Не зважаючи ні на що, Дмитро Трохимович прожив достойне, хоча й нелегке життя. Він був свідком колективізації, революції 1917 року та Першої Світової війни.



Хліборобську справу батька продовжив його син – Трохим Дмитрович Завгородній (1886-1957 роки) – високий, красивий, розумний, роботящий і винахідливий. У селі всі чомусь називали його Яремою. Він пережив колективізацію 20-х років, голодомор, війну.
Тільки завдяки випадку (як потім з'ясувалося – щасливому) – напередодні цигани у нього вкрали двох коней, діда Трохима не вислали до Сибіру, як більшість тодішніх селян. Адже майна, як для куркуля, було не достатньо. Та до 1933 року землі у родини все ж таки стало вдвічі менше.
Селяни тоді не мали паспортів, праву виїзду з села і фактично були «підневільними».

Так, у період НЕПу, Трохима позбавили «права голосу». А сталося це через несплату кредиту на відновлення сільського млина. Тоді ледь вдавалося прогодувати родину, бо забирали все до останнього. Тож, пляма «сорому» лягла і на нащадків. Навіть дітей не хотіли пускати до клубу на збори чи кіно. «Не пускайте Яремівських онуків в клуб, вони не мають «права голосу» - так дражнили сільські підлітки. Але згодом «змилостивилися» і в 1931 Трохима поновили у правах.
Загалом чоловік мав шістьох дітей – 5 синів і дочку. Проте Велика Вітчизняна війна забрала життя трьох нащадків роду.

Один із загиблих синів Дмитро з початком війни був демобілізований. На Полтавщині потрапив в оточення німців. При конвоїруванні втік і повернувся у рідні краї. У лютому 1943 року, коли місцеві, зібравши команду, вирішили пробиватися через лінію фронту, Дмитро пішов з ними. Служив у 737 полку 206 стрілецької дивізії. Рядовий-мінометник. За форсування Дніпра отримав два ордени. Після цього в Румунії потрапив в оточення і був тяжко поранений – його доставили до німецького шпиталю. Коли стало легше – німці відправили Дмитра в концтабір у Норвегію, де він і загинув.
Ще один син – Сергій, мав звання майора, був начальником штабу одного із стрілецьких полків. Про його бойові подвиги – те, як він допомагав звільнити село Нікольське від фашистських загарбників, було навіть написано в газеті «Знамя труда» від 24 липня 1969 року.


Нове життя


Одним із продовжувачів роду Трохима став його син - Іван Трохимович Завгородній (1908-1987 роки). Він ріс порядним, чесним юнаком. Закінчив Харківський електротехнічний інституту. Із 1940 по 1968 роки працював в місті Сталіно (теперішній Донецьк. – Л.Г.), де був інженером-електриком тресту «Южелектромонтаж». До речі, з цього часу одна гілка роду тісно пов'язала свою долю з Донеччиною. І мине дуже багато років, перш, ніж нащадки Івана Трохимовича опиняться у Бучі. Та повернімося до тих далеких часів.



Іван Завгородній до кінця свого життя не міг забути страшні часи голодомору.
У 1933 році від голоду померли три двоюрідні брати та чотири сестри дружини Івана.
Із спогадів: «Діти й матері вмирали перші. Померлих підбирали спеціальні вантажні авто, які щодня патрулювали вулиці, возили за місто й ховали в братських могилах, а тих, хто ще дихав, відвозили до бараків у так звані спецпункти. Медичної допомоги там не передбачалося, і їжу туди не привозили. Людей просто лишали вмирати повільною голодною смертю». Тоді у селян забирали все до зернини. Для цього навіть були організовані спеціальні штурмові бригади.

Але не тільки погане було у житті Івана Трохимовича. Згадуються і приємні моменти. 12 квітня 1941 року оперою «Іван Сусанін» відкрив сезон Донецький театр опери та балету. Іван виконував роботи по налаштуванню електрообладнання та освітлення оперного театру. «Ми в будь-яку хвилину були готові усунути неполадки в освітленні та електрообладнанні. В опері «Іван Сусанін» потрібно було здійснити гру дзвонів. Приходило багато дзвонарів і тільки з 10 чоловік підібрали одного. Він поміняв місцями дзвони, декілька разів додавав шматки рельс і після декількох змін, дзвони заграли і заспівали молитву «достойно», - згадує чоловік у своїх записах.

