Буча новини міста, Буча сайт » Буча та регіон » Не підганяймо християнські віросповідання під "Єдиноправильну" матрицю

Не підганяймо християнські віросповідання під "Єдиноправильну" матрицю

Знайомтеся: Мирослав Маринович – відомий український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, філософ. Ставши одним із 10 членів–засновників Української Гельсінської групи (1976), відбув 10–літнє ув’язнення у комуністичних «виправних» таборах і на засланні. Після звільнення став організатором амністійного руху в Україні (1991). Нині він проректор Українського католицького університету і президент Інституту релігії та суспільства УКУ. Маринович — лауреат премії журналу «Сучасність» за публіцистику (1993), нагороди ім. Зеєва Жаботинського за міжнаціональне порозуміння і премій ім. Валерія Марченка (1995) та Василя Стуса (2009); кавалер Ордена Свободи (2008) та інших відзнак; нагороджений також Кавалерським хрестом державного ордена Республіки Польща «За заслуги» (2006). Автор книг "Україна на полях Святого Письма" та "Україна - дороги через пустелю". Нещодавно вийшла його нова книга «Вибране».

З Мирославом Мариновичем мене познайомив мій знайомий о. Мирослав Латинник, настоятель Церкви Різдва пресвятої Богородиці. Це було на одному із публічних заходів, який був приурочений вшануванню Блаженнішого Любомира Гузара з нагоди його 10 – літнього служіння.

- Пане Мирославе, над чим працюєте зараз?
- Головним чином, реагую на значущі події у політичній і громадянській сферах, а також безуспішно «рубаю голови» дванадцятиголовому змієві електронної комунікації. Як і в самій казці, ця боротьба цілковито безперспективна: рубаєш одну голову, а натомість виростають дві. Іншими словами, інформаційна революція скоро всіх нас доконає… Мрію про те, щоб вирватися на кілька місяців зі свого щоденного «зашморгу» й сісти за написання спогадів. Якщо вірити людям, потреба в цьому щораз більша (ясна річ, ідеться про потребу у спогадах про діяльність Української Гельсінкської Групи та про період ув’язнення).

- На Вашу думку, чим є віра у сучасному житті?
- Віра є непомітною опорою, яка насправді й тримає нас у цьому світі. Пригадуєте з Біблії, що сталося з апостолом Петром? Як тільки почав втрачати віру, зразу ж почав тонути. А оскільки останнім часом ми таки тонемо, то це від браку віри. Втрата віри викривлює перспективу, у якій ми бачимо світ. Тоді все миршаве й тимчасове виглядає вічним і непереможним. І навпаки: все вічне й невмируще видається ненадійним та утопічним. Силу віри ми могли побачити під час Помаранчевої революції, а слабкість від утрати віри переживаємо тепер. Але ніяк не можемо зробити належні висновки. Бо для цього треба знову повірити…

- Що стоїть на заваді згуртуванню українського суспільства?
- Оскільки про брак віри я вже говорив, то тепер назву інший, споріднений із вірою чинник, а саме: солідарність. Точніше, якщо стисло відповідати на Ваше запитання, – брак солідарності. Ми не довіряємо ближньому своєму, а тому не можемо спертися на нього. Боїмося обернутися до нього плечима, бо очікуємо від нього «ножа в спину». А чому не довіряємо? Бо не любимо ближнього свого. Інша людина для нас якщо не потенційна загроза, то принаймні «велике ніщо»; ми готові повсякчас нехтувати її інтересами й законними правами. Особливо тоді, коли від цього виграємо самі. Це ми називаємо гучними словами: «навчитися жити», «не дати собі в кашу наплювати». І притлумлюємо своє сумління, виправдовуючи свій егоїзм. Тому й не можемо згуртуватися, не можемо виконати настанову Булата Окуджави: «Возьмемся за руки, друзья, чтоб не пропасть поодиночке».

