Спогади випускниці Бучанської школи-інтернат 1965 року
Минають роки, залишаючи на обличчях свої відбитки радості й печалі, щастя й горя, а у пам’яті – спогади про щасливі роки юності. Майже півстоліття тому щира дівчина Тамара Пазірук вийшла із стін рідного для неї закладу – Бучанської школи-інтернат. Надворі був 1963 рік. Попереду – невизначеність і сміливі сподівання на добру долю. Позаду – час проведений серед великої і люблячої шкільної родини. А передували цій миті не надто радісні події.
Тамара народилася у місті Сквирі Київської області. Їй ледь виповнилося два роки, коли померла мама. Батьку – учаснику війни, інваліду, було важко самому виховувати доньку.
Так, напередодні Нового року, дівчинка опинилася в інтернаті селища Бучі. Прийшла в уже сформований клас. Але хоча й була «новенькою», однолітки відразу прийняли Тамару до своєї дружньої компанії. І стали для неї справжніми друзями – братами й сестрами, а вчителі – другими батьками.
З того часу минуло майже півстоліття. Змінилося майже все: історія, мода, умови життя. Лише почуття залишилися такими ж, як і колись. Свою нову сім’ю Тамара Миколаївна не змогла забути. І от, 1 вересня 2010 року, жінка знову повернулася у дитинство – до Бучанської школи.
Заклопотана щоденними справами у Сквирі, тепер вже Тамара Перебійнис (прізвище за чоловіком) поралась по господарству. Раптом почула голос диктора по радіо, який сповіщав, що Бучанська спеціалізована школа-інтернат святкує свій півстолітній ювілей. Відразу ж промайнули сотні спогадів і защеміло серце. Не довго думаючи, Тамара Миколаївна рішуче відклала плани і нагальні питання «на потім» і вирушила у дорогу. І як з «корабля на бал» - потрапила на святкову лінійку з нагоди Дня знань.
На жаль, нікого з однокласників та колишніх вихователів вона не зустріла. Але залюбки пройшлася по школі, поспілкувалася з теперішніми працівниками інтернату.
«Це були найкращі роки мого життя», – сказала жінка і по її щоці скотилася сльоза.
- Тамаро Миколаївно, невже дійсно так скучили за школою?
- Так, але більше за людьми з якими навчалася і спілкувалася. Дуже тягне у Бучу, постійно сниться школа, згадуються друзі. Я всім серцем і душею прикипіла до цього місця. Вважаю так: якщо було б погано, то навряд чи хотілося сюди повернутися. А так – ріднішої оселі, мабуть, і не було! Може все тому, що дитинство завжди здається найкращою порою в житті.
- Чи були спроби раніше сюди приїхати?
- Давно. Якось довелося бути в сусідньому Ворзелі. Заодно, прийшла до рідної школи: походила по території, але нікого не зустріла. Проте відпочила душею. Потім, згадуючи минуле, всю дорогу проплакала.
- Розкажіть, будь ласка, якою ця школа була п’ятдесят років тому? Як вам жилося в ній?
- Було прекрасно: нас одягали в красиві сукні і пальто, годували до схочу, зігрівали батьківською любов’ю. Дітей навчали потрібних і корисних занять. Зокрема, дівчатка пройшли курс домоводства. Пам’ятаю, як дорослі давали гарну тканину і ми самі шили собі одяг. Хлопці у майстерні займалися з металом, випилювали лобзиком. Усі любили спорт.
Були у нас і свої невеличкі присадибні діляночки, де вирощували огородину. Навіть змагання влаштовували – хто збере кращий урожай! Учнів інтернату возили на польові роботи. На території закладу будувався планетарій.
Але не тільки в праці проходило життя школярів. Відпочивати також вміли!
Тоді в інтернаті виховувалося 500-600 дітей. Зі всіма майстерно справлялися досвідчені педагоги. Моєю учителькою була Марія Андріївна Коновальчук – хороша, добра, ставилася до нас, як мати.
Дітей ніколи не ображали. Та й взагалі, ми ні в чому не відчували потреби.
Нам довіряли – дозволяли самим гуляти, навіть їхати додому. Швидше за все знали, що нічого поганого ми не зробимо і будемо достойно поводитися у суспільстві.
Ніколи не полишало відчуття, що про нас піклуються, люблять, переживають. Повірте, для дітей, які опинилися самі, без родичів – це дуже важливо. Тому ми не зачерствіли душею, не стали на злочинний шлях, а намагалися зростати порядними і чесними людьми.
- Що, на ваш погляд, змінилося, а що – залишилося незмінним в інтернаті?
- Сьогодні відвідала шкільну їдальню і вона мені здалася дуже маленькою. Хоча колись була для нас, дітей, - величезною. А в 60-ті роки в актовій залі лежала килимова доріжка, що свідчило про достаток і благополуччя.