А потім почалася війна. Іван Трохимович пише: «Нормальне життя зазнало змін. Монтажне управління продовжувало монтувати обладнання на деяких заводах, а потім прийшов наказ демонтувати заводи. Жителі біля своїх будинків рили траншеї, рятуючись від бомбардувань. Тоді ми жили по вулиці Горького №158. Жителі вирили «щілину» зі східного боку вздовж будинку. Перше бомбардування міста Сталіно було здійснене німецькою авіацією вночі на площі Дзержинського і нижче до металургійного заводу знищило декілька будинків. Після цього мешканці будинків при наближенні літаків ховалися в щілинах. Наша донечка Алуся почувши гул літаків кричала «упляте меня». Чоловіки чергували біля будинків і на горищах на випадок пожежі – щоб було кому гасити. Я також заліз на горище з відром води. Там було темно і моторошно, бо чувся гуркіт і нічого не було видно. У жовтні почалася евакуація населення. Продовжували брати участь в евакуації обладнання із заводів. Я та ще декілька товаришів відправили з обладнанням і наші сім'ї, бо думали, що нас призвуть до армії…»



Роки війни – це кров, біль, втрата. Згадки про це розривають серце учасників війни та їхніх нащадків.
Так, під час війни (з 1941 по 1944 роки) Іван Трохимович, як висококласний фахівець, демонтував металургійний завод імені Сталіна і монтував його у місті Новосибірську. Потім тривалий період працював у Китайській Народній Республіці, де будував Альшанський металургійний комбінат. Два роки трудився в Румунській Народній Республіці – там, у місті Роман, він також будував металургійний комбінат.

За свою трудову діяльність і високий професіоналізм чоловік був нагороджений численними медалями. Зокрема, «За доблесний труд у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 роки», «За відновлення підприємств чорної металургії», китайським орденом «За металургійний комбінат м. Альшань» та китайською медаллю «Китайсько-радянська дружба».
Іван Трохимович зі своєю дружиною Іриною (педагог за фахом) мали двох дітей – сина Сергія та доньку Аллу.



«Відлига», Чорнобиль, «перебудова»


Діти народилися під час війни. Вони пережили евакуацію в Новосибірськ, голод 1947 року. Але це не зламало брата і сестру, їх стійкості й бажання творити нове, приносити користь людям.
Так, Алла Іванівна Завгородня (за чоловіком – Роздобудько) майже з нуля організувала бактеріологічну лабораторію у лікарні №3 в Донецьку. Це був 1963 рік. Потім створила першу в Донецькій області лабораторію діагностики СНІДу при обласній станції переливання крові. Вона є почесним членом «Союзу Українок».

Взагалі-то переломним був кінець 50-х – початок 60-х років. Ось що пані Алла пише про цей період: «5-6 березня 1953 року – день смерті Сталіна. Усі ми разом з нашими вчителями ридали, падали на парти у великій скорботі по «великому другу і вождю». У кожній квартирі стояли портрети в червоно-чорних стрічках. А 9 березня на Театральній площі зібрався натовп народу під гучномовцями і слухали репортаж про поховання Сталіна і ридали-ридали… Здавалося, світ не буде далі існувати, життя припиниться без нього…

Але все рухалося далі. У 1954 році мама поїхала в Китай, де тоді батько допомагав китайським друзям будувати Аньшаньський металургійний комбінат. А мене і Сергія мама відвезла у Львів – до дядька Сергія і тітки Мусі. Там ми пробули весь учбовий рік: я в 9-му класі, Сергій – у 4-му», - згадує Алла Завгородня.

Нині жінка веде активну громадську діяльність – очолює хор, дає концерти, намагається пробудити український дух серед молоді, читає лекції, збирає фольклор, гарно вишиває.

Свого часу вона брала участь у ліквідації аварії на ЧАЕС. А коли в 1995 році в обіг увійшли гривні, пані Алла провела на обласній станції переливання крові тематичні лекції з історії України.
Нині згадує вона й свою малу батьківщину. Жінка розповідає: «Я завжди любила наше село (звідки пішов рід Завгородніх) – Пархомівку Харківської області, моїх любих родичів, які залишилися живими після війни. Дуже шкодую, що не возила в село свою дочку – Іреночку, племінників Дімочку і Альошеньку, і вони не побачили чудового села з його ставками, хатами, садочками, левадами, багатим художнім музеєм і чудовими доброзичливими людьми, при зустрічі з якими обов'язково вітались».

До речі, музей у Пархомівці називають «Пархомівським ермітажем» - його експозиція оцінена в один мільйон доларів.
Активність та життєва принциповість Алли Завгородньої передалася її доньці Ірен Роздобудько, яка є відомою в Україні письменницею, головним редактором журналу «Караван історії в Україні», викладачем в Київському університеті ім. Карпенка Карого.

А брат Алли – Сергій Іванович Завгородній (1943 рік народження) продовжив справу свого батька. Він закінчив Донецький політехнічний інститут (зараз Технічний університет). Увесь час працював інженером-наладчиком, керував філією ПТП «УкрЕнергоЧерМет» у місті Донецьку. Брав участь у будівництві та запуску «Стану 300» на Маріупольському металургійному заводі ім. Леніна. Має безліч відзнак за самовіддану працю.

