Моя шкільна родина

Спогади випускниці Бучанської школи-інтернат 1965 року

Минають роки, залишаючи на обличчях свої відбитки радості й печалі, щастя й горя, а у пам’яті – спогади про щасливі роки юності. Майже півстоліття тому щира дівчина Тамара Пазірук вийшла із стін рідного для неї закладу – Бучанської школи-інтернат. Надворі був 1963 рік. Попереду – невизначеність і сміливі сподівання на добру долю. Позаду – час проведений серед великої і люблячої шкільної родини. А передували цій миті не надто радісні події.

Тамара народилася у місті Сквирі Київської області. Їй ледь виповнилося два роки, коли померла мама. Батьку – учаснику війни, інваліду, було важко самому виховувати доньку.
Так, напередодні Нового року, дівчинка опинилася в інтернаті селища Бучі. Прийшла в уже сформований клас. Але хоча й була «новенькою», однолітки відразу прийняли Тамару до своєї дружньої компанії. І стали для неї справжніми друзями – братами й сестрами, а вчителі – другими батьками.

З того часу минуло майже півстоліття. Змінилося майже все: історія, мода, умови життя. Лише почуття залишилися такими ж, як і колись. Свою нову сім’ю Тамара Миколаївна не змогла забути. І от, 1 вересня 2010 року, жінка знову повернулася у дитинство – до Бучанської школи.

Заклопотана щоденними справами у Сквирі, тепер вже Тамара Перебійнис (прізвище за чоловіком) поралась по господарству. Раптом почула голос диктора по радіо, який сповіщав, що Бучанська спеціалізована школа-інтернат святкує свій півстолітній ювілей. Відразу ж промайнули сотні спогадів і защеміло серце. Не довго думаючи, Тамара Миколаївна рішуче відклала плани і нагальні питання «на потім» і вирушила у дорогу. І як з «корабля на бал» - потрапила на святкову лінійку з нагоди Дня знань.

На жаль, нікого з однокласників та колишніх вихователів вона не зустріла. Але залюбки пройшлася по школі, поспілкувалася з теперішніми працівниками інтернату.
«Це були найкращі роки мого життя», – сказала жінка і по її щоці скотилася сльоза.

- Тамаро Миколаївно, невже дійсно так скучили за школою?
- Так, але більше за людьми з якими навчалася і спілкувалася. Дуже тягне у Бучу, постійно сниться школа, згадуються друзі. Я всім серцем і душею прикипіла до цього місця. Вважаю так: якщо було б погано, то навряд чи хотілося сюди повернутися. А так – ріднішої оселі, мабуть, і не було! Може все тому, що дитинство завжди здається найкращою порою в житті.

- Чи були спроби раніше сюди приїхати?
- Давно. Якось довелося бути в сусідньому Ворзелі. Заодно, прийшла до рідної школи: походила по території, але нікого не зустріла. Проте відпочила душею. Потім, згадуючи минуле, всю дорогу проплакала.

- Розкажіть, будь ласка, якою ця школа була п’ятдесят років тому? Як вам жилося в ній?
- Було прекрасно: нас одягали в красиві сукні і пальто, годували до схочу, зігрівали батьківською любов’ю. Дітей навчали потрібних і корисних занять. Зокрема, дівчатка пройшли курс домоводства. Пам’ятаю, як дорослі давали гарну тканину і ми самі шили собі одяг. Хлопці у майстерні займалися з металом, випилювали лобзиком. Усі любили спорт.
Були у нас і свої невеличкі присадибні діляночки, де вирощували огородину. Навіть змагання влаштовували – хто збере кращий урожай! Учнів інтернату возили на польові роботи. На території закладу будувався планетарій.
Але не тільки в праці проходило життя школярів. Відпочивати також вміли!
Тоді в інтернаті виховувалося 500-600 дітей. Зі всіма майстерно справлялися досвідчені педагоги. Моєю учителькою була Марія Андріївна Коновальчук – хороша, добра, ставилася до нас, як мати.


Дітей ніколи не ображали. Та й взагалі, ми ні в чому не відчували потреби.
Нам довіряли – дозволяли самим гуляти, навіть їхати додому. Швидше за все знали, що нічого поганого ми не зробимо і будемо достойно поводитися у суспільстві.
Ніколи не полишало відчуття, що про нас піклуються, люблять, переживають. Повірте, для дітей, які опинилися самі, без родичів – це дуже важливо. Тому ми не зачерствіли душею, не стали на злочинний шлях, а намагалися зростати порядними і чесними людьми.

- Що, на ваш погляд, змінилося, а що – залишилося незмінним в інтернаті?
- Сьогодні відвідала шкільну їдальню і вона мені здалася дуже маленькою. Хоча колись була для нас, дітей, - величезною. А в 60-ті роки в актовій залі лежала килимова доріжка, що свідчило про достаток і благополуччя.
Звичайно, багато чого змінилося з того часу. Будь-які зрушення – це, мабуть, на краще. Нині приміщення нове і гарне. На території школи є своя церква. Це добре, бо потрібно вірити.
Над інтернатом у ті роки брав шефство Київський завод електроприладів. Працівники приїжджали в Бучу, провідували нас, возили на екскурсії.
Бачу, що традиція шефства збереглася і до нині. Наскільки зрозуміла, дітками опікуються державні структури, організації. І це чудово, бо добро рятує світ, надихає, дає поштовх до розвитку.

- Своїх однокласників пам’ятаєте добре?
- Аякже! У класі були дівчата з усього регіону. Пам’ятаю, з Ірпеня навчалася гарна дівчинка – Людмила Генглява, її родина приїхала з Польщі. Дуже хотіла б з нею зустрітися, поспілкуватися. Власне, з усіма хотіла б побачитися.

- Як склалася ваша доля після випуску з Бучанської школи-інтернат?
- Після школи пішла навчатися до швейного училища в місті Біла Церква. Працювала за спеціальністю. Деякий час робила на фабриці. Вважаю, що базові знання, основи шиття – мені все ж таки дали в школі-інтернаті. Вчителі прищепили любов до рукоділля, зуміли зацікавити справою. Також я любила вишивати. Якось навіть зробила великий портрет Тараса Шевченка. Картину забрали на виставку до Києва та й так і не повернули.
Я – заміжня, маю двох дітей та двох онуків. Живу в місті Сквирі.

- Перебуваючи у школі, яке бажання ви сьогодні загадали?
- Понад усе хочу зустрітися з випускниками 1965 року – своїми однокласниками!
Відгукніться! Буду дуже рада знову вас усіх побачити!
Мій телефон: (067) 142-51-96.




_
1 вересня 2010 року. Бучанська спеціалізована школа-інтернат.
Спеціально для www.bucha.com.ua