Звичайно, багато чого змінилося з того часу. Будь-які зрушення – це, мабуть, на краще. Нині приміщення нове і гарне. На території школи є своя церква. Це добре, бо потрібно вірити.
Над інтернатом у ті роки брав шефство Київський завод електроприладів. Працівники приїжджали в Бучу, провідували нас, возили на екскурсії.
Бачу, що традиція шефства збереглася і до нині. Наскільки зрозуміла, дітками опікуються державні структури, організації. І це чудово, бо добро рятує світ, надихає, дає поштовх до розвитку.
- Своїх однокласників пам’ятаєте добре?
- Аякже! У класі були дівчата з усього регіону. Пам’ятаю, з Ірпеня навчалася гарна дівчинка – Людмила Генглява, її родина приїхала з Польщі. Дуже хотіла б з нею зустрітися, поспілкуватися. Власне, з усіма хотіла б побачитися.
- Як склалася ваша доля після випуску з Бучанської школи-інтернат?
- Після школи пішла навчатися до швейного училища в місті Біла Церква. Працювала за спеціальністю. Деякий час робила на фабриці. Вважаю, що базові знання, основи шиття – мені все ж таки дали в школі-інтернаті. Вчителі прищепили любов до рукоділля, зуміли зацікавити справою. Також я любила вишивати. Якось навіть зробила великий портрет Тараса Шевченка. Картину забрали на виставку до Києва та й так і не повернули.
Я – заміжня, маю двох дітей та двох онуків. Живу в місті Сквирі.
- Перебуваючи у школі, яке бажання ви сьогодні загадали?
- Понад усе хочу зустрітися з випускниками 1965 року – своїми однокласниками!
Відгукніться! Буду дуже рада знову вас усіх побачити!
Мій телефон: (067) 142-51-96.
![]()
На фото: 7-Б клас, 1962 рік, Бучанська школи-інтернат:
Генглянова Люда (м. Ірпінь), Войтюк Таня (м. Буча), Булаж Микола,
Давидюк Лідія, Ефремов Микола, Заєць Галина, Земляних Катерина,
Кабанець Евгенія, Ковальов Анатолій, Ковтун Люда, Кононенко Петро,
Полігушко Люба, Понежда Михаїл, Пономар Надія, Руденко Лідія,
Скорова Людмила, Сологуб Вера, Солодун Володимир,
Ульяніцкий Петро, Ульянова Марія, Федорович Віктор.
_
1 вересня 2010 року. Бучанська спеціалізована школа-інтернат.
Спеціально для www.bucha.com.ua
Минають роки, залишаючи на обличчях свої відбитки радості й печалі, щастя й горя, а у пам’яті – спогади про щасливі роки юності. Майже півстоліття тому щира дівчина Тамара Пазірук вийшла із стін рідного для неї закладу – Бучанської школи-інтернат. Надворі був 1963 рік. Попереду – невизначеність і сміливі сподівання на добру долю. Позаду – час проведений серед великої і люблячої шкільної родини. А передували цій миті не надто радісні події.
Тамара народилася у місті Сквирі Київської області. Їй ледь виповнилося два роки, коли померла мама. Батьку – учаснику війни, інваліду, було важко самому виховувати доньку.
Так, напередодні Нового року, дівчинка опинилася в інтернаті селища Бучі. Прийшла в уже сформований клас. Але хоча й була «новенькою», однолітки відразу прийняли Тамару до своєї дружньої компанії. І стали для неї справжніми друзями – братами й сестрами, а вчителі – другими батьками.
З того часу минуло майже півстоліття. Змінилося майже все: історія, мода, умови життя. Лише почуття залишилися такими ж, як і колись. Свою нову сім’ю Тамара Миколаївна не змогла забути. І от, 1 вересня 2010 року, жінка знову повернулася у дитинство – до Бучанської школи.
Заклопотана щоденними справами у Сквирі, тепер вже Тамара Перебійнис (прізвище за чоловіком) поралась по господарству. Раптом почула голос диктора по радіо, який сповіщав, що Бучанська спеціалізована школа-інтернат святкує свій півстолітній ювілей. Відразу ж промайнули сотні спогадів і защеміло серце. Не довго думаючи, Тамара Миколаївна рішуче відклала плани і нагальні питання «на потім» і вирушила у дорогу. І як з «корабля на бал» - потрапила на святкову лінійку з нагоди Дня знань.
На жаль, нікого з однокласників та колишніх вихователів вона не зустріла. Але залюбки пройшлася по школі, поспілкувалася з теперішніми працівниками інтернату.
«Це були найкращі роки мого життя», – сказала жінка і по її щоці скотилася сльоза.

- Так, але більше за людьми з якими навчалася і спілкувалася. Дуже тягне у Бучу, постійно сниться школа, згадуються друзі. Я всім серцем і душею прикипіла до цього місця. Вважаю так: якщо було б погано, то навряд чи хотілося сюди повернутися. А так – ріднішої оселі, мабуть, і не було! Може все тому, що дитинство завжди здається найкращою порою в житті.