Згадуючи часи «відлиги», Сергій Іванович зазначає: «Усе життя жили під страхом: нехай як завгодно, тільки б не було війни. У 60-ті роки в Києві протестує інтелігенція, арештовують і висилають Параджанова, Василя Симоненка, Миколу Руденка, Василя Стуса. Вбивають Аллу Горську, йде в археологічний загін Борис Мозолевський…
У 1963 році люди стоять у величезних чергах-натовпах за молоком, хлібом, горілкою, зникає білий хліб і булочки (добре, що мама працювала в школі і могла принести білу булочку). За м'ясом люди прокидалися в 3-4 годині займати чергу. А керівники закладів проводять збори із співробітниками щодо роз'яснення появи хліба за «алтайським рецептом». Всі речі потрібно було «доставати» чи купувати у перекупщиків.
У 80-ті роки знову була якась криза з хлібом.
У 90-ті роки – «перебудова», розпад імперії, відокремлення республік – знову проблеми...» - ось такі невеселі спогади членів родини.

Проте, все рівно – молодість брала гору над побутовими труднощами. І всі проблеми якось вирішувалися у радості: «доставали» продукти та продтовари, їздили за путівками (по блату) в Одесу, Крим – Коктебель, Алушту, на Кавказ – Сухумі, Цхалтубо.
Сергій Іванович подарував світу двох чудових синів – Дмитра (1966 року народження) та Олексія (1969 року народження) Завгородніх.


Вільні люди у вільній країні


Надворі – початок 90-х років ХХ століття. В одній із донецьких газет пишуть: «Бути українцем на Донбасі набагато важче, ніж «хохлом», а тим більше «населением». Приміром, у Донецьку чи деінде недобрі, а то й лихі погляди можна спіймати всюди, де б не заговорив українською: у тролейбусі чи навіть у державній установі». Та попри це, Україна, як повноцінна держава, почала відроджуватися.
Цікаво, але доля обох братів складалася синхронно, вони ніби жили в єдиному ритмі. Обидва закінчили Донецький політехнічний інститут, інженери за фахом.

На фото: в центрі - Трохим Дмитрович Завгородній; стоять його діти - Сергій
Трохимович Завгородній, Іван Трохимович Завгородній, Параска Трохимівна
Завгородня-Левченко, Степан Трохимович Завгородній; сидять невістки - Марія
Завгородня з Борисом (2 роки), Ірина Завгородня з Аллою (1 рік 11 місяців)


Усю свою юність провели на Азовському та Чорному морях, служили в армії, займалися підводним орієнтуванням, допомогли зробити підводний музей у місті Тарханкут. Про це навіть у 1983 році написали в газеті «Радянська Донеччина»: «…Зокрема, торік донецькі ентузіасти акваланга виконували роботи по обладнанню підводних об'єктів дельфінарію. Незабутніми стали дні роботи у морському таборі на мисі Тарханкут.
- Ми дуже пишалися тим, що нам, школярам, доручили таке відповідальне завдання, як обмірювання підводних печер, - говорить учень 10 класу Дмитро Завгородній. – Тому намагалися бути ретельними, без найменших погрішностей наносили на підводну карту контури гротів. При цьому треба бути дуже уважним!..
Краса підводного світу, відчуття вільного польоту при занурені – все це обумовлює інтерес до занять у клубі семикласника Олексія Завгороднього, брата Дмитра. Та є в нього до підводного плавання ще й додатковий інтерес. Мріючи стати спортивним медиком, Олексій уже сьогодні робить попередні спостереження про зміну тиску в організмі людини у процесі її занурення на великі глибини…»

Та минали роки, брати виросли, поодружувалися і мають дітей. У Дмитра – два сина: Антон та Кирило (живуть у Донецьку).
Згодом і у молодшого Олексія народилася донька – Вероніка. У 1996 року дівчинка разом з батьками переїхала до Києва, а у 2003 році – у Бучу. У 2005 році у родині народжується ще одна дитина – Володимир (братик Вероніки).

Зараз обидва брати працюють у приватних фірмах. На їхній вік випав новий час, нові історичні події та умови життя. Настало ХХІ століття: ера олігархів, можновладців, час «виживання». Відбулася Помаранчева революція.
І ось – оновлена, вільна Україна, нове життя і надії. І кожен тісно пов’язаний з долею держави, її історією, бо є частиною цієї землі, сином чи дочкою України. Адже козацькому роду – нема переводу!

«Ми вижили і вистояли. Знайдімо в собі силу жити і пам'ятати, бо тільки пам'ять збереже нас як націю, народ, державу», - написала у своїй пошукові праці Алла Завгородня-Роздобудько.
«Я – продовжувачка свого роду. Буду й надалі шукати нові відомості про коріння, для цього – використовую різні дані, спогади, документи, фото. Моя мета – хоча б трішки дізнатися про історію свого роду в історії України», - каже бучанка Вероніка.

Різне було житті у династії – труднощі і перемоги, злети і падіння. Проте вони завжди були єдиним цілим – справжньої сім'єю, якій не страшні жодні біди й тривоги.

Так коротко можна описати історію однієї із гілок цього українського роду. І ця історія – це життя, життя всієї України крізь призму двох століть.




Підготувала Людмила Гладська
газета: «Бучанські новини» №11 від 25 березня 2011 року
  0
 QR-код адреса статьи
Коментарів: 0
Додати коментар
Інформація
Коментувати новини на сайті можна тільки протягом 370 з дня публікації.