- Чи обов’язково сьогодні відвідувати церкву?
- Це велика гординя – вважати, що ти духом настільки сильний, що тобі не потрібні жодні посередники між Богом і тобою, не потрібні духовні порадники та опертя. У шкідливості цієї ілюзії я за своє життя переконувався не раз, а тому вже не покладаюся виключно на свої власні сили (втім, зразком тут послужити я не можу). У храмі мене огортає почуття, що я справді перебуваю у «домі Отця», в якому негоже думати приземлено й агресивно. У церкві мені відкриваються інші перспективи бачення світу, що їх я ніколи не осягнув би в побутових умовах. Храм нагадує нам: людина – не пуп землі, і їй краще бути смиренною. Але я розумію, що для багатьох людей всі ці терміни – з давноминулого часу: смирення, гріх, каяття… Деякі мудрагелики навіть кажуть, що через це в людини розвивається комплекс неповноцінності. І побоюючись цих надуманих комплексів, ми не зауважуємо, як натомість пишно буяють у нас реальні духовні пошесті. Соромлячись стати «рабами Бога», любенько стаємо рабами Сатани.

- Як Ви боретеся з гріхами?
- У цьому сенсі я, на жаль, не є зразковим борцем. Але, може, саме тому й зауважую, що мені найлегше справитися зі спокусою, якщо я добре усвідомлюю, в чому полягає її небезпека. Сучасні покоління практично не знають, що таке щоденний духовний вишкіл. Ми слухаємося лише свого егоїстичного «практичного розуму» (ще кажуть: «тверезого глузду»), довіряємося побутовим стереотипним настановам (наприклад, «не будь надто добрим, бо злижуть», «щоб уміти любити, треба вміти ненавидіти» тощо). І зовсім не вміємо проаналізувати наслідки такої життєвої позиції. Ми, звичайно, бачимо, що нам стає гірше жити, але пояснюємо це підступністю чи «гнилістю» інших людей. Уся критичність спрямовується на інших – це вони грубі, агресивні, егоїстичні, підступні. А ти, мовляв, просто мусиш захистити себе від них. Тобто твоя власна грубість, агресивність, егоїстичність та підступність – лише «відплатна акція», «самозахист». Ось так ми й оточуємо себе частоколом самообману, а відтак не можемо навіть виявити свої гріхи – не те що подолати їх!

- Чи може Церква захистити людину від соціальної несправедливості?
- Щиро кажучи, я навіть не певен, що це – завдання Церкви. З одного боку, Церква загалом і кожен християнин зокрема справді повинні бути на боці несправедливо скривдженого. Щодо цього є пряма настанова Ісуса. І Церква повинна мати мужність апелювати до держави, якщо владоможці перестають служити народові, воліючи його поневолити. Проте, з іншого боку, завданням Церкви не є забезпечити людям соціально безтурботне життя. Дуже часто життя за Божим законом, до чого Церква закликає людину, прирікає останню на конфлікт зі «світом цим», тобто із владою та деградованою частиною суспільства. А за конфліктом ідуть переслідування, кривда, несправедливість. Отже, як Ісус не обіцяв людству ситого й безхмарного миру, так і Церква не може спокушати людей обіцянкою «раю на землі». Рай можливий лише у Царстві Небесному.

- Сьогодні багато говорять про Єдину Помісну Церкву. Як Ви думаєте, чи буде об’єднання Церков?
- Християни повинні прагнути цього й вірити, що це можливо. Бо Ісус не давав би нам заповіді «щоб усі були одно», якби це було неможливим. Але люди в різний час по-різному розуміють, що означає «бути одно». В адміністративну єдність мені віриться мало: це однаково що крону дерева завернути знову в один стовбур. Але на кожній гілці можуть і, якщо дерево здорове, повинні сформуватися однакові плоди любові. А любов з’явиться тоді, коли ми будемо «одними в Ісусі», коли ставитимемося цивілізовано до культурних відмінностей у проявах нашої віри. Відмінності у догматах віри є, мабуть, неминучими – про це я судити не берусь. Проте до відмінностей у культурних проявах віри ми маємо ставитися з розумінням. Намагання ж «підстригти» всі християнські віросповідання під одну «єдиноправильну» матрицю руйнує в наших душах усі паростки любові. І в результаті виходить парадокс: начебто обстоюючи правду, ми руйнуємо любов, яка і є правдою.
Ніна Костенко, журналіст, газета "Ірпінський вісник" 
Коментарів: 0
Додати коментар
Інформація
Коментувати статті на сайті можливе лише впродовж 370 днів з дня публікування.