- Чи були спроби раніше сюди приїхати?
- Давно. Якось довелося бути в сусідньому Ворзелі. Заодно, прийшла до рідної школи: походила по території, але нікого не зустріла. Проте відпочила душею. Потім, згадуючи минуле, всю дорогу проплакала.
- Розкажіть, будь ласка, якою ця школа була п’ятдесят років тому? Як вам жилося в ній?
- Було прекрасно: нас одягали в красиві сукні і пальто, годували до схочу, зігрівали батьківською любов’ю. Дітей навчали потрібних і корисних занять. Зокрема, дівчатка пройшли курс домоводства. Пам’ятаю, як дорослі давали гарну тканину і ми самі шили собі одяг. Хлопці у майстерні займалися з металом, випилювали лобзиком. Усі любили спорт.
Були у нас і свої невеличкі присадибні діляночки, де вирощували огородину. Навіть змагання влаштовували – хто збере кращий урожай! Учнів інтернату возили на польові роботи. На території закладу будувався планетарій.
Але не тільки в праці проходило життя школярів. Відпочивати також вміли!
Тоді в інтернаті виховувалося 500-600 дітей. Зі всіма майстерно справлялися досвідчені педагоги. Моєю учителькою була Марія Андріївна Коновальчук – хороша, добра, ставилася до нас, як мати.
Дітей ніколи не ображали. Та й взагалі, ми ні в чому не відчували потреби.
Нам довіряли – дозволяли самим гуляти, навіть їхати додому. Швидше за все знали, що нічого поганого ми не зробимо і будемо достойно поводитися у суспільстві.
Ніколи не полишало відчуття, що про нас піклуються, люблять, переживають. Повірте, для дітей, які опинилися самі, без родичів – це дуже важливо. Тому ми не зачерствіли душею, не стали на злочинний шлях, а намагалися зростати порядними і чесними людьми.
- Що, на ваш погляд, змінилося, а що – залишилося незмінним в інтернаті?
- Сьогодні відвідала шкільну їдальню і вона мені здалася дуже маленькою. Хоча колись була для нас, дітей, - величезною. А в 60-ті роки в актовій залі лежала килимова доріжка, що свідчило про достаток і благополуччя.
Звичайно, багато чого змінилося з того часу. Будь-які зрушення – це, мабуть, на краще. Нині приміщення нове і гарне. На території школи є своя церква. Це добре, бо потрібно вірити.
Над інтернатом у ті роки брав шефство Київський завод електроприладів. Працівники приїжджали в Бучу, провідували нас, возили на екскурсії.
Бачу, що традиція шефства збереглася і до нині. Наскільки зрозуміла, дітками опікуються державні структури, організації. І це чудово, бо добро рятує світ, надихає, дає поштовх до розвитку.
- Своїх однокласників пам’ятаєте добре?
- Аякже! У класі були дівчата з усього регіону. Пам’ятаю, з Ірпеня навчалася гарна дівчинка – Людмила Генглява, її родина приїхала з Польщі. Дуже хотіла б з нею зустрітися, поспілкуватися. Власне, з усіма хотіла б побачитися.
- Як склалася ваша доля після випуску з Бучанської школи-інтернат?
- Після школи пішла навчатися до швейного училища в місті Біла Церква. Працювала за спеціальністю. Деякий час робила на фабриці. Вважаю, що базові знання, основи шиття – мені все ж таки дали в школі-інтернаті. Вчителі прищепили любов до рукоділля, зуміли зацікавити справою. Також я любила вишивати. Якось навіть зробила великий портрет Тараса Шевченка. Картину забрали на виставку до Києва та й так і не повернули.
Я – заміжня, маю двох дітей та двох онуків. Живу в місті Сквирі.
- Перебуваючи у школі, яке бажання ви сьогодні загадали?
- Понад усе хочу зустрітися з випускниками 1965 року – своїми однокласниками!
Відгукніться! Буду дуже рада знову вас усіх побачити!
Мій телефон: (067) 142-51-96.

На фото: 7-Б клас, 1962 рік, Бучанська школи-інтернат:
Генглянова Люда (м. Ірпінь), Войтюк Таня (м. Буча), Булаж Микола,
Давидюк Лідія, Ефремов Микола, Заєць Галина, Земляних Катерина,
Кабанець Евгенія, Ковальов Анатолій, Ковтун Люда, Кононенко Петро,
Полігушко Люба, Понежда Михаїл, Пономар Надія, Руденко Лідія,
Скорова Людмила, Сологуб Вера, Солодун Володимир,
Ульяніцкий Петро, Ульянова Марія, Федорович Віктор.
_
1 вересня 2010 року. Бучанська спеціалізована школа-інтернат.
Спеціально для www.bucha.com.ua